Улітку 1969-го Джанні Родарі запросили до Москви на фестиваль дитячих фільмів. Книжки італійського казкаря-комуніста були популярними в Радянському Союзі. Письменник часто приїжджав сюди, зустрічався з дітьми та молоддю.
— Я не люблю їздити сам, — казав він і зазвичай брав із собою дружину Марію Терезу й доньку Паолу.
В аеропорту Родарі зустрів поет Сергій Михалков. Сівши до його машини, 12-річна Паола побачила у салоні довгу палицю.
— Що то таке? — запитала.
— Це гумовий кийок, подарунок московської міліції.
Для Паоли, доньки щирого комуніста, кийок поліцейського був символом насильства капіталістичної влади над трудящими. Вона не знала, що радянська міліція любила Михалкова за віршик про симпатичного велетня — міліціонера дядю Стьопу.
Коли Джанні з'явився на фестивалі, зала Палацу піонерів вибухнула оплесками. З усіх членів журі лише його так зустрічали. У СРСР казки Родарі видавали мільйонними тиражами. Радянські діти знали їх напам'ять. В Італії письменник такої слави не мав й заробляв на хліб, пишучи фейлетони для вечірньої газети "Паезе сера".
На батьківщині на казкаря звернули увагу лише 1973-го після виходу його "Граматики фантазії". Це була перша книжка, яку Родарі адресував батькам. Спираючись на свій багаторічний досвід викладання у школі, описав у ній оригінальну методику розвитку творчих здібностей у дітей.
1979-го керівництво радянського видавництва "Прогрес" знову запропонувало письменникові приїхати до Союзу. Після подорожей країною він мав написати позитивну книжку про радянський спосіб життя. Родарі прийняв запрошення. Новий твір вирішив присвятити радянській школі. У жовтні подався на Північний Кавказ збирати матеріали. Повернувся до Москви через три місяці й одразу ж зателефонував своїй товаришці — 62-річній Юлії Добровольській, яка перекладала його твори російською.
— Можна, я приїду сьогодні?
— У мене того дня був семінар для молодих перекладачів при Спілці письменників, — згадувала вона. — Але я вчасно зорієнтувалася: "Приходь о шостій вечора, у мене буде молодь, ти їх ощасливиш!"
На зустрічі було людей зо 20. Джанні мав хворобливий вигляд, скаржився, що весь час мерзне. Сів за стіл і почав розповідати про те, що пережив за три місяці. Проговорив кілька годин. Він побачив радянську дійсність ізсередини. Надто сумною видалася йому картина радянської школи й дітей у ній.
— Я стояв на голові, щоб розворушити їх, але так і не зумів — вони сиділи, наче заморожені.
Коли Джанні закінчив розповідь, Юлія запитала його, чи писатиме він книжку.
— Нізащо! Хоча у мене за три місяці назбиралася купа нотаток.
По смерті казкаря їх опублікувала його дружина Марія Тереза під заголовком "Ігри в СРСР". "Чого я не терплю, то це двоєдушності, очевидної легкості, з якою тутешня молода інтелігенція живе подвійним життям, — писав він, італійський комуніст, про побачене в Радянському Союзі. — Їх можна зрозуміти, тільки якщо врахувати, що роздвоєння особистості в них із дитинства і є масовим. Але яка ж це велика помилка — постійно грати, мов на сцені. Зрозуміло одне: вони не комуністи й поводяться не як комуністи".
Після повернення до Італії в Родарі почалися проблеми з кровообігом і судинами ніг. Далися взнаки важкий клімат у СРСР та пережитий стрес. Лікарі наполягали на операції. Дізнавшись про нещастя з Джанні, Юлія Добровольська приїхала його підтримати.
— Боїшся? — спитала вона письменника напередодні операції.
— Дуже. Боюся, що не повернуся. Дайте викурити цигарку наостанок.
Родарі помер на операційному столі.
У казці про Чиполліно проповідував соціалістичну революцію
1948-го 28-річний Джанні Родарі працював у міланській "Уніті" — газеті італійської компартії. Дізнавшись, що молодий журналіст учителював у початкових класах, головний редактор видання запропонував йому вести в недільних номерах дитячу рубрику. На той час в Італії для малих видавали "книжки-карамельки" — казочки про пригоди янголяток і рожевих жирафів. Та Джанні вважав, що дітям робітників потрібні були казки, які б розповідали їм про працю, навчання, справжнє життя.
— Я брав участь у демонстраціях проти війни, у боротьбі за волю. Коли живеш серед усього цього, неможливо говорити тільки про квіточки й мильні бульки. Не виходить.
Якось до редакції надійшов лист від однієї жінки. "Я живу в темному й сирому підвалі, уже багато років у нас немає домівки, — писала вона. — У цьому підвалі росте мій синочок, його звати Чиччо. Напиши для нього віршика".
І Джанні написав пісеньку про Чиччо, а тоді ще багато віршів про знедолених дітей. А 1951-го з'явилася його перша казка "Пригоди Чиполліно". Кмітливий і веселий хлопчик-цибулинка та його друзі влаштовують у своїй фруктово-овочевій країні соціалістичну революцію і перемагають експлуататорів.
1920, 23 жовтня — Джанні Родарі народився в містечку Оменья на півночі Італії в родині булочника
1929 — від запалення легенів помирає батько. Щоби прогодувати родину, мати наймається служницею до багатого будинку. Джанні відправляє вчитися до школи для бідних дітей при монастирі. 1937-го він вступає на філологічний факультет Міланського університету. Водночас працює вчителем початкових класів
1939–1945 — через стан здоров'я під час Другої світової війни Родарі звільняють від призову до армії. Скрута змушує його піти на роботу до одного з відділень фашистської партії. Після загибелі двох друзів і брата Чезаре у нацистському концтаборі Джанні пориває з фашистами, долучається до італійської компартії, бере участь у Русі опору
1948 — починає друкувати в італійській комуністичній газеті "Уніта" вірші про дітей сучасної Італії
1951 — очолює дитячий журнал "Піонер", у якому виходить казка "Пригоди Чиполліно". Наступного року публікує "Подорож Блакитної Стріли"
1953 — одружується з Марією Терезою Феретті. Через чотири роки народжується донька Паола
1959 — виходить твір "Джельсоміно у Країні брехунів". За три роки видає збірку "Казки по телефону"
1966 — надрукована книжка "Торт у небі". За неї Родарі отримує загальноєвропейську премію й золоту медаль. 1970-го здобуває почесну міжнародну нагороду — медаль Ганса Крістіана Андерсена
1980, 14 квітня — помирає у Римі під час операції
5 
35413
Коментарі
1