Українська армія нагадує добре організований партизанський загін, – каже журналіст Los Angeles Times Сергій Лойко
Чому вирішили їхати в Донецький аеропорт?
– Це була така the undiscovered country from whose bourn no traveler returns. Це я процитував монолог Гамлета. Тобто країна, звідки жоден мандрівник не повертається, бо ніхто туди не їздить. Для мене було важливо потрапити туди. П'ять місяців чув, що в аеропорту відбуваються страшні речі. Але все це ґрунтувалося на роздумах непрофесійних людей у Facebook. Поговорив із начальством у Лос-Анджелесі. Мені сказали: ні, це дуже небезпечно. Тоді відповів, що маємо це зробити. Вони: під твою відповідальність. І я поїхав.
Намагався офіційно потрапити в аеропорт. Речник АТО Владислав Селезньов каже: не можу тобі допомогти, бо там небезпечно. Але ж я журналіст, який пройшов вогонь, воду й мідні труби. Маю каску, страховку, бронежилет. Зрештою мені допомогла моя колега і найкращий друг, спеціальний кореспондент Los Angeles Times, продюсер CNN Вікторія Бутенко. Приїхав у Піски (село під Донецьком. – "Країна"), де мене зустріли члени "Правого сектора". Вони не мали броньованого транспорту, тому відвели в 79-ту бригаду десантників. Поговорив із керівництвом, мене посадили в бронетранспортер, і я опинився в аеропорту.
Які солдати там воюють?
– Є 40-річні, 30-річні, 20-річні, 18-річні. Більшість – з однією чи кількома вищими освітами. Я давно не був у такій культурній компанії.
Бронетранспортер, яким приїхав, розвантажували під час великого бою. Там інакше не буває. Мій рюкзак забули скинути, й він поїхав назад, на базу. У ньому був килимок, спальний мішок. Я попросив командира поговорити з базою, щоб привезли наступного разу. Хлопці це чули. Восьмеро запропонували свої речі. Ігор Андрухов – такий красень-"кіборг" кельтського типу – підходить із величезним кулеметом Калашникова і каже чистісінькою англійською: "Вибачте, сер, я збираюся йти постріляти зараз. Поки що можете користуватися моїм спальним мішком". Неважливо, пожартував він чи захотів випендритися перед американським журналістом. Це вказує на рівень цих людей. У моменти відпочинку ми обговорювали все: кіно, театр, літературу, мистецтво.
Я не помітив жодної ненависті до Росії та росіян. Жодного разу не чув слів "кацап", "москаль". На цьому рівні взагалі ніхто не розмовляв. Навіть не матюкалися. Хіба в бою. Оперативною мовою була російська. Але ці люди готові стояти за Україну до кінця.
Про що жартують "кіборги"?
– Найчастіше розповідають анекдоти: армійські, дуже багато – про кохання. Ось найпопулярніший, який усі повторювали і вмирали від сміху. Чоловік каже дружині: люба, я їду на два дні у відрядження. Вона: це жахливо. Він: не сумуй, я скоро приїду. Бере валізу, обходить будинок, залазить на дерево навпроти спальні. О сьомій годині у спальню заходить дружина з коханцем, якого він не знає. Роздягаються, зненацька вимикається світло. Чоловік сидить на дереві й каже: чорт забирай, знову ця клята невідомість.
Вони хочуть додому?
– Звісно. Сумують. Мають телефони, надсилають СМС. Там дуже поганий зв'язок. Багато з них не кажуть своїм, що перебувають в аеропорту.
Хлопці, які є на моїх знімках, дозволили себе сфотографувати. Одна мама написала: її син не вірив, що ці світлини десь з'являться. Думав, що ні він, ні я не вийдемо живими.
Аеропорт – це два термінали, що прострілюються наскрізь. Дивно, що ті діряві конструкції ще стоять. Темно вдень і вночі. Ліхтариками світити не можна, снайпери стріляють на третю затяжку цигарки. Бронетранспортери з бази під'їжджають до нового терміналу. Старий так обстрілюють, що це неможливо. Але там сепаратисти сидять за 300 метрів по периметру. А в новому тривимірна облога – на периметрі, в підвалі й на третьому поверсі. Перший і другий контролює українська армія. Час від часу сепаратисти вискакують і роблять набіги. Обидві сторони постійно мінують проходи.
Немає відчуття, що вони шукають смерті?
