"Мені мама не дала скрині, бо з чим сама лишиться?" — розповідає 85-річна Марія Кучер із села Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині. — А другим дівчатам давали скриню у придане. Радна туди клали, скатерки, хустки. Везли через усьо село. А люди дивилися на ту скриню і казали: "Хазяї!"

Скриню з посагом забирали на другий день весілля, коли молодий перевозив дружину до себе. Марія Кучер купила собі скриню заміжньою — 1958-го.

— У Тростянці скриню робив жид, дала йому аж 60 рублів. Везли ми її з району підводою. Коней узяли в созі (колгосп. — "ГПУ"). Я сиділа скраю на возі, притримувала, а Олекса — чоловік мій — поганяв.

Скриня стоїть у хаті досі. На покуті — у правому кутку навпроти входу. Служить замість столу. Її вже поточив шашель.

— Цю скатерку мені мама у придане дали, коли я віддавалася 1941-го, — господиня відкриває віко й показує, що всередині. — Тоді дали вісім скатерок, п"ять раден, три подушки, багато рушників, сорочок. Осьо це радно, застелене на печі, тоже мамине. Усе ткали самі. Коли прийшла в невістки, в Олекси була маленька старенька скринька. Свекрові Терентію її ще його мама лишили. Сестра Олекси Варвара, коли виходила заміж, казала: дайте мені цю скриню. А Терентій: як віддам тобі, то в шо сам буду складати шмаття? Як привезли ми з Олексою нову скриню, у стару зсипали пшеницю.

Перші скрині були дубовими. Робили їх з сосни, горіха, липи. Були і з пласким, і з опуклим віком.

Від молі пересипали все нафталіном, хоч воно й чути

— Із випуклим — це скриня багачів, — пояснює Віктор Косаківський, 47 років, етнолог із Вінницького педуніверситету. — Вона стояла у чистій хаті, накрита килимом. Із пласким — це скриня-стіл, її купували бідніші. Така була універсальна.

У скринях тримали святкове вбрання. Буденне клали на піл — дерев"яний поміст біля печі, на якому спали. Згодом — на бильце ліжка.

— Нове, коли треба, витягнула зі скрині, — згадує Марія Кучер. — Убралася, пішла в гості. Прийшла, роздяглася і склала назад. Від молі пересипали все нафталіном, хоч воно й чути.

У прискринку — маленькому відділенні-жолобку в скрині — зберігали намисто, гроші, документи. Шафу Марія Кучер купила лише 1967-го. Вони саме з"явилися в сільських коопераціях.

— Тоже підводою привезли. Уже я туди стала складати нові вєщі: хустини, одіяла, сорочки. А які негодні, то вже кидаю в скриню.

Тамара ТИСЯЧНА

Як дівка без скрині — не відданиця, так галицька хата без бамбетля — не "господарська". Бамбетель — як дерев"яний диван. Спинка, підлокітники по боках. Кришкою-віком на день накривали висувну коробку-лежак, вимощену соломою. На ніч віко знімали, поверх рядна на соломі стелили простирадло. А далі подушка, перина чи ковдра — хто вже під чим спав. Назва цієї "меблі" походить від перекрученого німецького Bankbettel — лавка-ліжко. З"явилася вона в наших селах в останні десятиліття австрійського панування.

Бамбетлі з фігурними спинками й ажурними бильцями зазвичай пам"ятають іще цісаря Франца Йосифа. Геть прості — як лавка з шухлядою — робота вже повоєнних сільських тесль. Бо чи то часи змізерніли, чи то майстри вичули, що розмаїті "ізлішества" тепер не в моді. Але бамбетель жив довго. Навіть сидіння в автобусі — оте в самому кінці, над скринею, де шофер тримає реманент, — називали бамбетлем. Це новоспечені міщухи нарекли, утікачі з колгоспного села — як-от мої батьки.

