Краса України в тому, що всі її частини – трішки різні. Аби це зберегти, суспільство має навчитися компромісів, стверджує молдовський експерт із питань безпеки Валерій ОСТАЛЄП
Офіційне Придністров'я виправдовує своє існування кількома тезами. Наприклад, на білбордах у Тирасполі пишуть: "ПМР заснована, щоб жили однаково вільно люди будь-якої національності та мови". Що скажете на це як молдованин?
– Можливо, в деяких регіонах Придністров'я й можна без проблем висловлюватись українською. Але загалом там абсолютно все російською, інакше вас можуть не зрозуміти. Так само з молдовською мовою.
Натомість у Молдові, запевняють у ПМР, є утиски щодо росіян чи російськомовних.
– Якщо говорити про конкретні факти тиску на російську мову, то їх немає. Але неприємні речі є. Наприклад, скоро в нас буде перепис населення. Вулицями міст ходять молоді люди й кажуть: якщо говорите румунською, маєте написати, що ви – румун. Це абсурд. Як молдованин я говорю румунською, однак до Румунії не маю жодного стосунку. Такі моменти мене дратують, а що вже казати про росіян чи гагаузів.
Наступне твердження: люди у Придністров'ї живуть заможніше, ніж у Молдові.
– Якщо говорити про загальну якість життя, то, безумовно, Кишинів живе крутіше за всю країну. Це видно неозброєним оком. А щодо решти території – так, у Придністров'ї є певні речі, яких немає на правому березі. Це – субсидії, низькі ціни на газ. Тут ми вже давно перейшли на повну комерцію, знижки мало кому дають, хоч і вони не рятують.
Особливо коли пенсія – 800 леїв, тобто 60 євро.
– Так. Але, з іншого боку, невідомо, скільки у Придністров'ї протримається ця система. Їхні субсидії ґрунтуються не на ефективній економіці, а на підтримці Росії. Рано чи пізно й вони перейдуть на економічні рейки. Тоді всі соціальні блага там схлопнуться.
Там переконані: якби Україна й Молдова не ставили палиці в колеса, блокуючи рух товарів, Придністров'я стало б самодостатньою економічною системою. Чи може півмільйонна країна в цьому регіоні вижити як окремий організм без російського допінгу?
– Для цього є підстави. Не можна сказати, що це – розвинута економіка. Але вони вибудували певну систему і якось живуть уже 20 років. Кишинів справді чинить Тирасполю різні перепони. Придністровські підприємства платять податки і в себе, і в Молдові. В України може бути своя позиція: зрозуміло, що ви по-своєму сприймаєте наявність тут сотень тисяч громадян Росії. Але у мене є запитання до Кишинева. Якщо ми вважаємо цю територію своєю, то яка наша точка зору в розмові з Києвом? Ми захищаємо економічні інтереси Придністров'я чи радіємо, якщо в нього проблеми? Коли запевняємо, що це – наша територія й наші люди, то чому говоримо про них як про ворогів?
А Молдова без Придністров'я житиме?
– Як людина, що понад 20 років вивчає питання безпеки, кажу: ні, Молдова без Придністров'я як держава існувати не зможе. По-перше, головне для держави – це суверенітет. Хто зараз скаже, де межа території, на яку поширюється суверенітет Молдови? Цього ніхто не знає. Довжина нашого кордону з Україною по придністровському сегменту – 400 кілометрів. Ми маємо якийсь стосунок до нього? Ні. А по той бік, уздовж Дністра, наш кордон – прозорий. Придністров'я не визнають, от і прикордонників немає, і контролю – теж. Як можна рухатися вперед, коли весь час сидиш на шпагаті? Так ми ніколи не станемо повноцінним суб'єктом.
Тепер уявімо, що ми відмовляємося від Придністров'я. Після цього швидко перестанемо існувати як держава.
Чому? Відокремляться гагаузи?
– Це раз. Та й на решті території почнеться сум'яття. Частина захоче до Росії, частина – до Румунії. А такі, як я, скажуть: "Від мертвого віслюка вам вуха, а не наші землі". Буде громадянська війна. Вона закінчиться тим, що ми захочемо знов об'єднати території, які нам належали. Повернемося на початкову точку. Тому як держава можемо існувати лише в накреслених межах. І цей клубок треба розплутувати. Але теперішня молдовська влада цього не робить, розуміючи, що у разі приєднання Придністров'я країна отримає на виборах кількасот тисяч голосів за ліві та проросійські партії. Співвідношення сил цілком зміниться. Через те за останні чотири роки парламентських слухань щодо проблеми Придністров'я було аж два. Кожне – по годині.
