Журналістка 24-річна Катерина Мізіна уже півроку - власниця хати на хуторі Зелений Гай у Житомирській області за 120 кілометрів від Києва. Хатину на спорожнілому хуторі дівчина придбала не для того, щоб завести господарство і копати город, а для того, щоб створити в умовах неторканої містами природи мистецьке поселення. Воно має об'єднати кілька хат, власники яких влаштовуватимуть у теплий сезон арт-події: фестивалі, виставки, кінопокази. Катерина мріє, що такий формат функціонування маленьких поселень стане альтернативою рутинному сільському життю, а також покаже приклад для сільської молоді, як можна розвивати культуру в селах, щоб не виїжджати задля пошуку розваг і роботи в міста.
У пошуках свого хутора дівчина об'їздила велосипедом майже 700 кілометрів Київщиною і Житомирщиною.
- Шукати хатину на хуторі почала з друзями ще два роки тому. Об'їздила в Житомирській області північний Народицький район. Там багато сіл виселені після Чорнобиля, але чисті від радіації, бо вона падала плямами. В одному селі норма — а за три кілометри — дозиметр шкалить. Деякі села там — суцільні хащі: дерева крізь дахи попроростали, грудки цегли замість хат. Це дуже моторошно виглядає. У цій руїні де-не де трапляється якась бабулька жива, з собачкою. Але відлюдники ці дивакуваті, неконтактні. Я майже передумала селитися в цих краях. Поїздила Київською областю. До Черкаської не доїжджала. Більше ніж 200 кілометрів від столиці — це вже не дуже зручно для людей, які могли б оселитися з мною. Хоча для мене особисто це невелика відстань. Південніше від Києва набагато красивіший ландшафт. Пагорби вже починаються ближче до Черкаської області. Там набагато все веселіше, але і заселеніше. Знаходила порожні маленькі села, але там же все окуповано дачниками. Якщо тільки в селі бачила одну дачу під червоною черепицею, розверталася назад. Значить, дачник тут і насаджуватиме свій споживацький спосіб життя.
Цей хутір знайшли мені друзі — випадково заїхали сюди на машині. Його стара назва — Гойч. Як кажуть старі люди, означає галявину, місце збору. Всі господарі тут повмирали або переселилися до дітей у Малин чи найближче село Недашки за 4 кілометри. Дивилася у Вікіпедії перепис населення. Якщо в селі 10 осіб зареєстровані — ясно, що хутір пустий. У Зеленому Гаї значаться 19 осіб. А виявилося, що живуть тільки двоє: у моїй хаті стара жінка жила і в сусідній дід.
Чи легко було переконати селян продати тобі хату на хуторі?
Все минуле літо провела в перемовинах. Нас 4 сім'ї було охочих купити тут хати. Двом не продали, а двоє самі відмовилися: шо ми тут самі робити будемо?
Дуже було важко з місцевими людьми елементарно домовитися. Вони мене не сприймали дуже довго. І "секта", і "біженці" - як вони тільки нас не називали. Довго перевіряли, чи в мене серйозні наміри, чи не відступлюся. Поки домовлялася, навчилася розмовляти їхньою манерою, говором. Щоб ці люди відкрилися, треба бути з ними на їхній хвилі і на їхній мові.
З київською інтелігенцією селяни на контакт ідуть обережно. Відмовляють тільки тому, що бачать в приїжджій людині чужака.
Я свою хату півтора місяці випрошувала. Регулярно дзвонила щотижня і просила подумати. Ішла на всякі уловки. Казала, що мені нема де жити в Києві, що не маю роботи. Навіть сказала, що я завагітніла, і що мій чоловік в АТО.
Потім іще місяць ми домовлялися про ціну. Я хотіла купити за 25 тисяч гривень, господарі просили 40. Зійшлися на 30-ти. Тут біля кожної хати ще 25 соток землі. Їх всім дуже боляче віддавати ці хати. Бо розуміють, що вони ніколи сюди не повернуться, що це їхня батьківщина. Часто кажуть: поки бабця жива, ми нічого не продамо.
Немає сенсу пояснювати селянам, що намагаюся тут зробити фестивалі. Для них ми просто секта. Кажуть: "Там гриби такі в лісі! Де ж ми тепер будем гриби збирать?" - "Так приїжджайте, - кажу, - сидіть у хаті, навколо гуляйте, я абсолютно не проти". Починаю пояснювати доступними прикладами: кажу, що ми зробимо тут святкування Івана Купала. Це селяни розуміють і обіцяють брати участь.
Домовлялася телефоном про зустріч з господарем однієї хати. У мене тоді були афрокосички до пояса. Він зміряв мене поглядом з ніг до голови: "Скільки тобі років? Я тобі кажу, що не будеш ти там жити". - "А я вам кажу, що буду". Зараз він мене заповажав, ставиться як до сусідки.
