Безробіття, високі ціни і соціальний захист бідних громадян – три ключові проблеми, окрім війни на Донбасі, котрі понад усе турбують звичайних українців. Такі дані масштабного опитування соціологічної групи "Рейтинг", яке проводилося в першій половині червня 2016 року. На тлі економічної кризи в країні соціальні проблеми стають усе більш значущим чинником публічної політики. А підігріваючись популістськими силами в парламенті, негативні настрої серед населення лише посилюються. Проте, представники прагматичніших сил вважають нинішні соціальні проблеми тимчасовим явищем і сходинкою на шляху до економічного процвітання. Серед таких прагматиків – перший заступник голови бюджетного комітету ВР, народний депутат від Блоку Петра Порошенка Олексій Савченко. Про своє бачення вирішення основних соціальних викликів він розповів у інтерв'ю.
- Середина літа ознаменувалася черговим підвищенням комунальних тарифів. Уряд, з одного боку, подає це як незаперечну вимогу МВФ, з іншого, ставить під сумнів структуру нових цін. Чи немає тут протиріч? Чи є це послідовною політикою?
- Потрібно розділити питання на дві складові. Перша – це принципова позиція щодо переходу на економічно обґрунтовані тарифи, відмова від будь-якого роду дотацій. МВФ пропонує: хочете допомоги – забезпечте зменшення дефіциту бюджету. Найбільша діра, яка поглинає гроші платників податків і позикові гроші, – це дотації "Нафтогазу", дотації вугільним шахтам. Відповідно, підвищення цін на газ, а за ними і комунальних тарифів було лише питанням часу.
Друга частина цієї історії – це власне сприйняття громадянами підвищених тарифів. Чи досить субсидій, для того, щоб покрити витрати малозабезпечених українців, які не зможуть платити за новими платіжками? Чи є субсидії дійсно тим механізмом, який захистить людей від зубожіння? Однозначної відповіді на ці питання сьогодні немає. Моя особиста думка, субсидії - це перекладання з однієї кишені до іншої. Вчора ми дотували "Нафтогаз", сьогодні ми дотуємо населення. І не факт, що витрати зменшилися, навіть якщо нам розповідають, що багаті стали платити всю вартість комунальних послуг без знижок.
- Який альтернативний субсидіям механізм соціального захисту ви вважаєте найдієвішим для громадян?
- Необхідно якомога швидше розробляти механізм монетизації пільг. При чому не лише субсидій (які, по суті, теж є видом пільг для соціально незахищених верств населення), а й інших, починаючи з транспорту і закінчуючи пільговим вугіллям, газом. І тут я маю на увазі не провальну модель з видачею фіксованих сум на руки, а якийсь компромісний варіант з використанням цільових безготівкових розрахунків.
Наприклад, ваша пільгова квота електроенергії, на яку держава виділила вам адресну дотацію, – це 100 кВт-годин. Ви цього місяця витратили 80. Що сьогодні відбувається з цими 20 кВт в рамках механізму субсидій? По суті, ви їх недоотримуєте. Тобто держава покриває не 100, а 80 кВт. Чи стимулює це вас економити електроенергію або будь-який інший енергоносій? Ні – навіщо? Скільки я спалю, стільки мені і компенсують.
Я бачу підхід, який дасть набагато ширші можливості економії в довгостроковій перспективі. Компенсація за "недовибрані" 20 кВт перераховується на спеціальний рахунок, вона не "згорає" за підсумками місяця. А використовувати її можна лише на заходи з підвищення енергоефективності. Наприклад, на встановлення нових вікон або утеплення стін. Крім того, потрібно фінансово забезпечити новостворювані ОСББ. За рахунок держави, коштів місцевих бюджетів проводити капітальні ремонти в будинках, які передаються на їхній баланс, утеплювати, ремонтувати під'їзди.
Проте є ще проблема втрат у "дірявих" мережах?
- Саме тому я підтримую курс уряду не лише на доведення до економічно доцільного рівня, але й на збільшення прозорості тарифів. Яка частина нової ціни є наслідком підвищення ціни енергоносія, а яка піде на ремонт труб, мереж, каналізації? Я вважаю, що підвищення тарифів має повернутися людям серйозним поліпшенням якості послуги. Якщо цього не відбувається – це обдурювання.