– Ні. Якщо хтось там і шукав смерті, то це я. Утратив кохану людину. Тепер намагаюся заглушити порожнечу в душі. 6 травня, коли був у Слов'янську, Настя подзвонила і сказала: виявилося, в мене не гастрит, а рак останньої стадії. Зміг повернутися лише 9 травня. Мусив для цього тікати від бойовиків (місто тоді було під контролем російського терориста Ігоря Гіркіна. – "Країна"). Відвіз дружину до Ізраїлю, де їй зробили хіміотерапію. Та було пізно. Ми повернулися в Москву, вона померла в мене на руках. Не міг навіть довезти до Америки. Не витримала б польоту. Маємо будинок у Техасі і власне кладовище. Вона похована там. Якби вчасно звернув увагу на симптоми, все могло бути інакше. Дружина худнула на очах. Але постійно думала про мене, а я – про свою війну. Був на цій війні з того дня, як вашим студентам розбили голови – з 30 листопада. Відтоді з України не виїжджав.
Що пережили за чотири дні в аеропорту Донецька?
– Не спав жодної секунди. Був у такому ж стані, як ці солдати. Ми майже не їли, живилися адреналіном. Умови там страшні: холод собачий, буржуйок немає, скрізь протяги. Всі чхають, кашляють, відігріваються гарячим чаєм із закопчених чайників. Туалет – скрізь, де тебе не вб'ють. Питна вода, як боєприпаси, – на вагу золота. Я спитав одного хлопця: де тут миються? Він відповів: тут не миються, а чухаються.
Проте мене вразила епічність тих подій. Почувався частиною приголомшливого людського одкровення. Цього не побачиш у жодному кіно чи театрі. Я був в одному човні з людьми, які боролися з 9-бальним штормом і перемогли його.
Не збирався робити альбом портретів. Але спершу один хлопець попросив його зняти, потім – другий. Таких очей я не бачив на жодній війні. Бачив страх, відчай, благання. А на цих закопчених обличчях була непохитність і страшна, воєнна напруга. Якби не вбивали, подумав би, що це – фільм про війну з прекрасними акторами.
Як із ними контактує командування?
– Там багато рівнів, бо це – збірна солянка. Воює не тільки 79-та бригада десантників, а й інші підрозділи, "Правий сектор". Багато хто не знає один одного на ім'я, лише за позивним. Простору для маневру дуже мало, але кожен щомиті при своїй справі. Навчань я не бачив, усі знали все. Кожен міг прочитати лекцію про всі види озброєння, що там були. Навіть за звуком розрізняли.
Дисципліна абсолютна, всі накази блискавично виконуються. При цьому стосунки межують із панібратством, майже всі між собою на "ти", немає різниці між офіцером і рядовим. Я не чув командирського хамства. Просто братство героїв, які разом на цій ділянці фронту захищають Україну. Істерик, що є на кожній війні, не було взагалі. У Чечні я бачив елемент позерства, неадекватного ставлення до супротивника і друзів-комбатантів. Тут – спокійну впевнену гідну поведінку красивих людей. Це були чоловіки, які робили чоловічу справу, не випинаючи себе. Усвідомлювали, що вони – справжні герої, але скромніших людей я не зустрічав ніколи.
Однак більше, ніж усе це, вразила реакція української публіки на мої фотографії. За них щодня дякують у соцмережах десятки людей. Це неправильно. Приїхав техаський москаль і розповідає вам, що відбувається.
В Україні багато хороших журналістів. На відміну від російських, ви хочете все зробити правильно, незалежно, по-справжньому. Влада має допомогти журналістам потрапити туди й показати ці обличчя. Натомість бачимо понуру картинку, коли один і той же спікер АТО з порожніми риб'ячими очима, в новенькому, як лялечка френчі сухою мовою передає якісь цифри вчорашнього дня. Україна від початку програє інформаційну війну – навіть у власній країні. Цю совкову систему треба змінювати.
Як слід показувати війну і розповідати про неї?
– Ще В'єтнамська війна показала конфлікт між державою, що обслуговує війну, і пресою, яка намагається її висвітлити. За першої Іракської війни американці створили прес-центр, де почали влаштовувати брифінги. Не такі занудні, як у вас, а справжні, на які приходять бойові генерали. Сьогодні один, завтра – інший. Кожного можна запитати, що було і як. І він відповідає за свої слова. Це правильний крок, але йому бракувало елементу життя, шоу, картинки. А це головне. Картинки говорять більше за слова.
