Трасу, що сполучає Дебальцеве з Артемівськом, ще недавно називали "дорогою життя". Тепер це - швидше дорога смерті.
Сили ДНР підібралися впритул до траси Харків-Ростов, що зв'язує Дебальцеве з Артемівськом. Уже в неділю вдень за дорогу в районі села Логвинове розгорнулися бої. Через щільний вогонь рятувальники припинили евакуацію з Дебальцевого - по дорозі вже не проїхати. З одного боку траси в зоні видимості - сепаратисти, точно так само з іншого - українська армія. "Гради" і міни літають через дорогу, потрапляючи то на неї, то на поле. І під цією ревучою стелею хочемо проскочити ми. Як і інші відчайдушні - з примотаними білими ганчірками до антен, на які ніякий "Град", звичайно, дивитися не буде.
З їжею і водою ми мчали в місто, як і обіцяли місцевим під час нашого першого приїзду. Нас чекали там кілька сімей, старі, діти, дівчинка Ліза з пороком серця, а на вулиці Леніна - залишена у квартирі собака Альфа, яку не встигли забрати господарі і тепер спробуємо забрати ми. Ми сказали, що обов'язково приїдемо - і поїхали.
На блокпостах військові тільки мотали головами, коли ми запитували про обстановку там, попереду. "Жопа", "Пацани, страшно", "З богом, мужики!" - Так сказали на крайньому блокпосту в Луганському, після якого траса йде вгору пагорбом і прострілюється з обох сторін сепаратистами.
Водій Марат, казах, прожив на Україні 20 років, "втопив" педаль газу. По розбитій дорозі і на 120 залітаємо на пагорб. Попереду повзуть два українських Т-64 з прапорами. Праворуч попереду встигаємо помітити мінометний розрахунок. Солдати за узбіччям раптом падають на землю. А зліва від нас метрах в 200 земляними фонтанчиками починає вибухати поле. І вибухає ближче, ближче.
- Газу, Марат! Газу!
- Пригнулися! - кричить Марат. - Проскочимо!
- "Гради"!
- Проскочимо!
З-під каски я бачив тільки, як Марат притулився підборіддям до керма, а на спідометрі "Нексії" було щось за 150. Ми мовчали, хоча, може, краще було б прокричались матом.
Проскочили.
Трасу, що сполучає Дебальцеве з Артемівськом, називають "дорогою життя". По ній можна вибратися з обстрілюваного Дебальцевого. Або, як у нашому випадку, довезти туди провізію для тих, хто виїхати не може. Але тепер ця дорога життя - швидше дорога смерті.
На всьому нашому шляху ми майже не зустріли цивільний транспорт. Евакуації більше не буде. Притому що після п'ятничного одноденного коридору, організованого ВСУ і ДНР, у місті все ще залишаються кілька тисяч осіб. Тоді, у п'ятницю, вдалося вивезти не більше тисячі. Близько восьмисот чоловік виїхали на автобусах МНС в Артемівськ, і півтора автобуса з 25 вдалося заповнити на Донецьк. По Дебальцевому тоді їздили дві "Тойоти-пріус" з голограмами "поліція ДНР", через гучномовці людей закликали слідувати до точки збору. Але проїхали тільки 50 осіб. У Донецьку заявили про зрив евакуації і звинуватили українських військових в тому, що ті не сповістили жителів. Цікаво, як треба було вмовляти людей переїхати з однієї дупи в іншу?
Ми підкотили до міськради, де, як зазвичай в ці дні, люди чекають або хліба, або евакуації. Але сьогодні не було ні того, ні іншого.
Мера Олександра Папапіоанну, що вийшов у хол, обступають із усіх боків. Намагаємося втиснутися в натовп і задати пару питань.
- Усі мені кажуть: дайте, дайте, дайте ... Коли буде хліб, коли вода, коли плівка? Я їм сказав: у мене нічого немає. Я такий, як і ви. Що прийде, те і будемо давати. Не прийде - розійдемося. Все, тепер ніхто нічого не питає.
- Так ви ж мер!
- Який я мер? Я секретар міськради! Була б моя воля, взяв би валізи і поїхав уже давно.
- А сім'я ваша де?
- Дома у підвалі.