І я тут можу частково зрозуміти рішення місцевих рад, які вводять мораторії на підвищення тарифів в окремо взятих регіонах. З одного боку, рішення, безумовно, популістське, тому що за законом орган, який обмежує зростання тарифів, повинен забезпечити компенсацію підприємствам, що надають комунальні послуги. Проте з іншого боку, таким чином органи місцевого самоврядування захищають людей від переплати за непрозорими тарифами. Якщо в суді або через інші механізми буде доведено, що місцеве обленерго накрутило собі зайвого - людям різницю не повернуть. А ось міськрада може цього домогтися.
Деякі ваші колеги по парламенту, а також профспілкові лідери пов'язують підвищення тарифів з необхідністю зростання рівня соціальних стандартів, зокрема, мінімальної зарплати і пенсії. Ви бачите прямий взаємозв'язок між цими категоріями?
- Я вважаю таку постановку питання декілька популістською. Ціни на енергоносії переважно залежать від світової кон'юнктури, зарплати громадян – від стану української економіки, продуктивності праці, конкуренції на ринку і ряду інших чинників. Якщо ви хочете підвищити зарплати бюджетникам і соціальні виплати (хоча очевидним є факт, що жити на таку пенсію неможливо), треба чітко розуміти, звідки візьмуться на це гроші. Бюджет у нас дефіцитний, значить потрібно піднімати податки. Але хіба готові це визнати наші політичні опоненти? Я переконаний, що основою для підвищення соцстандартів повинен ставати новий сприятливий інвестклімат, створення нових робочих місць, вихід бізнесу з тіні, прихід іноземних інвесторів. Крім того, потрібно серйозно готуватися до переходу на недержавну систему пенсійного забезпечення, коли пенсія безпосередньо залежатиме від того, скільки ви заробили і відклали, а не від бажання чиновників у Кабміні та Пенсійному фонді. Саме у цьому, а не лише в підвищенні пенсійного віку, - основна суть реформи пенсійного забезпечення.
Проте уряд усіляко намагається уникати теми підвищення пенсійного віку, обіцяючи знайти інші способи зменшення дефіциту ПФ. Чому так відбувається?
- Пенсійний фонд хронічно дотаційний. Від третини до половини його надходжень складають перерахування з державного бюджету – тобто з ваших, моїх, наших загальних податків. Тепер уявіть картину: взявши третину зарплати кожного громадянина, додавши туди ще стільки ж з податків, ми отримуємо пенсію 1,5 тис. грн. Це говорить не інакше як про коматозний стан пенсійної системи. Ми зараз намагаємося продовжити не життя, а клінічну смерть пацієнта. Моє особисте бачення – потрібна шокова терапія. Створюйте умови для розвитку недержавних пенсійних фондів, прививайте зі школи розуміння фінансової грамотності, необхідності самостійно про себе піклуватися. А нинішніх пенсіонерів переводьте на додаткове адресне дофінансування.
Як ви ставитеся до перегляду переліку пільговиків і одержувачів соціальних виплат? Багато хто вважає зараз цей процес дискримінаційним
- У нас по всій країні понад 20 млн. пільгових статусів, тобто людей, які тим чи іншим чином отримують або можуть претендувати на отримання всіляких пільг від уряду на суму, за різними оцінками, від 300 до 500 млрд. грн. на рік. Звісно, цих грошей немає, і звичайно ж, цей підхід потрібно переглядати. За попередні десятиліття наші "попередники", аби сподобатися виборцю, до кожного свята вводили доплату по 100-200 грн. різним категоріям населення, і, щоб провести їх через бюджет, узаконювали їх назавжди. Конституція ж забороняє скорочувати існуючі права громадян. Тому щороку Кабмін програє десятки судових позовів і точково покриває людям усі "належні" виплати.
Але давайте поглянемо правді в очі: країна не заробляє стільки грошей, щоб покривати всі соціальні потреби. Тому потрібно інвентаризувати, хто дійсно потребує додаткового фінансування, залишити найбільш малозабезпечені категорії.
Чи всі послуги держави, на вашу думку, мають бути безкоштовними?
- Потрібно чітко інвентаризувати послуги, які надає держава, і визнати, наприклад, що медицина повністю безкоштовною може бути винятково для малозабезпечених. Решта мусить платити страхові внески. Звичайно, сьогоднішня система медичного забезпечення цьому всіляко чинить опір, тому що можна продовжувати "пилити" бюджети на койко-місця, де ніхто не лікується. Але вже сьогодні досвід закупівлі ліків через міжнародні організації показує: систему можна і потрібно ламати, до того ж якомога швидше.
8 
79692
Коментарі