На віку влітку сікли кропиву свиням і бурячану гичку качкам

Десь під кінець 1970-х до сільських хат почали діставатися м"які дивани. І бамбетлі поволі перекочували до літних кухонь. Як був мерлець, то на "катофельок" — саморобний катафалк, на якому лежить тіло, доки не перекладуть у домовину, — вже не знімали дверей у коморі, а ставили віко від бамбетля. Бо на ньому живі вже не спали.

На віку влітку сікли кропиву свиням і бурячану гичку качкам. Отак вкриваючись шрамами, бамбетлі нині доживають своє. Щасливіші потрапляють до музеїв або міських "кнайп" — їх тепер модно вмебльовувати під старовину. В одній такій львівській кав"ярні меню починається "Листом жінці Марійці на село". "Моя люба Марійцю, я вже ві Львові. Люди тут геть повар"ювали. Тіво бамбетлі, на яких спала небіжка бабця, повиставляли у світлицю, і на них панство попиває каву. Тому прошу, не пали того креденца, що винесли до стодоли. Приїду — будемо робити гендель. Твій чоловік Василь".

Креденц — то сервант. Теж із німецької, і теж спадок від цісарської Австрії. Років зо 100 з гаком тому він почав "вигризати" із сільських хат старосвітські полиці-мисники. Мій дід на дверцятах креденца — ізсередини — роками вів статистику приплоду в господарстві. "1984 корова літила 23 марця" — тобто відбігала того дня, до бугая водили. Найдавніші записи зроблені добре наслиненим хімічним олівцем. Останні — вже звичайним, але з притиском...

— А де тобі стелити — на ліжку чи на бамбетли? — бабця завжди тішилися, як на вихідні я, школяр, до них приїздив із Тернополя.

— Та давайте на бамбетлі.

— А розсувати чи будеш так спав?

— Та не розсувайте, так ся висплю.

— То здоймай віко...

Той бамбетель пару тижнів тому я бачив уже в хліві. Розсипаний, серед непотребу.

Богдан ЗАВІТІЙ

Софу на Хмельниччині називали шлябаном

На Поділлі, особливо в селах над Дністром, у хатах стоять софи.

— Софа — це диван-скриня, з точеними ніжками й бильцями, — пояснює етнограф Віктор Косаківський, 47 років. — На ній можна спати, а в ній — одяг і постіль тримати. На Хмельниччині такі софи називають шлябанами. Вони бувають і зі спинкою, і без.

Софа наполовину нижча за скриню, але довша — до 1,8–2 м.

— У нас за софами черга стояла, — згадує 57-річна Катерини Цвігун із села Великий Лазучин Теофіпольського району. — Робили їх під заказ. Я свою 1977 року купляла. Моя сестра взяла дві, а сваха аж три. Були й шкафи, то люди брали і те, і те.

Катерина Цвігун досі спить на своїй софі зі знімною спинкою. А всередині тримає куртки, пальта, шуби.

Тамара ТИСЯЧНА

Найдавнішою шафою була бочка

Одяг, рушники, скатерки та постіль на Поліссі подекуди й досі складають у бодні — невисокі бочки із клепок, з"єднаних обручами з кори. Зверху прикривають кришкою-віком із різьбленим орнаментом. Це найдавніший спосіб зберігати речі. Вбрання також тримали у плетених солом"яниках і видовбаних із дерева "кадубах", теж закритих віком.

Скрині з"явилися ще за Середньовіччя, спочатку в міських помешканнях, а згодом і в сільських хатах. Якщо їх робили з м"яких порід дерева, то кути захищали металевою облямівкою. Це були так звані ковані скрині. Спочатку їх виготовляли цехові ремісники, потім долучилися й сільські теслі-кустарі.

Скрині були пофарбовані — здебільшого в зелений або темно-коричневий колір, розписані й різьблені. Розписуючи, майстер робив щораз інший орнамент із квітів, листя й винограду, тож він ніколи не повторювався. Найпишніше оздоблювали чільний бік, яким скриню виставляли "на хату". Найбагатшими були вони на території сучасної Дніпропетровщини. На них малювали козаків, дівчат, що несуть воду, коників, левів, пав і півнів.

Олена ЧЕБАНЮК

×