Наталія Колодій із Тернополя більш ніж півроку працює у медичному батальйоні "Госпітальєри" Правого сектору. Доти була волонтером, медичним інструктором та активним учасником Майдану. Медичної освіти та військового досвіду до подій у Києві 2013 року не мала. Все надбала самоосвітою та вишколами.
Зустрічаємося під час табору для медиків, волонтерів та військових "Камуфляжна осінь" на хуторі Обирок, на Чернігівщині. Наталя виглядає жвавою, постійно жартує про свій досвід на фронті та позивний Гестапо, що їй дали солдати.
Розкажіть історію свого позивного?
- Мій позивний - "Гестапо". Початок бере від слова Госпітальєри. Коли я приїхала у 5-й батальйон, зустріла жінку з позивним Мама. Вона якось на позиції з надскладними побутовими умовами почала підв'язувати хлопців варити їжу. Коли приїхав комбат Чорний, сказав їй: "Ти не госпітальєрша, а гестапольєрша". Я потім у Гнутово цей жарт переказала і забула. А хлопці помітили у мене апарат, що працює від струму. Це електронейростимулятор, допомагає при побутових травмах та запаленнях. Жартома напрошувались, щоб давала їм під час сеансу більшу напругу. Потім почали розповідати, що допитую їх струмом. Звідти і пішло, що я "Гестапо". Вже як приїхала з фронту, поїхали машиною нагороджувати хлопця із 5-го бату за Донецький аеропорт. Я — за кермом. Екіпаж назвали Гестапо. Потім ще часто їздили. Буває, кричить хтось: "Екіпаж Гестапо, на вихід!".
Чому ви вирішили піти на фронт?
- Інакше не можу. Була на Майдані у 2004-му, у 2013-му, коли все тільки почалося. Першого грудня не встигла туди. Приїхала вже наступного тижня, коли зібрався мільйон людей. Волонтерила, бо працювала держслужбовцем і в акціях протесту брати участь не могла. Коли їздила, ховала обличчя, щоб не було проблем. Допомагала на кухні, бутерброди мастила.
Після Майдану одразу потрапили на передову?
- Спочатку пройшла вишкіл від Червоного хреста і курси самооборони. Коли в Тернополі спалили міліцію і не було кому патрулювати вулиці, ми з хлопцями робили це. Вдень була на роботі, а вночі їздили.
Коли почалися бойові дії у Криму, в інтернеті познайомилася з морячками, які стояли на Славутичі. Розповідали, що у них діється, я їх морально підтримувала. Коли їх вивели звідти і помістили в Одесі, мені написав хлопець, що у них біда. Кримські карточки Приватбанку заблокували, а зарплати лишилися на них. Навіть помитись нічим. Вислала їм ящик шампунів і гелів для душу. Так почалося моє волонтерство.
Уже як почалися бойові дії на Донбасі, написала оголошення і почала збирати гроші у себе на роботі. Ми збирали непогані суми. Могли купити бронежилети, окуляри хлопцям. Друзі підкидали грошей, мама подружок попідтягувала. Спочатку допомагали нашим тернопільським військовим - батальйону "Збруч". Вони згодом увійшли до складу 128-ї мотопіхотної бригади. Там служив чоловік нашої співробітниці. Через нього передавали допомогу. Познайомились з іншими волонтерами міста. Разом ходили сітки плести, шити маскхалати, кресленнями мінялися.
Потім я побачила, що треба щось самій робити. Збирати гроші — це одне, але я можу більше. Пішла на військовий вишкіл. Андрій Салагорник із Тернополя якраз тоді створив бригаду медичної допомоги інструкторів, що були на Майдані - "Білі берети". Був у медпункті на Грушевського, який узяли штурмом. Я напросилася до них на вишкіл. Уже трохи знала тактику, прочитала натівські протоколи, основи першої допомоги.
Вже мала друзів із Правого сектора. Допомагала їм, не кидаючи "Збруча". Ми взяли підшефними диверсійно-розвідувальну групу. Закупили їм куртки, продукти, медикаменти.
Коли ви вперше потрапили на фронт?
- У травні з "Госпітальєрами". Перед тим їздила до своїх хлопців з Правого сектору, аби навчити. Бачила, що з тактикою там усе гаразд, бо там шикарні інструктори. А з медицини та евакуації нічого не знають. До "Збруча" мене не допускали. Щоб потрапити туди, треба мати дозвіл від керівництва, багато бюрократії. Простіше було з Правим сектором працювати. Думаю, що їм пригодилось. Були під Широкіно, і жодного 200-го чи 300-го.
Майнула думка бути у хлопців медиком. Вони сказали, що матимуть професійних. Почала шукати, де ще підвищити кваліфікацію. Під час місячної відпустки прийшла у Правий сектор, і мені сказали, що я можу поїхати до Госпітальєрів. Списалася з Яною (Зінкевич, керівник Госпітальєрів — Gazeta.ua). Розповіла, які в мене були вишколи, і вона дозволила мені приїхати. Пройшла навчання, поспілкувалася з людьми з військовим досвідом, вивчила їх специфіку. З ними і потрапила на фронт. Підійшла до Яни і сказала: на базі сидіти не можу і не хочу.