Мало хто наважується жити на хуторі сам. Ночувати — особливо.
Ночувати самій тут було страшно тільки першої ночі. Від кожного звуку здригалася. Найважче було влежати на гарячій печі. Поклала у пічку дуже багато дров. Уже ніч, а вона все холодна. Вкрилася кількома ковдрами. Прокидаюся серед ночі від того, що я просто жарюся. Спустилася на підлогу і постелила на підлозі каремат. Через півгодини змерзла неймовірно. Полізла на піч назад — а там жар.
Якогось природного страху - води, темряви, нападників — у мене немає. Більше боюся у місті — тих же машин, які швидко гасають. Тут у селі загроз набагато менше. Мої страхи — це переважно тривожні передчуття, пов'язані лише з особистими речами: моральний біль набагато болючіший за фізичний.
Страхи людям нав'язує телевізор. У природі немає стільки загроз, скільки придумує людина собі сама. Якщо ти будеш думати, що ти неприємність зустрінеш, то ти її зустрінеш. Я вірю, що не зустріну. А якщо зустріну, то зумію вийти з ситуації.
Як господарюєш на новому місці?
Перші дні спалила багато речей бабусі, яка тут жила, купу кожухів, килими, картини. Лишила тільки гасову лампу, якій років 70, і стару шубу зі штучного хутра — вона шикарна просто, непродувна, вдягаю її на господарстві на сильні морози. Я старі речі дуже ціную. Але воно несе енергетику стару, і я вирішила, що треба всього цього позбутися і наповнювати хату чимось своїм.
Навесні робитиму тут ремонт. Ця хата — ззовні зруб обрізний, а зсередини просто мазанка. Проводку хочу поміняти, колонку з водою зробити, бо в криниці надворі вода не смачна, з сіркою. Переберуся сюди з літа жити. Якби була можливість горище зробити, я би зробила. Але це низька досить хата, дах низький. Хочу зробити веранду навколо хати. Там можна буде ночувати влітку.
Кого хочеш бачити сусідами?
Тут на хуторі ще 10 хаток, всі пусті. Деякі продаються. Я зараз займаюся тим, щоб поселити тут своїх друзів. Щоб їх не скупили дачники. Збираю людей, які захочуть тут жити і розвивати хутір як адміністративну одиницю, як село. Бо дачники приїжджатимуть сюди лише шашлики пожарити і попиячити. І відповідно село ніяк не рухатиметься. Дачників мені тут не треба.
Щоб будувати демократію, треба підібрати для неї суспільство. А це непросто. Якщо немає хоч одної людини, яка почне щось робити, яка цим найбільше горить, всі розбігаються, все розповзається. Тому я стала першою — показала приклад: я купила хату, це можливо, приєднуйтесь!
Мама думає, що це я просто купила собі дачу і що мене скоро попустить. А я сюди переїхати назовсім хочу. Для мами село – це занепад, нудьга. Вона народилася в селі і в 14 років поїхала звідти в місто вчитися на художника. Зараз навпаки — багато хто хоче повернутися в село з міста. Зараз все штучне, синтетичне. І хочеться назад, до того, що шкірі приємно, до того, що шлунку приємно. Я впевнена, що колись заведу собі козу. Я люблю козяче молоко.
Цей новий формат, коли село — це вже не далека діра, а місце відпочинку — діє в цивілізованому світі.
Якщо матиму машину, зможу їздити на роботу щодня. Світ розвинувся до того, що ти можеш собі дозволити жити в селі, мати інтернет, душ, всі комфортні умови, і ніяк не змінювати по суті своє життя і професію — не ставати фермером, а далі працювати за комп'ютером. Сподіваюся, що роботодавці з часом все більше підтримуватимуть фріланс, дозволятимуть вільний графік. Працювати на результат набагато краще, ніж відсиджувати незмінні вісім годин робочого дня з низькою продуктивністю.
Я не люблю в місті відпочивати. Не дуже розумію, як там витрачати вільний час. Міські розваги мені не дуже подобаються — на них витрачається багато грошей. Все дорого, їжа нездорова а усамітнитись досить важко. Сидіти ж у закритій квартирі я не хочу.
Можеш порівняти, як живуть великі міста за кордоном?
У мене тато в Москві живе. Батьки розлучилися, коли мені було 10. Їздила до батька в Москву сім років по кілька разів на рік. Москва мене відразу не прийняла. У Києві в людей живі очі, там я побачила роботів. У них навіть в метро дисципліна жорстка. Якщо ти не там стоїш, або ти, приїжджий, чогось не знаєш — вони тебе витісняють. Я відразу відчула себе там чужою і провінціалкою.
