МІНСЬК-2 НЕ ДОВГОВІЧНИЙ. НЕ ВДАСТЬСЯ ДОВГО ВДАВАТИ, ЩО ДОСЯГНУТІ ДОМОВЛЕНОСТІ СПРИЯЮТЬ МИРУ В УКРАЇНІ. У НАЙБЛИЖЧІЙ ПЕРСПЕКТИВІ ПОСТАЧАННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЗБРОЇ ДО УКРАЇНИ – НЕМИНУЧЕ, – ВВАЖАЄ ГАРРІ КАСПАРОВ, РОСІЙСЬКИЙ ПОЛІТИК-ОПОЗИЦІОНЕР
Хто виграв, а хто програв на останніх переговорах у Мінську?
– Перемовини в Мінську – не шахова партія, де діють зрозумілі правила та є конкретний результат. Підсумки Мінська-2 потрібно оцінювати відповідно до того порядку денного, який Кремль нав'язує європейцям. Він ставить перед собою завдання – знищити українську державу. Для Путіна всі ці переговори є спробами відтискати території. Користується очевидною неготовністю Європи до розширення конфлікту, страхом постачання Україні американської зброї та неможливістю здати назад.
Мінськ-2 був кроком уперед для російського президента. Всі зобов'язання, про які домовилися там, стосуються України і Європи. Москва ж не взяла на себе жодних. І це неймовірно. На перемовинах жодним словом не згадували Росію.
Із таким політиком, як Путін доречна дипломатія?
– Маємо справу не з дипломатичним процесом, а з бандитами і ґвалтівниками, які тримають ніж біля горла України. Європейці мали би стати на її захист. Натомість кожного дня – з Брюсселя та Білого дому – чуємо, що конфлікт на Донбасі не має військового вирішення. Ці мантри Заходу про мир безглузді, адже агресор думає зовсім інакше. На жаль, самообман Заходу приносить страждання українцям, гинуть люди. Путін і підтримувані ним терористи вважають, що доки не закриють свій порядок денний, доти вони не зв'язані з українською стороною жодними домовленостями.
В арсеналі Заходу є бодай якісь ефективні інструменти впливу на Путіна?
– Будь-які інструменти є похідними від наявності політичної волі. Росія – країна з величезним ядерним потенціалом. Використання жорстких методів боротьби з Москвою вимагає від політиків рішучості і здатності жорстко показувати свою позицію в переговорах. Особливо, коли за столом навпроти тебе сидить не людина з подібними цінностями, а бандит – добре озброєний і нахабний. Західні лідери демонструють абсолютну неспроможність вистояти в такому протистоянні. Хоч інструменти впливу, як-от санкції, у них є.
Мали б зрозуміти: хоч якою високою є ціна зупинки агресора сьогодні, завтра доведеться платити в рази дорожче. Загинуть більше людей, конфлікт може перейти в нову стадію. Путін шантажує всіх застосуванням тактичної ядерної зброї. Крім того, є величезна кількість людей із західного бізнесу та політики, які "пригодовані" Кремлем.
Наприклад?
– Почнемо з колишнього німецького канцлера Ґерхарда Шредера та фінського прем'єр-міністра Пааво Ліппонена. Обидва працюють на газпромівські структури. Проросійськими можна також назвати Сільвіо Берлусконі й Ніколя Саркозі. Сюди ж належать екс-прем'єр Угорщини Віктор Орбан, новий уряд Греції, чеський президент Мілош Земан. Не забуваймо і про колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера. В руках Путіна – величезні фінансові ресурси. Їх успішно використовували для створення лобістської мережі, яка сьогодні всіляко заважає кардинальній зміні західної позиції в українському питанні.
Однак Захід пішов на санкції проти Росії.
– Був змушений застосувати їх. Але все це відбувається з диким скрипом. Будапештський меморандум же гарантує територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерної зброї. Київ отримав офіційні гарантії безпеки від Вашингтона і Лондона. Згідно з міжнародними нормами, країни-підписанти зобов'язані надати Україні всебічну допомогу. Щонайменше – постачання зброї і жорстка позиція щодо Росії.
Чому не бачимо цього?
– Калібр політиків там не той. Усі зайняті своїми внутрішніми проблемами. Таке враження, що Обаму не цікавить престиж офіса, який він представляє. Білл Клінтон, який підписував Будапештський меморандум, теж "мовчить у ганчірочку". Нічого не чуємо від Гіларі Клінтон, яка, скоріше за все, балотуватиметься на пост президента США.
Бояться діяти. Коли ви фіксуєте публічно якусь проблему – маєте реагувати. Вони ж натомість, як черепахи або страуси, ховають свої голови. Якщо проблема не озвучена – її нібито й немає. Тому нині з такою активністю західні політики говорять про Ісламську державу. Це також страшна загроза, але вона має матеріальне вирішення. Можна послати солдатів, знайти низку способів, як ліквідувати або ж серйозно пошарпати цю організацію.
Із Путіним так не вдасться. Російська армія далеко не в тому стані, щоб протистояти НАТО, але має ядерну зброю.
Як довго може тривати "страусяча" політика Заходу?
– Є об'єктивна логіка подій. Мінськ-2 не довговічний. Не вдасться довго вдавати, що досягнуті домовленості сприяють миру в Україні. У найближчій перспективі постачання американської зброї до України – неминуче. Водночас, Путін продовжуватиме реалізовувати свою стратегію.
