Кажуть, із розвитком інтернету людство втрачає потребу запам'ятовувати інформацію, тримати її в голові, постійно вчитися – адже все легко і швидко можна "наґуґлити". Тому читаючи про людей-енциклопедистів, які мали за плечима не тільки папірці про кілька вчених ступенів, але й реальні знання, усвідомлюєш, що вчитись потрібно - і протягом усього життя. Одним із таких прикладів є й філолог, мистецтвознавець, музейник Іларіон Свєнціцький.
Народився Іларіон Семенович 7 квітня 1876 року в невеликому містечку Буськ на Львівщині. З 1885 по 1899 роки здобував освіту у Львові - спочатку в Українській академічній гімназії, потім в університеті, де навчався на математично-філософському факультеті. Продовжити навчання вирішив у Петербурзі - вже як слухач історико-філологічного факультету місцевого університету й Археологічного інституту. Студіював і у Відні – там здобув ступінь доктора у галузі філософії.
З 1913 року стає приват-доцентом кафедри слов'янської філології Львівського університету. Викладав Свєнціцький і в Українському таємному університеті, що існував у Львові в 1921-1925 роках, а також займав посади завідувача кафедри слов'янської філології Львівського університету, завідувача Львівського відділу інституту мовознавства.
Вчений Свєнціцький цікавився мовою рукописних пам'яток. Зокрема, вивчав літописи, договори, євангелія і на основі цих досліджень написав "Нариси з історії української мови XI-XVIII століття" (1920). У його науковому активі – фонетичні особливості бойківської говірки села Бітля, граматика української мови для поляків і російської – для українців і поляків, статті про Винниченка, Шевченка, Франка.
Але не обмежував себе лише вивченням українського і для українців – його цікавив весь слов'янський світ. Наприклад, написав "Нариси з історії болгарської літератури", "Нариси з історії російської літератури XIX-XX століть", вивчав білоруську літературу, є рукопис нарисів сербохорватської літератури й обох літературних мов.
Свєнціцький був також фаховим музеєзнавцем. Вивчав орнаменти рукописних книг, гравюри, іконопис. Цікавився і сучасним для нього мистецтвом. У 1931 році організував у Національному музеї галерею українських модерних картин. Як етнограф вивчав виникнення українських колядок, щедрівок, а також похоронні голосіння.
Свєнціцький активно відстоював так зване буржуазне мистецтво – деякі полотна Олекси Новаківського, Модеста Сосенка, Фотія Красицького, Петра Холодного, Михайла Бойчука, Святослава Гординського, Олени Кульчицької, Микола Глущенка, Георгія Нарбута, які радянська влада намагалася знищити. Тому 1952 року науковця зняли з посади директора Державного музею українського мистецтва, на якій він працював з 1905 року. Скориставшись його відсутністю, радянська влада влаштувала аутодафе усім "буржуазним". Ця трагедія підкосила здоров'я Іларіона Семеновича і 18 вересня 1956 року він помер.
3 
1
Коментарі
4