Тато живе не в центрі Москви. Щоб дістатися до парку погуляти, ми їхали дві години електричками й метро. Мене жутко злякала мапа з 12-ти гілок метро — просто якась режимна машина.
Ще одне неприємне враження — столиця Ефіопії Аддис-Абеба. Наскільки красиво і чисто в селах ефіопських, настільки брудно в цьому мегаполісі. В селах хатинки ідеально чисті, соломкою заткані. А в Аддис-Абебі єдиний на все місто парк - розміром з наш Маріїнський. При тому що Аддис-Абеба в разів 5 більше за Київ. Усе навколо — бетон і сміття. Тут бомжі, а через дорогу вже Хілтон. Всі з сіл їдуть шукати кращого життя у столицю. Немає гармонії між життям у селі і роботою в місті. В селі немає роботи. В місті немає комфорту.
Тобі траплялося бачити зразки організації життя в маленьких містах і селах, які хотілося наслідувати?
Сподобалося, як живуть у селах Фінляндії. Люди перетворили їх на маленькі міста. У північно-західній Фінляндії село з півтора тисячами мешканців має свій муніципалітет, місцевий орган самоврядування, який підтримується державними структурами, і фінансується.
У маленькому селі є класно облаштовані молодіжні клуби — у них є більярли, настільні ігри, колонки, комп'ютери, проектори. Селяни самі створюють для себе інтелектуальне життя, тому молоді не хочеться виїжджати в міста. Підлітки 14-18 років беруть участь у волонтерських програмах обміну молоддю. У них там постійний двіжняк — якісь волонтери з Японії живуть у цьому клубі і доглядають за ним. Є англійський клуб. Вони всі вчать мови.
Так само в ідеалі можна було б зробити в Україні хоча б у маленьких містах - у Славутичі чи в Мукачевому.
Але люди у нас потроху починають повертатися в села, щоб їх окультурювати.
Втілювати у нас такі речі, як у Фінляндії, цілком можливо. Я багато знаю прикладів, коли активні молоді люди з міст селяться в селах — вони там часто йдуть в школу працювати. В селі Крячківка Полтавської області є ансамбль "Древо". До них переїхав жити Юрко Фединський. Вони там роблять маленькі фестивалі. Але в нас поки супротив великий. У селі дуже важко поламати систему. Таких людей, які цю систему ламатимуть, треба більше.
У мене знайома переїхала з чоловіком і двома дітьми в село, купили там хату. Вона пішла працювати вчителькою в школу. У селі вони живуть років сім. Днями вона написала мені, що подумують продати там хату і переїхати кудись на мистецький хутір до однодумців. Тому що село їх пожерло, затягнуло у свій ритм.
Зараз міста лопають. Там важче стає виділитись індивідуальності. Людей тягне до природи, усамітнення, до менших форм побуту. Думаю, що скоро це стане масовим рухом.
Ти жила два роки на хуторі Обирок. Як функціонує мистецький хутір?
Розвивається мистецький хутір за рахунок проведення фестивалів. Ти завжди готуєшся до фестивалю. Будуєш додатковий туалет, сцену, готуєш програму. У таких місцях як Обирок за довгий час не знудишся.
Мій хутір Гойч – це лиш черговий маленький приклад того, як можна жити цікаво за межами міста. Поки що я там сама, але вже навесні там буде багато творчості, людей та радості.
Там я планую зробити простір для отримання нових досвідів: тих, які можна пережити лише на природі; створення чогось креативноколективного, навчання та видовища. Я не женуся за екологічними ідеями, бо без інтернета та генератора не вийде жодної арт-події.
Вирощувати хліб у Зеленому Гаю я не буду. А от сад посадити навесні хочу. Зробимо суботник тільки для друзів. Це таке буде новосілля. Як подарунок хай всі привозять по саджанцю. Якщо кожен привезе по кущику чи деревцю і всі їх посадять, то в мене буде сад друзів.
Треба, щоб сусідські хати купили нормальні адекватні люди. Бо навіть дві хати дачників можуть зіпсувати нам все свято. Я мрію, що кожна хата на нашому хуторі проводитиме по кілька культурних заходів на рік. Хочу не лише етнічні традиції відновлювати, а привозити сюди молодь з сучасною музикою, літературою, театральними постановками. Також, думаю, організовуватиму школи, освітні семінари на природі. Це дуже зараз актуально.
Якщо ми цього не будемо робити, хутір перетвориться на звичайне село, з якого через два роки захочеться поїхати від нудьги. Я готова тут робити багато. Але я сама мало зможу. Потрібна община.
5 
79692
Коментарі
2