Питаю, чи будуть ще автобуси на евакуацію.
- Не знаю, - каже мер-секретар. - Тепер ви мені самі скажіть, будуть чи ні?
- Повинні бути, напевно.
- Ну от і я точно так всім кажу - повинні бути. Але сумніваюся. Наверх піднявся, на дах - зв'язку немає, все, стоїмо чекаємо до 12, далі розходимося по підвалах.
- А помічники у вас є? - запитую. - Волонтери?
- Волонтерів немає, - сказав Папаіоанну. - Всі тільки "дайте"!
- Вчора у нас убило сім'ю - дружину і чоловіка, - повідомила меру якась старенька.
- Кого вбило?
- Мойсеєвих.
- Знаю, - сказав Папаіоанну без емоцій. - Мені говорили.
Від міськради йдемо в глиб Дебальцевого швидкими кроками - спочатку до дев'ятиповерхівки на Ємченко. По провулку зі зруйнованим до фундаменту цегляним будинком, потім направо між гаражами і житловим будинком по стежці, вона вся завалена битим склом, - і нарешті виходимо на подвір'я. Із трьох сторін воно оточене дев'ятиповерховими багатоквартирниками. Десь поруч працює міномет, і луна гулко віддає у дворі.
Тут нас упізнають не відразу, жінки кричать: "Знову все набрешете, телебачення!" Але, розгледівши наші пакети, тут же стихають: "Так вони у нас були, рідненькі!" Я роздаю хліб, а велика жінка Свєта, років 45, запитує, чи не привезли свічок і консервів.
- А сигарети, сигарети, може, є? - це Валєра, її чоловік.
Ми спускаємося в підвал. Гуркіт артилерії чутно не так гучно. Високий жилавий мужик повідомляє, що сьогодні у нього день народження.
- Іменинник, ітіт його, - каже Свєта. - А проставлятися?
Миколі сьогодні 50 років. Увечері його вітатимуть сусіди по підвалу. Сусід Валєра сходить за подарунком - за пляшкою до самогонників, за кілька кварталів звідси вони дають у борг. Але Микола і Валєра вже напідпитку і без подарунка. На вулиці гримить артилерія. Іра і Люба в тілогрійках, обмотаних шаллю, готують на вогнищі юшку з пшона. Микола, трохи напружившись на камеру, каже, що найкращий подарунок для нього був би, звичайно, мир.
- Мир зробити - це дуже просто, - сказав Микола. - Путіну треба щалбан виписати, щоб заспокоївся.
- Кому-кому? - сказала Люба.
- Хоч він від мене на десять років старший, я теж володію самбо, - продовжує Микола. - Щалбан йому сам би поставив. Сам особисто, один на один!
- Козел ти, що мелиш! - сказала Люба.
- Думка у мене така!
- Ти яке право маєш про президента так говорити, дурень! Вони зараз покажуть по телевізору, а нам потім як жити ?!
- Не кричи, Люба, - сказала Іра. - Хто все це розв'язав? Начальники це все розв'язали, вірно Колька каже: нехай вже закінчують!
- Так Путін тута при чому?
- Так при тому ж, при чому і Порошенко!
- Ні, баби, щалбан йому я б поставив.
- Щалбан Порошенко йди ставити, а Путіна не чіпай - не заспокоювалася Люба.
Ми спустилися в підвал зробити кілька знімків. У тісну кімнатку проскочила дівчинка Ліза. "А ви любите млинці зі згущеним молоком?" - запитала вона.
У підвалі сусідньої п'ятиповерхівки живуть 8 осіб. Підвал розбитий на кілька відсіків, на земляних підлогах килими, що стали вже вологими. У найбільшому відсіку всередині горить свічка. Мешканці цього притулку обладнали навіть гостьову кімнату для тих, хто не встигає добігти до свого підвалу.
Сім'я Олега та Аліни переїхала в цей підвал зі свого будинку на Першому майданчику (мікрорайон Дебальцевого). Їхній син Богдан показує, як облаштована кімната. Пара ліжок, нерозпаковані баули з речами. У кутку буржуйка з виходом труби на вулицю через отвір в основі п'ятиповерхівки. Але вогню всередині немає.
