Тарас Шевченко наш Григорович – геній, пророк України й сонце на небосхилі літератури – всі це давно й довго знають. Його вивчають у середніх школах, читають на поетичних вечорах, вчать напам'ять полум'яні рядки й часто захоплюються. Так, як заведено захоплюватися мертвими геніями.
Для всіх шкільних учительок, а отже – і для учнів тих шкільних учительок, Тарас Шевченко поволі, але неухильно, ставав мучеником. Читаючи чергові методичні розробки з літератури, вчительки додавали нових штрихів до мученицького портрета, ставили чергові печатки, нові проби, нові стигми. У декого з них вірші взагалі відходили на другий план: Шевченко – це передусім скорбота й рання смерть у 47 років. Діти, що, сидячи за партами, слухали тих навіжених учительок, поволі, але неухильно просякали думкою, що Шевченко – це "Заповіт", "Сон", "І мертвим, і живим", "Гайдамаки" і "Думи мої". Сльози, кров, поневолення. Добре шестикласникам: вони пізнали тільки верхній шар цього криваво-місивного пирога. "Не називаю її раєм", скажімо. Або "а дівчина при самій дорозі плоскінь вибирала". "Я пас ягнята за селом". Пасторальність, із якої скоро проростуть шпіцрутенчики. Класі у восьмому.
Загалом, може, воно й правильно – давати у підлітковому віці дітям читати Шевченка на уроках. Стихійні бунти, криваві заграви, Гонта в Умані, Коліївщина, "а Ярема так і кладе – по три, по чотири". Це ж майже комп'ютерна гра. Дійди до кінця, омини найголовніше, винеси із собою напівправду. Шкільна освіта – вона така. На повну правду не вистачає годин. Шевченка довчили – Куліш на обрії майорить. Нумо, пустимо коней учвал!
А днями я, гуляючи інтернетом, знайшов прекрасний проект у LiveJournal. Там виклали "Журнал" Тараса Григоровича Шевченка: дати дописів збігаються з датами записів у щоденнику генія, лише зі зсувом на 150 років. Бери, читай, думай, знаходь. Ви читали щоденники письменників XIX століття? Вони зазвичай такі домашньо-інтимні, як капці з собачками. Як піжама. Лише їм – і більше нікому! – письменники могли довірити сокровенне, якісь свої побічні думки, ранкові прозріння після випитого вчора, реакцію на природу й недорікувату дійсність. Десь так, як ми тепер поводимося у віртуальному світі з особистими блогами.
"Журнал" не вивчають у школах. В університетах теж дуже рідко, хіба мигцем, стисло, щоб не налякати дух генія, що ширяє над водами. Мало говорять про те, чому наш пророк написав свій щоденник російською – а заодно й кілька повістей та поем. Зовсім мало. Запевне ніхто його не назве російськомовним українським прозаїком. У жодній школі ви такого не почуєте. Хоча варто було би, напевно, уточнювати. І дітям, і вчителькам. Один мій московський товариш-журналіст днями, вперше тримаючи в руках якийсь із варіантів "Кобзаря", щиро здивувався: "А я думал, Шевченко только по-русски писал". Отаке. Буває. А ми думали, що лише українською.
Дійди до кінця, омини найголовніше, винеси з собою напівправду. Шкільна освіта –
вона така. На повну правду
не вистачає годин. Шевченка довчили – Куліш на обрії майорить
Що ж у тому "Журналі"? Загалом там усе гарно й красиво. Побутові спостереження: "Жидовское начало в русском человеке. Он без приданого не может даже полюбить". Обурення публікою, яку подибував у церкві: "Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась, и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное бл...дь". Описи снів, які приходять після з'їдених на ніч пельменів: "По улице ездили в старосветском огромном берлине огромные рыжие пьяные монахи, и между ними очутился мой трезвый друг Семен Гулак-Артемовский. Это все пельмени так наметаморфозили". Словом – життя приватне й публічне. Сни смішних людей. Будні. Все це якось не стосується генія української літератури і красних словес. Я би навіть сказав, розбиває все вивчене у школах на друзки. Ну, не розбиває, а так, підбиває. Слова "Україна" у щоденнику майже не зустрінеш – хіба у віршах. Малороси, хохли. Ні, правда, до мови рідної у Тараса ставлення завжди щемке й тріпотливе: в Оренбурзі її не часто можна було почути, а коли хтось із гостей приїздив чи слуга який з Полтавщини – ото було щастя!
Все, як у всіх. Ну, з поправкою на 150 років. Ніякої геніальності. Ніяких зірок у життєвих калюжах. Нудно? Зате правда. Мені було не нудно: я нарешті прочитав про Шевченка без сусальної позолоти. Але в школах все одно ніколи цього не прочитають
4 
35413
Коментарі
36