На другій Іракській війні вигадали імбеддінґ. Журналістам – найкращим – дозволили жити в армійських частинах. Вони постійно були з солдатами: їли за одним столом, ходили на бойові завдання. Щоправда, без зброї. Укладають угоду: Міноборони не несе відповідальності за їхнє життя. Дає їм такі ж права, як солдатам – можливість рятувати батьківщину, здобути славу або загинути на фронті.
Армійська прес-служба під час війни має працювати 24 години на добу – на справу пропаганди, образ воїна, армії. Не можна, щоб країна розвивалася демократичним шляхом, а Міноборони і прес-служба залишалися у глибокому совковому минулому. Треба отримувати живу картинку, робити героїчні фото й відео, виховувати патріотизм у людях, створювати образ народної армії. Це зараз потрібне Україні. І кожна секунда – на вагу золота.
Ви написали критичний пост у Facebook про речника АТО Владислава Селезньова.
– Така особа не повинна представляти українську армію в найвідповідальніший момент її творення. Він – людина, якій на все начхати, радянська за світовідчуттям. Я поговорив із ним. Розповів, що можна покращити в армійській прес-службі. Він відповів: мене це не цікавить. Головне для мене зараз – піти у відпустку. І ця людина відповідає за контрпропаганду. Ви хоч раз бачили в нього живий стендап? Лише байдуже обличчя, яке прочитати до пуття нічого не може. Таких треба гнати поганою мітлою.
24 години на добу черговий офіцер має відповідати телефоном на всі запитання журналістів. Не якийсь попка: "Я не знаю." Він має бути підкований з усіх питань. Повинен бути зв'язок із кожною редакцією. Коли якась газета не охоплена, телефонувати туди й казати: хлопці, у нас є місце в БТРі, можна поїхати й написати. Потрібно знімати рекламні ролики про армію.
Ви розповідали, що тисячі підготовлених добровольців чекають у Пісках на ротацію в Донецький аеропорт. Звідки в мирній дотепер Україні стільки таких людей?
– Вони виросли за час незалежності. Жили в умовах корупції, бачили перший Майдан. Вони, як ті риби, що в болоті знаходять підземні джерела і свіжий кисень. Ті, хто його відшукали, у важкий момент вирішили, що мають бути там і захищати батьківщину.
Як це вплине на українське суспільство?
– Вплив буде гігантський. Причетність до подвигу робить кожного чистішим, вивищує як людину. Це наче прочитання гарної книжки, перегляд доброго кіно.
Діти мають це вивчати в школі. Щоб поговорити про мужність, тепер не треба повертатися до якоїсь битви з глибокої історії. Бо герої живуть поруч. Справжні, живі. Їх потрібно запрошувати до шкіл, аби розповіли, як захищали аеропорт і навіщо це робили. Людський капітал – найбільше багатство України. Він не збідніє, не зазнає девальвації, як гривня. Змарнувати його було б безглуздям. На ньому ви маєте виховати молодих людей, які побудують нове суспільство.
Війна на Донбасі – один із найважливіших пластів теперішнього процесу самоідентифікації України. Кожна країна, що намагається підвестися з руїн, шукає національну ідею. Важлива її частина – створення армії: нової, демократичної, сильної, якою захоплюються жінки й діти. У вас не АТО, а війна за незалежність. Це чудовий момент для відродження, виховання, піднесення нації. Кожен має взяти участь у цьому.
Ви були на багатьох війнах. Як оцінюєте рівень української армії?
– Вона дуже різношерста. Нагадує добре організований партизанський загін. Усі вдягнені в казна-що. Каску купила мама, черевики дістав друг. Так не годиться! У війську все має бути справжнє. Як казав мій старшина в армії: який сортир, такий і командир. Подивіться на американську армію. Таке враження, ніби з коробки дістали іграшкових солдатиків, розфарбували й вони почали рухатися. Здається, якщо підійдуть ближче, побачите, як жують свої жуйки. Оце армія. Звідси починається все інше.
Найсумніше відчуття відсутності стратегічного плану. Воно призводить солдатів до відчуття: керівництво не знає, що робити. Не можна тримати аеропорт, який складається з самих дірок. Люди ж гинуть. Треба або наступати, або відступати.
6 
35413
Коментарі