2014 року в Україні з'явився Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. Організація об'єднала медиків, які з перших днів війни на добровільній основі почали їздити в зону бойових дій на Донбасі – рятувати наших військових.

Одним із людей, які стояли біля витоків ПДМШ був Сергій Гарбарчук на позивний "Маестро". Приватний пілот приєднався до організації після подій на Майдані, де був учасником Революції гідності й особисто бачив, як розстрілювали Небесну сотню.

"Я бачив, як убивають людей. І я чітко розумів, що побачу в зоні АТО. На той момент нам потрібно було тільки організуватися і показати всім на фронті, що ми можемо (рятувати бійців. – Gazeta.ua) на рівні з військовими (медиками. – Gazeta.ua). Ми багато сил і душі вклали у цей проєкт", – згадував Сергій.

Свій позивний у ПДМШ він отримав завдяки тому, що був пов'язаний з авіацією. Казав: "Маестро" – за аналогією з фільмом "У бій ідуть одні старі". Займався тоді в організації всіма питаннями, які пов'язані з транспортом і логістикою.

Із початком повномасштабної війни "Маестро" очолив Житомирський підрозділ ПДМШ. А згодом став відповідальним за локацію медиків у місті Лиман на Донеччині, поруч з яким зараз ідуть важкі бої.

"Я сам не медик. Тут займаюся контролем та організацією всього", – казав Гарбарчук.

Сергій "Маестро" трагічно загинув 18 грудня. А останнє інтерв'ю для інтернет-ЗМІ він дав саме журналістам Gazeta.ua. Публікуємо його у вигляді монологу.

Я ветеран ПДМШ. З Геннадієм Друзенком 2014-го організовували й вивозили (бійців. – Gazeta.ua) під час нашої першої ротації в зону АТО. 2015 року теж брав участь у ротаціях. Далі займався цивільним життям. А як тільки почалася повномасштабна війна – облаштував Житомирський підрозділ ПДМШ. Зараз працюємо там, де воюють наші війська.

Наша організація зареєстрована, як благодійний фонд. Усі ресурси, які ми отримуємо для того, щоб працювали наші цивільні лікарі в зоні бойових дій – це все тільки пожертви від меценатів.

 

Лікарі у ПДМШ працюють безкоштовно. Вони вкладають душу й сили в те, щоб наш підрозділ існував.

Ми надаємо допомогу ЗСУ. Чергуємо у стабілізаційних пунктах, перевозимо поранених звідти до лікарень вищої акредитації. У наших екіпажах працюють досвідчені фельдшери й анестезіологи. Вони можуть виконувати будь-які реанімаційні дії прямо в автомобілі. І це наш найголовніший плюс.

Найбільша стаття витрат – це затрати на транспорт, пальне, ремонт. Бо в зоні бойових дій всі дороги понівечені, а є місця, де їх зовсім не існує. Гроші йдуть на медичну складову, бо весь наш транспорт обладнаний усім необхідним для реанімації. Окрема стаття – засоби захисту для наших бійців та організація побуту. Це – значний ресурс.

ЗСУ чудово до нас ставляться. Бо ми закриваємо найскладніші ділянки медичного фронту. Працюємо на те, щоб усі наші бійці вижили.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У бійця зупинилося серце. Ми робили все" – як американка Дженніфер Маллі рятує воїнів ЗСУ на передовій

ПДМШ існує з 2014 року. І за цей час наші люди теж гинули на війні. Згадую бойового парамедика Сашу "Бєлого". Був айтішником. Брав участь у найперших ротаціях наших, їх було багато. Потім пішов у ЗСУ й заснував окремий медичний підрозділ. Загинув під Сіверськодонецьком у травні цьогоріч. Машина, де він був, підірвалася на протитанковій міні.

Пережити втрату своїх складно. Бо ти знав цю людину й ділив з нею усе, що маєш. Взагалі в нас не існує поняття "твоє-моє". Коли заходить ротація, то все стає нашим, спільним: від дрібниць і навіть до звичайних розмов. Стаємо сім'єю. Але розуміємо, що працюємо в такій сфері, де межа між життям і смертю розпливчаста.

 

2014-го нація українців почала розправляти свої крила. Тоді вже було розуміння, що нас хочуть винищити. Ми зароджувалися. А війна 2022 року – поставила всі крапки над "і" та дала зрозуміти: хто ми є. Це зовсім інший рівень.

Повномасштабна війна – це вже не про взаємодопомогу ("Маестро" порівнює із 2014-м, коли українці почали більше допомагати одне одному. – Gazeta.ua). Тут люди просто поділилися на тих, хто взяв зброю, скальпелі, каструлі, щоб варити борщі захисникам і тих, хто фізично боїться війни. Я можу зрозуміти страх матерів за життя дітей. Однак у такому разі важлива навіть морально-психологічна підтримка від тих, хто виїхав. Наприклад, мені ось рації для підрозділу передали наші люди з Іспанії. Бо в нас тут вже неможливо було нічого придбати. Така допомога теж важлива.

Прошарок людей, які зараз задіяні в бойових діях, волонтерять і допомагають коштами з-за кордону – великий. Тому я не думаю, що після війни почнеться розбрат і сварки на тему: "Я воював, а ти чому ні?" Бо всі чудово розуміють, якою ціною здобувається наша перемога. Я навіть сказав би "победа". Щоб ті під*раси з Росії чітко зрозуміли, про що я кажу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розтрощений, але український: який вигляд має зараз звільнений Лиман

 

Якби в нас були розумні та розважливі політики, які турбувалися б за державу, то, ймовірно, з нами б нічого цього й не було (війни. – Gazeta.ua). Та політикум ми програли. Натомість виграли своєю єдністю та самопожертвою. І цей вогник у нас не загасити, щоб з нами не робили.

Війна триватиме ще довго. Маємо справу з ресурсоємким ворогом. І цього ресурсу йому може вистачити ще не на один рік. Перемога не буде швидка, попри те, що останнім часом нашими державними діячами було багато чого зроблено на міжнародній арені.

Ця війна набагато жорстокіша за те, що було в АТО. Бо ворог застосовує набагато більше засобів ураження. Багато бійців зараз потрапляє до нас із контузією. З такими жартую: "Ти щасливчик. В тебе все ціле. Ото тільки, що заїкаєшся".

Після перемоги нам потрібно перестати гратися в політику, а дати право працювати людям, які здатні і вміють створювати. Тоді станемо квітучою нацією.

×