Четвер, 11 березня 2016 00:40

"Водив чекістів по лісу три дні. Сподівався, за той час ви покинете криївку"

— Повернулась я до криївки й лягла на ліжко в надії заснути. Якась неясна тривога мучила душу. Лягла, а сон не бере. Аж чую голос своєї матері, який промовляв до мене ніби з-під землі: "Анно, іди геть звідси!" Я підхопилася на ноги. Що це таке? Причулося, чи мене хтось лякає? Але щоб удень? Голос повторив голосніше: "Вже йди, чуєш?" — згадує Анна Попович на псевдо "Пчілка" і "Ружа" події 16 червня 1951 року.

Із 1943-го вона була зв'язковою Української повстанської армії, згодом пішла в підпілля. Переховувалася у криївці поблизу рідного села Зелена Надвірнянського району Станіславської — тепер Івано-Франківської, області.

Чути стукіт. 26-річна Анна відкриває й бачить коханця, надрайонного референта Служби безпеки ОУН Надвірнянщини 34-річного "Довбуша". Справжнє ім'я — Лука Гринішак.

— "Козака" вбили, а "Морозенко" попав до рук чекістів, — каже новину про товаришів.

Вони починають пакувати документи. В цей час криївку атакують. Лунають постріли. "Довбуш" тікає. Анну ранять у ліву руку. Вона намагається застрелитися — пістолет заклинює. Дістає з-за пояса гранату. З третьої спроби вириває чеку. Лунає вибух.

Коли приходить до тями, лежить у ямі, закидана землею. Чоботи в крові. Спинається на ноги, бачить попереду прірву, стрибає туди. Її хапає за поранену руку солдат. Та хрускотить, ледве тримається. Бере за другу й волочить. Підбігає лікар, накладає джгут, коле знеболювальне. Жителі села впізнають Анну, дають їй воду й молоко.

За 7 год. її привозять до райлікарні. Стан важкий. Ампутують поранену руку. Наступного дня після операції до палати приходять слідчі.

— Треба якнайшвидше виписувати і везти в тюрму, — наказують. Але жінка квола, з руки сочиться гній, її штучно годують.

У сусідніх палатах лежать її товариші: "Морозенко" з простріленими ногами й "Карпенко" — у нього поранена голова, куля вийшла носом. Останній просить вибачення, що видав місце її перебування.

— Водив чекістів по лісу три дні. Сподівався, за той час ви покинете криївку, — запевняє і плаче.

Якось охоронці пригощають Анну свіжими морелями. Та просить віднести ягід хлопцям у сусідню кімнату. Дають лише "Морозенку".

— Зрадник не вартий смаколиків, — каже радянський солдат гарною українською.

Тим часом підпільник "Вільшенко" розвідує обстановку в лікарні. Винаймає квартиру навпроти. Пропонує "Довбушеві" викрасти Анну. Командир "Грім" вважає справу безнадійною. Радить підкинути жінці зброю, аби застрелилася. "Довбуш" іде до вищого керівництва — ­окружних провідників "Куряви" і "Жара". Ті підтримують ідею з викраденням.

10 липня, 23:00. Біля полонянки на стільці дрімає один солдат. Другий роздягнувся до майки і трусів, спить на ліжку. До палати вбігають двоє вояків з автоматами.

— Не бійся, "Пчілко", прийшли тебе визволяти! — говорять.

Чергових розстрілюють. Беруть Анну за руки і спускаються сходами. Утрьох перескакують через паркан і зникають. "Больная была похищена из больницы групой бендеров и исчезла в неизвестном направлении", — так закінчується історія хвороби Попович, вкладена до її кримінальної справи.

На пошук підпільників кидають чотири роти військ МДБ — 350 осіб. Уночі над лісом запускають сигнальні ракети. Утікачі встигають перейти річку Бистрицю і видертися на гору Городище. Анна в нічній сорочці, босоніж. Довкола корчі ожини. Шкіра на п'ятах позлазила, видно м'ясо. Далі йти неможливо. Три дні ховаються в корчах. Потім наважуються зайти в село.