Як розплутати цей клубок?
– Коли ми вважаємо, що це наша територія і стверджуємо, що ми тут у своєму праві, – треба передусім сприймати народ, а не політиків. Це означає пропонувати людям речі, які вони однозначно оцінять позитивно, а не зводити все до дискусій про Москву, румунів чи НАТО. Якщо збудувати дороги – хіба вони відмовляться? Наприклад, вихід на Київ для нас – через Дубоссари до Любашівки на Одещині, а тоді Одеською трасою до столиці. Між Кишиневом і Любашівкою – 80 кілометрів. За останні 20 років там ніхто нічого не робив, це на дорогу мало схоже. То що, Україна, Молдова і Придністров'я утрьох не можуть скинутись? Усі ж їздимо. А зараз доводиться їхати з Кишинева до Одеси і вже потім на північ до Києва.
Проблему Придністров'я можна вирішити, знаючи межу того, на що можуть погодитися люди цього регіону. Обов'язково – державна російська мова. Це й відмова від крайніх правих ідей щодо румунізації, бо в нас певні політики роблять на цьому кар'єру. Також – надання мінімум права суб'єкта федерації з можливістю виходу. Після того вони говоритимуть. А коли про це домовляться тут, треба все обговорювати в Києві, в Москві, в Брюсселі та Вашингтоні – й знаходити золоту середину, яка влаштує всіх.
То може бути неприємно для Кишинева. Але коли домовляєшся, завжди мусиш іти на поступки.
Події 1992 року суспільство вже перетравило? Є якась консолідована точка зору?
– Ні. Досі нема чіткої відповіді, навіть розслідування не провели. Часто в суспільстві звинувачують лише одну сторону – Придністров'я, читай, Росію. Але ж і в Молдові з 1988-го проводили серйозну націоналістичну політику. І коли за законом про молдавську мову понад півмільйона російськомовного населення Молдови за ніч мусили перейти на румунську – це перегин. Наприклад, людині 50 років і вона все життя російською говорила – як за одну ніч вивчить? Як зреагує на це? Тодішній прем'єр-міністр Молдови заявив про курс на об'єднання з Румунією – як це сприймуть? А на лівому березі – 70 відсотків підприємств, міцні директори, ще й 14-а рота армії. От і отримали. Але головна помилка, якої припустилося молдовське керівництво – це перехід на мову ультиматумів. Вони не схотіли чути людей. Коли ж термін ультиматумів сплив, кинули на Бендери 50 хлопців без досвіду бойових дій. Їх на мосту розстріляли. У Кишиневі тоді: "Ах так? То ми ще!" Зібрали волонтерів, ті почали стріляти в цивільних – а це вже все, ненависть на роки. Це не забули, і все пішло криво.
Дуже хочу, щоб такого не відбулося в Україні. Екстремісти – це одне, їх небагато й вони сьогодні є, а завтра їх немає. Краса ж України в багатокультурності, в тому, що всі трішки різні. Це треба берегти. А зараз ваші політики граються у "ваші-наші", "червоні-білі", ти за тих чи за інших. І це погано. Не втручаюся у ваші справи, але однією з головних проблем в Україні видається намагання замовчувати проблеми. Справжній лікар, розмовляючи з пацієнтом, не буде його обманювати. Бо якщо приховати діагноз, хоч би яким тяжким він був, результат один – смерть.
Який може бути життєздатний проект Молдови?
– Є два основні елементи. Перший: тут намішано дуже багато національностей. І потрібна відповідна політика, яку можна охарактеризувати так: "У нас усі почуваються комфортно". Щоб однаково прислухалися до думок людей із Комрата, Тирасполя, Бєльців чи Кишинева.
Другий: економічний проект. У розумінні молдовських політиків це: або "ЄС нам допоможе", або "Плюнемо на ЄС – ми з Росією та дешевим газом". І все. Ніхто не каже, за рахунок чого Молдова збирається виїжджати. За ці роки можна було зробити тут офшорну зону, розвинути банківську сферу чи спростити ведення бізнесу до рівня Сингапуру. У світі є чимало ефективних моделей. Але над цим треба зосередитися. А якщо не знаєш, куди ідеш, то куди потрапиш? От і виходить, що 60 відсотків бюджету – це митні збори, а люди живуть із переказів від заробітчан. Темпи ж розвитку промисловості – нульові.
