З розвитком технічного прогресу кінематограф у Радянському Союзі став провідним інструментом впливу на населення.
Днем народження радянського кінематографу можна вважати 27 серпня 1919 р., коли Володимир Ленін підписав декрет про націоналізацію кінематографу: "Уся фотографічна та кінематографічна торгівля і промисловість, як по відношенню своєї організації, так і для постачання й розподілення технічних засобів і матеріалів, передається у розпорядження Народного комісаріату освіти." Віднині фотокінопідприємства підпорядковувалися Всеросійським фотокіновідділом при Наркоматі освіти, а в травні 1919 р. Голова Петроградського кінокомітету Д.М.Лещенко взяв під свій контроль найбільші кінотеатри міста.
Кіно, на думку Леніна, повинно було набути рис візуальних публічних лекцій у питаннях науки і техніки. Найважливішою складовою кінематографу була пропаганда ідей у формі візуалізованої картини дійсності, які створюють можливість "зануритися в наші ідеї". Новостворений радянський кінематограф мав на меті продемонструвати перед країною успішне будівництво "нового суспільства" .
У радянських громадян "рухомі картинки" викликали подив та зацікавлення. Станом на 1929 р. в Радянському Союзі налічувалося близько 200 млн. глядачів, у той час як в США 50 млн. Дослідник М. Лебедев наводить дані опитування кіноглядачів 1925 р.: 30% опитуваних. ходили в кіно один раз в тиждень (що виглядало непереконливо), 40% один-два рази в місяць, 30 % не відповіли нічого.
Якщо задача кінохроніки полягала в політичній "агітації фактами", то пропагандистський кінематограф повинен був допомагати владі залучати населення до виробництва. Для рішення цієї задачі Ленін найбільше значення надавав пропагандистській, інструктивній, науковій, навчальній роботі із залученням ресурсів кінематографа.
Одне із визначень маскульту виходить із того, що це є просто комерційна культура масового споживання. Вона є шаблоновою та придатною до маніпуляцій. Та, знов-таки, попри інтенсивну рекламу, 80-90 % продукції провалюється на ринку, багато фільмів не збирають каси, щоби навіть покрити видатки на їх виробництво. Така доля не оминула і масову культуру Радянського Союзу: коли країна виходила із воєнної розрухи у 1920-х рр., відчувалася сильна конкуренція між державними та приватними кінотеатрами у період НЕПу.
Найбільш відвідуваними фільмами молодого Радянського Союзу були фільми закордонного походження, а пропагандистський кінопродукт не користувався попитом. Нерентабельність радянського кіно перетворило його на дотаційну сферу, а результатом комерціалізації кіно: "10% ідеології і 90% комерції". Втім, в кінці 1920-х рр. ситуація змінилася: кількість західних фільмів значно зменшилася.
До кінця 1920-х рр. радянський кінематограф на ділі так і не став головним речником більшовиків, а з приходом звукової технології кінематограф остаточно встановився як інструмент впливу та пропаганди. 1930-31 рр. були поворотом в радянському кіно – провідним мотивом в кіно стало соціалістичне будівництво.Слід зауважити, якщо міське населення мало відносно більше можливостей в культурній сфері, воно було більш розвинутим, то для сільського малограмотного населення будь-яка кінострічка завжди була святом. Сільське населення звертало увагу не так на зміст картини, а на механізовану процедуру кінопоказу. Технічний прогрес приводив у захват населення та змушував повірити у "краще майбутнє".
Ідею "радянського Голівуду" почали обговорювати з середини 1930-х рр., коли в умовах соціалізму американський ідеал перестав бути актуальним. Тим не менш, зародження радянського мюзиклу, який виник як гібридний жанр голлівудської комедії та радянського фольклору, свідчить про свідоме створення масової культури.
Роки Великої Вітчизняної війни зробили внесок у розвиток радянського документального кіно. Особливо пік припадає на 1945 р., коли документальне кіно стає поруч із художніми фільмами за своїм ідеологічним наповненням. У всіх фільмах як у документальних, так і художніх глибоко засуджувалася війна. А нова радянська людина вже не була такою безчуттєвою та сильною - провідною темою залишався героїзм та доброта. Характерною рисою для фільмів воєнного періоду є культ ворога та ненависті, але одночасно з цим в масовій культурі прослідковується особиста лінія: героїзм та не примирення з трагедією.
Багаторівнева система контролю та цензури над кінематографом, яка була монополізована більшовиками ще у 1920-х рр., протягом 1930-50-х рр. набуває рис тотального терору. Після Другої світової війни змінилися тенденції не лише в радянському кінематографі – це явище було загальноєвропейським. Так, звернення до традиційних форм виявлення було притаманне для італійського неореалізму, нового французького, німецького кінематографу. Період "відлиги" у Радянському Союзі подарував великі надії митцям та інтелектуалам у художньому самовираженні. Критика культу Сталіна на XX з'їзді КПРС, загальні ліберальні настрої в суспільстві давали поштовх для більш розкутого виявлення творчих ідей серед інтелігенції.
У фільмах 1950-60-х рр., більше аніж в будь-якому іншому виді мистецтва, відображенні зміни в економічному та ідеологічному житті, які контрастують із фільмами останніх років правління Сталіна. Послаблення ідеологічного контролю та стрімке економічне зростання сприяли збільшенню кіновиробництва: якщо на початку 1950-х рр. середня кількість знятих за рік фільмів становила 10-15, то в кінці 1950-х рр. ця цифра зросла до 100 фільмів за рік по всій території Радянського Союзу. У ці роки в Радянському Союзі прослідковувалася найбільша відвідуваність кінотеатрів у світі. Лише продаж горілки міг конкурувати із кінематографом у наповнені державного бюджету.
Тума Віолета
5 
35413
Коментарі