— Діти, та ж повно москалів, ціле село, — застерігає жінка з найближчої хати. Але дає молока й кілька яєць. Хлопці беруть для Анни подерту спідницю і стару куфайку.

За деякий час вдається зустрітися з "Довбушем". Той допомагає облаштувати криївку, в якій "Пчілка" переховується сама.

— Навколо були ґоґадзи. Це осінні ягоди, дуже смачні, но квасні, — згадує. — Ведмеді їх любили. Кажду ніч приходило їх по троє. Певне, мати й діти, но вони були такі самі завеликі, як вона. Я пізнавала, що це мати, бо коли я рано вийшла — вони вночі паслися, а рано йшли догори, там було одне каміння — вона сідала на пеньок, любувалася, як вони бавилися. Двоє бавилося, а вона стояла на варті, дивилася на мене, а я — на неї. Мені здавалося, що то мої друзі.

"Довбуша" затримують чекісти. Анна з хлопцями облаштовують криївку на схилі гори Поянської. Харчів бракує. За першої відлиги чоловіки йдуть у село. Анні залишають миску борошна і 5 кг м'яса. Невдовзі випадає сніг, до криївки небезпечно повертатися — можна буде вирахувати підпільників за слідами. Закінчуються припаси, замість води п'є топлений сніг.

— Піду ляжу, може де хоч трошка засну. Та де там, миші та щурі не дають. У нас були поверхові ліжка, щоб менше займали місця. Я вилізла на верхнє ліжко, а вони гуляють у долі та заглядають до мене. Надоїло мені те "весілля". Я поклала дощинку на столик на вазі, на кінці кришинку котлети. Миш лізе тою дощинкою, заважить — та в мильницю з водою. Так я нарахувала тої ночі, що злапала дев'ять.

Навесні хлопці повертаються, щоб поховати подругу по-християнськи. Але вона жива. Знову бачиться із Гринішаком — той утік із полону. Наступні дві зими проводять разом. Та згодом виявляється, що з Сибіру повернулася дружина Луки з 16-річною донькою. Коханці сваряться. Він іде на зустріч з іншими підпільниками.

Криївку, де переховується "Пчілка" з підпільниками "Громом" і "Ольгою", оточують 17 травня 1954-го. З ними "Довбуш" — його затримали кілька днів тому, допомагає вести переговори. Спілкуються 11 год. За цей час Анна пише прощального листа коханому: "Луцьку, останнє бажання моє до тебе — прости мені всі ті злочини, що я зробила супроти тебе. І ту останню хвилину, в котрій ми розлучалися навіки. Луцьку, якщо жиєш, то будь щасливий і не згадуй мене злим словом. А я хоч маю до тебе малий жаль за останню хвилину, що ти був холодний до моїх сліз".

"Грім" і "Ольга" одягають вишиті Анною сорочки і стріляються. Попович затримують. Слідство триває два роки. "Довбуш" тричі намагається звести рахунки з життям — щоразу його рятують. Потім оголошує голодування. У лютому 1956-го зачитують вирок: йому — розстріл, їй — 25 років таборів. Пізніше термін для Попович зменшать до 10 років.

363 уродженки Івано-Франківської — тоді Станіславської — області щонайменше загинули під час збройної боротьби ОУН і УПА з радянською владою у 1944–1953 роках. Їхні прізвища подані у другій книжці збірника "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область", виданій 2006-го. Кілька сотень загиблих жінок не ідентифікували.

Зараз ви читаєте новину «"Водив чекістів по лісу три дні. Сподівався, за той час ви покинете криївку"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua
Загрузка...

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 403
Голосування Чим завершиться справа Новинського?
  • Розпадеться у суді через недопрацювання слідчих
  • Новинський виїде з України і уникне відповідальності
  • Буде тягнутися, як і справа Єфремова
  • Домовиться з керівництвом країни і справу закриють
  • Дасть "відступні", щоб його відпустили
  • Ваш варіант у коментарях
  • Його притягнуть до відповідальності
Переглянути