Борис Антоненко-Давидович "готував терор проти Радянської держави" - 30 років з дня смерті письменника

3

Фото: litopys.net

Сьогодні 30 років з дня смерті Бориса Антоненко-Давидовича, українського письменника, перекладача, мовознавця. Народився 5 серпня 1899 в с. Засулля на Сумщині в родині машиніста-залізничника. Відомий як дослідник проблем розвитку й культури української мови.

У 1920–1921 рр. ще зовсім юним членом КП(б)У він завідував Охтирською народною освітою, ходив з чонівцями проти Махна та місцевих повстанських ватаг, організовував вибори до Рад.

1923 р. у київському журналі "Нова громада" надрукував перше оповідання "Останні два", яке й поклало початок його творчості. Був членом літературної організації "Ланка" (згодом – "Марс" – "Майстерня революційного слова"), яка об'єднувала групу молодих письменників.

Сталінські опричники звинуватили письменника у "приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації", яка нібито силою зброї "прагнула повалити Радянську владу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави".

На підставі цієї фальшивки Б. Антоненка-Давидовича засудили на 10 років концтаборів, де письменник пройшов крізь усі кола ГУЛАГівського пекла.

Борис Антоненко-Давидович акцентував увагу на деформаціях мовної ситуації України і на тих психологічних проблемах, які вона створює для прозаїка, що пише українською мовою:

"У сучасному українському місті українською мовою говорить лише частина населення: представники окремих груп інтелігенції — частково наукової, рідше — технічної, студенти, головним чином, гуманітарних вузів і робітничих будівництв. У цих умовах основним живильним ґрунтом для української мови лишається все ж поки що село. Відтак цілком зрозуміло, що мені, письменникові міської тематики, який ставить собі переважно психологічні проблеми, писати українською буває часом складно. Але чим важчою є задача, тим цікавіше її розв'язувати; чим більше перешкод на творчому шляху, тим більшу радість дає успішне подолання їх. Ось чому я пишу українською".

"Він любив Україну" – писав А. Дімаров, – в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним".

Помер 8 травня 1984 року.

Вже кінчається день, і немає вогнів,
Щоб здолати темряву ночі,
Скоро, скоро вже смерть затамуємій біль
І закриє натруджені очі.
Та я чую вже гуркіт далеких подій,
Де звитяжці не знатимуть спину.
Де з могили, з руїни, із мрій
Піднесуть до життя Україну.

Із " Тюремних віршів" Б. Антоненка-Давидовича.
1943-1944 рр.

×