У чому вона полягає?
– Хоче знекровити Україну. Викликати внутрішню кризу, пов'язану зі складним економічним становищем та постійним фактором жертв. Його надзавдання – залишатися при владі безкінечно. Із часом для будь-якого диктатора постає проблема мотивації населення. Треба народові пояснювати постійно, чого ж ти там у Кремлі перебуваєш стільки часу. Всі економічні аргументи вже вичерпані. Навіть без санкцій нічого позитивного в економіці та соціалці Путін не здатен запропонувати. Що залишається в такому випадку? Імперська політика на просторах колишніх радянських республіках.
Росію накрив маховик божевільної націоналістичної пропаганди. Це уже навіть не Геббельс. Скоріше Оруел. Стовідсоткова брехня: "Мир – це війна", "Свобода – рабство".
Ще одна частина плану Путіна – руйнування міжнародних інститутів безпеки. Що каламутніша вода, то більше шансів створювати точки напруги по всій земній кулі. Що більша ця напруга, то більше шансів продовжувати агресивну політику на просторах колишнього СРСР і підривати систему безпеки в Європі. Недарма Путін зацікавлений у підтримці найрадикальніших політичних сил в Європі – і ультраправих, і ультралівих. Не дивно, що грецький уряд, що якраз і є комбінацією лівих і правих, перебуває на утриманні Кремля. Путін активно підтримує угорське соціалістичне керівництво, французьку партію Марін Ле Пен "Національний фронт". Усі політичні сили, які виступають проти об'єднаної Європи, – в орбіті Путіна.
Чи здійсненною є його "місія"?
– Певних успіхів він досяг. Але маємо пам'ятати, що циклічне повторення історії – невідворотне. У Гітлера теж були великі успіхи. Десь до 1941 року йому постійно йшла карта – трійка, сімка, туз. А потім випадає пікова дама. Крах неминучий. Рано чи пізно Путіну доведеться стикнутися з набагато жорсткішою реакцією Заходу.
На жаль, Обама буде в Білому домі ще майже два роки. Це велика проблема для вільного світу. Бо його адміністрація абсолютно не здатна протистояти натиску Кремля. Можливо, ситуація зміниться під впливом зміщення акцентів всередині американського суспільства. Нині вже 70 відсотків вважають Росію ворогом. Плюс конгрес повністю контролюють республіканці. Можливо, що навіть при цій адміністрації побачимо радикальнішу позицію щодо Росії. Європі доведеться визнати, що дипломатичного варіанту зупинки агресора не існує.
Серед російських експертів часто можна почути думку, що на Росію без Путіна чекає хаос. Тому краще терпіти диктатора, але мати стабільність. На чому ґрунтується такий страх?
– Доля Путіна вже визначена: він помре в Кремлі. Погана новина – ми не знаємо, коли це станеться. Хороша – Путін теж цього не знає. Колапс режиму може призвести до ще страшніших наслідків, ніж розпад СРСР. Складно прогнозувати можливі сценарії. Ті, хто озвучує думку, що без Путіна в Росії буде хаос, кровно зацікавлені у збереженні його при владі. Бо мають усталену годівницю й розуміють: в умовах вільної конкуренції в них виникнуть великі проблеми.
Рано чи пізно диктатури обвалюються. Що довше диктатор при владі – то жорсткіший обвал. Сьогодні в Росії немає жодного зв'язку між народом і владою. Маємо наочний приклад одноосібної диктатури. Це найнебезпечніша і найбільш нестійка форма правління. У СРСР було політбюро – бодай якась система стримувань і противаг. Могли усунути Хрущова й поставити Брежнєва. Тобто система всередині могла реагувати. У Китаї також є політбюро. Коли прийняття рішення розпорошується на певну кількість людей, система стає стійкішою. Якщо ж влада зосереджується в руках однієї людини, то все впирається в її харизму. Лідер має постійно підтримувати образ фюрера, вождя. Тому й політика з роками – як зовнішня, так і внутрішня – стає дедалі агресивнішою. А відкат – завжди моторошний. Будь-які територіальні здобутки при диктатурі закінчуються територіальними втратами, коли система обвалюється.
Як довго Москва буде зацікавлена в підтримці тероризму на Донбасі?
– Стільки, скільки Путін буде при владі.
Скільки Росії залишилося існувати в теперішніх кордонах? Які сценарії розпаду можливі?
– Кожен день перебування Путіна при владі збільшує можливість територіального розпаду. Сьогодні Росія перестає бути нормально функціонуючою державою. В якийсь момент система вибухне. Такий вибух дуже часто змітає диктора. А може змести і всю країну.
Всередині Росії є колосальна напруга. Як міжнаціональна, так і міжконфесійна. Не зрозуміло, як себе поведе Північний Кавказ після падіння режиму. Рамзан Кадиров, який сьогодні клянеться у вірності Путіну, завтра може підняти зелений стяг джихаду. Кожен виживатиме по-своєму. Китай давно чекає, коли зможе проковтнути Східний Сибір і Далекий Схід. Крах режиму Путіна призведе до ланцюгової реакції – від Калінінграда до Владивостока.
2 
1
Коментарі
5