Пам'ятаєте свій перший день на війні?
- Нас привезли на позицію і нічого не було зрозуміло. Спочатку говорили одне, потім інше. Тоді сказали, що я їду до хлопців. Я була готова, рюкзак зібраний. Поїхала. Не знала, куди і що. Дорогою заїхали у Піски під міст забрати людей. Була шокована умовами. Мостом ніхто не їздить, зруйнована дорога. Внизу стоять машини. Болото, сухої землі немає, хоч це 15 липня. Сплять на підлозі всі підряд на ковдрах, тіснота страшна. Їсти готують на якомусь клаптику.
Потім мене привезли на 5-й батальйон. Полікувала хлопців і знову почала проситись на передову. Завезли у Гнутово. Швидко вигрузили вночі та й поїхали. Ми змучені з дороги прийшли до будиночка. Там купа сміття якогось, дача чи що. Без шиферу, без даху. Зайшла у кімнатку, де вистачало місця лише на чотири матраци під стіною. І доріжечка, щоб пройти можна було. Кажуть: "Будете тут жити". Я зі спальником, хлопці - без. Дехто навіть капців не взяв. Їсти ми ходили до бійців. Потім вжилися. Знайшли постелі собі - трохи закупили, трохи віджали. Під будинком був непоганий підвальчик, де ми ховалися від обстрілів. Я навела там порядок. Хлопці спочатку тошнили: "Шо ти там, нашо". Але мені це було потрібно. На фронті ні разу не була, не обстріляна. Багато знати — це одне. Я не знала, як себе буду поводити.
Загалом на передовій я була три тижні.
Навіть не очікувала, що так переживатиму за хлопців. Під час обстрілів, коли зв'язок глушили. Хтось кудись пішов, почали стріляти, а я вже нервую. Це все надлишки материнського інстинкту.
Який випадок запам'ятався найбільше?
- Був обстріл, і міна потрапила у ріг будинку. Там якраз жили медики. У кутку стояло ліжко, там спав хлопець. Над ним обвалилася стіна, але йому нічого не було. Той, що втікав від обстрілу, впав і поламав ребра.
Ви зараз у відпустці?
- Мене скоротили з роботи у Нацбанку. До кінця року обласних управлінь не буде, працюватимуть лише троє людей. Я приїхала з фронту, шеф потиснув руку і сказав: "Я тобою горджуся". І тут же взяв на роботу іншу людину, а мене скоротив. Не знаю, як це назвати. Подвійні стандарти, чи що? Але тепер я вільна людина. Стала на біржу і є пропозиція піти у добровольчий батальйон медиком.
Що плануєте робити?
- Хочу вступити в інструкторську організацію "Білі берети". Вони їздять по різних військових частинах і проводять там вишколи. Зараз чекаю запрошення на співбесіду.
Чи змінилося ваше ставлення до війни після Майдану та передової?
- Раніше я думала, що бійці воюють, а ми маємо їм допомагати. І все. А тепер бачу, що багато потрібно працювати у тилу. Народ не робить своєї роботи. Якась несправедливість — усі мовчать. Корупціонерів вибирають. Волонтери роблять усе можливе, а люди у тилу розслабилися і біля телевізора дивляться новини з фронту.
Що думають ваші родичі про те, що ви їздите на фронт?
- Спочатку мама дуже сильно переживала. Щоразу, коли я їхала на вишколи, думала, що вже йду на фронт. А зараз я їй нічого не розказую. Знає, що я поїхала, але про небезпеку не кажу. Раз були у Маріуполі в справах. Хлопці відправили мене намочити ноги у морі. Тоді місто здалеку обстріляли, до нас нічого не долетіло. Але ж по телевізору показали. Мама подзвонила і спитала, чи я не там. Сказала, що на морі відпочиваю, але не можу сказати, де саме.
Хлопець мене кинув через війну. Хотів, щоб я куховарила. Але сказала, що не зможе примусити мене сидіти вдома.
Виховала сина так, що вбивати — це погано. В дитинстві мав тягу до зброї. Прислухався до мене, і тяга минула. Але під час Майдану сама змінила свою позицію. Зрозуміла, що ворог не зупиниться ні перед чим. Син зараз студент. На Майдан хотів іти 11 грудня, але я не дозволила — сильно повільний. Сказала: "Або одразу в ту тему входь, займайся чимось, або не плутайся під ногами". Зараз грає у страйкбол, щось вивчає. Нехай. Сказав, що в разі чого піде тільки в складі добровольчого батальйону.
Що вам допомагало у найскладніші моменти?
- Думка, що нікому не легко. Думала про те, що хлопці роблять набагато важчі речі, ніж я.
Хочете назад?
- Хочеться. Там усе простіше, немає напівтонів. Є ворог і є друг, свої і чужі. І навіть ті аватари — теж свої. Адже вони з тобою стоять. Ходили раз лікували одного, то пити кинув. Каже: "Наташенька, у тебе такі руки хороші, що після них усе заживає".
5 
79692
Коментарі
1