Тобто в економічному плані Молдова не відбулася?
– Знаєте, як постала сучасна Молдова? Люди одного ранку прокинулись, почули новину про розпад СРСР і сказали: "О, який клас!" А бізнесмени починали так: хто був директором якогось підприємства – став його власником. Був водієм гаража ради міністрів – отримав гараж. Тому досі серйозної культури управління нема. Спитайте будь-якого політика, що буде з країною за місяць, – він не скаже.
ЄС приділяє Молдові чимало уваги, але народ це не надихає. Чому?
– По-перше, європейські політики називають Молдову успішною країною з фантастичними досягненнями – а ви виїдьте за межі Кишинева й розкажіть це якомусь селянинові. Він подумає, що ви знущаєтеся. Наші урядовці зависоко беруть. Європейські стандарти – це добре, але треба приймати ті, які можемо виконати. Я хочу підтягнутися 500 разів, проте тверезо оцінюю свої шанси.
По-друге, в суспільстві немає відчуття, що євроінтеграція – однозначно добре. Особливо це стосується економічної частини. Молдова дуже маленька територіально. Внутрішній ринок мізерний, індустрії мало, основна наша продукція – аграрна. Аналогічні європейські товари, виробники яких мають удосталь субсидій, дешевші та привабливіші від наших. І коли митні ставки знизять, будь-який хитрий бізнесмен зв'яжеться з кимось у Польщі, порахує, скільки Молдова щороку споживає, скажімо, яблук. Закупить, укладе договір із торговими мережами – і за один контракт вийде в прибуток. А що молдовани? Якщо рік не зможуть продати свій товар, наступного року його вже не вирощуватимуть. А що тоді робитимуть? На це питання ЄС відповідає: але ж у вас є можливість експортувати. Так, звичайно, Японія чи Австралія – непогані ринки. Та й український нічого. Але хто нас там чекає?
Третій привід для скепсису в тому, що ідею європейської інтеграції скомпрометували політики. Те, що вони крадуть, відомо всім. Що нічого не роблять, також усі знають. Але спробуй виступити проти цього! Скажуть: "Якщо ти не погоджуєшся з тим, що я роблю, тобто як я краду, то ти – антиєвропеєць і за Росію!" Народ бачить: у політиків нічого не виходить, однак чує, як представники Євросоюзу хвалять цю владу, – і вирішує, що щось тут не те.
За 20 років незалежності прогрес у Молдові є?
– Світ змінився, можливості, у принципі, інші. Коли я вчився, в мене не було грошей – зовсім. Студентом не міг ані влаштуватися на роботу, ані отримати щось від держави. Ходив в одній сорочці по два тижні – й не лише я, то було масове явище. Зараз молодь може дозволити собі більше – телефони, аксесуари, подорожі.
А чого досягла конкретно Молдова?
– Переформулюю ваше запитання. Чи стали ми сильнішою державою, ніж коли починали? Ні, ми стали набагато слабші. Якщо комусь спаде на думку нас розхитати або знищити, це легко зроблять за кілька днів. Просто руки досі ні в кого до цього не доходили. Ми не здатні себе захистити – ні в економічному, ні в гуманітарному, ні, тим більше, у військовому плані.
Як суспільство ми іще більше розділене, бо після стількох років у ньому досі лунають взаємовиключні заклики. На цьому маленькому шматку території уживаються п'ять спільнот. Є ті, що вважають себе румунами. Дехто називає себе молдованами. Хтось почувається ближчими до Росії. Придністров'я – четверта частина. Гагаузія – п'ята. Таке строкате суспільство треба розвивати на основі якогось проекту. А його немає.
У самій Молдові достатньо менеджерів, спроможних витягти країну?
– Будь-яка моя відповідь буде незрозуміла. Коли заперечуватиме, то буде правда, оскільки якби вони були, ми їх бачили б. Говорити, що їх немає, теж неправильно – бо вони можуть з'явитися й завтра. Життя не закінчується сьогоднішнім днем. Тому, якщо ви кажете про державу Республіка Молдова, я оптиміст щодо її розвитку. Просто все дуже повільно і якось неправильно.
2 
1
Коментарі