- Щось поки не виходить, дим назад повертається, - каже Богдан. - Тато сказав, бо піч волога і холодна, от і тяги немає.
- А ще у нас є героїчно загинув мопед, - каже Аліна. - Ми на ньому всі речі перевезли, а потім його уламками зрешетило.
Аліна показує старий чорний "Дніпро", його поставили в окремий відсік підвалу.
- Чому ви не їдете? - запитую її. - У Святогорську безкоштовно розселяють в санаторії.
- А потім що? У нас тут будинок, ми двадцять років в нього стільки вкладали, майно все, ремонт ...
- У вас дитина, - кажу. - Яке ще майно.
Аліна мовчить.
- Плазма там, комп'ютер, техніка, - каже тепер Богдан.
- Та й крадуть же все мародери! - плаче Аліна. - Відразу після обстрілу лізуть в будинки!
- А мама, між іншим, фотограф, - заявляє Богдан. - У неї море фотоапаратів, об'єктивів. Ви знаєте, що вона у нас тепер єдиний фотограф в Дебальцевому?
- Ну що ти таке кажеш.
- А я айкідо займався до війни. Коли війна закінчиться, здам на сенсея іспит. Буду сенсеєм!
Аліна сміється. Я знову прошу їх виїхати. Аліна знову мовчить.
У старому триповерховому будинку на Леніна, 24А, йдемо за собакою Альфою. Біля під'їзду - як і біля будь-якого іншого в теперішньому Дебальцевому - на мангалах кип'ятиться чайник, стоять каструлі. На весь під'їзд тут залишилася тільки літня інтелігентного вигляду пара - Валентин і Галина. Просять нас не знімати їх особи, не говорять навіть, як їх по-батькові.
- Діти дізнаються, що ми їх обманюємо, будуть засмучуватися, а навіщо? - сказав Валентин.
- Ви їх обманюєте?
- Ну як обманюємо? Сказали, що евакуювалися, а самі ж залишилися. Діти в Сибірі живуть. А ми ось сказали, що в Артемівськ поїхали, але залишилися.
- Але чому?!
- Так Галина Григорівна ж не хоче, - сказав Валентин.
- А Валентин Петрович, можна подумати, хоче? - сказала Галина.
- Та я й не знаю. Все життя тут прожили, навіщо кудись бігти, тут наш дім.
Десь за міськрадою гучноо бахнули гармати.
- Не хочу жебрати, - відрізала Галина Григорівна.
- І Альфа не хоче, так і живе в квартирі, - сказав Валентин. - Тільки вона навіть в підвал виходити не хоче на ніч. Ми спускаємося, а вона вдома сидить. Альфа-Альфа, йди до мене, красуня!
Із верхнього сходового прольоту виглянула морда вівчарки з притиснутими вухами.
- Іди до нас, дівчинко! - Покликав Валентин.
Намагаємося підманити Альфу шматком печінки. Але собака так і залишилася на місці, занепокоєно дивлячись то на нас, то на Валентина.
- Ні, не спуститься. Передайте Аніним, що з нею все добре, ми подбаємо про собаку, - сказав він.
Віддаємо стареньким хліб і гречку, Альфі - той шматок печінки. Виходимо на вулицю. Валентин Петрович показує залишки від снаряду з "Граду", який прилетів у їхній двір. Вивернута "болванка" встромлена в землю біля будинку, біля старого дуба, який поруч, посічені гілки. "А ось такий осколок, - Валентин показує кулак, - прилетів до наших дверей".
До обіду взаємні обстріли частішають, військові кажуть, що дорога під вогнем, але проскочити можна. Вирішуємо проскочити: якщо не виїхати до першої години, можна застрягти на добу.
У районі Комуни на трасі бачимо БМ-21 з прапорами України. Залпів, здається, ще не було, але знаряддя розгорнуте в сторону Логвінового. Злегка пригальмовуємо, щоб в нас розгледіли цивільних. Військові кивають - зараз почнеться. Порівнявшись із ними, знову "топимо" у підлогу педаль. Є буквально кілька хвилин, щоб забратися з цього квадрата, поки його не накриє вогнем у відповідь. Знову проїжджаємо мінометну батарею. У Луганському чуємо залпи. Але ми вже далеко.
Дебальцеве
5 
79692
Коментарі