— Дорога — це справа сурйозна. Тут свої правила, на ній балувать не годиться, бо вона і покарать може, — говорить 82-річний Віталій Чижик із Білопілля Сумської області. — Можна або тяжко захворіти, або якісь збитки великі понести, або від тебе удача відвернеться. І все це за те, шо або з кимось ругався перед дорогою або в дорозі, або не в добрий час вирушив.
Перший спогад про будівництво доріг і мостів у руських літописах зустрічається під 1014 роком. Готуючись в похід на Новгород, князь Володимир Великий наказав "теребить путь і мостити мости". До того шляхами сполучення й основними торговельними дорогами для наших предків слугували ріки. Влітку водними шляхами пересувалися на човнах і плотах, взимку — по льоду. Дороги, прокладені людиною, вважалися місцем нечистим. Там можна зустрітися з ходячими покійниками, грішними душами, злим духом, відьмами, розбійниками. Щоб вберегтися від них, в дорогу радили брати обереги: на шию — ладанку з молитвою, до кишені — зубчик часнику, зі споду одягу прищепити булавку, обов'язково головкою донизу.
Найкраще виїжджати в дорогу вранці або до обіду. Це "добрий час", який прибуває, збільшується. Відповідно буде збільшуватися у подорожнього удача й щастя. Для початку важливої подорожі вибирали вівторок, середу або четвер. Понеділок день важкий, тож і дорога буде трудна і нудна.
Щоб подорож була вдалою, по понеділках постять. Перед дорогою варто помиритися з усіма, з ким сварився. А ще попросити благословення у священика й старших родичів, сповідатися. Коли дорога буде довгою, йдуть "на могилки" — на кладовище, просити благословення у покійних предків.
— Як у дорогу їдеш, то треба молитися до Богородиці, Ісуса Христа, — каже 63-річна Лідія Полуніна, родом із села Довжок Погребищенського району на Вінниччині. — Як дорога дальня, то краще всього замовити службу святому Миколаю Угоднику або Пантелеймону — вони подорожнім помагають. А до свого ангела-хранителя треба постійно молитися, говорити до нього, бо він із тобою весь час. Він у кожної людини сидить на правому плечі, він з тобою у дорозі постоянно. А як уже вийшов з дому, то ніколи не можна повертатися назад — нічого путнього вже не буде, нічого не збудеться, шо ти собі наплануєш.
Якщо ж дорогу не можна відкласти, треба присісти й посидіти. Подивитись у дзеркало, помити руки та обличчя, і тільки після цього знову вирушати з дому.
— Нічого не можна підбирати на дорозі, — продовжує Лідія Полуніна. — Бо "знаючі" люди кидають хустку, носовичок або яку іншу річ, на яку вишепчують із когось хворобу або неприємності, а вони потім переходять на того, хто підбере. Не можна сідати на узбіччі дороги, біля мостів і на перехрестях, кидати там сміття й випивати. Колись в таких місцях ховали самогубців, вішальників, утоплеників. Їхні душі можуть тобі помститися. Ми ж не знаємо, шо на тому місці та за стільки років могло случитися. А воно там же шось і є, і може тебе мучити й водити. Особливо ж це взимку небезпечно — оно скільки у нас є таких, шо пообморожувались, бо блудили й на дорогу не могли втрапити.
"До Прокопа уже зима лягала і сніг не сходив аж до марта"
— Прокопів день тим знаменитий, шо на нього мужики збиралися й шли "позначати шлях" — ставили по обидва боки дороги високі колкі, вєткі, палкі, — розповідає 82-річний Віталій Чижик із Білопілля Сумської області. — Ото, значить, була така познака, шоб люди не збивалися з дороги й не блудили. Бо як нападає снігу, позамітає дорогу, то Бог його знає, куди воно їхати. До цього й примовку таку склали, що "як прийшов Прокіп, то порозкидав наміт, по снігу ступає — людям дорогу копає". Ще за моєї молодості така була приміта, шо до Прокопа уже зима лягала і сніг не сходив аж до марта. То ті колкі втикалі прямо у кучугури снігу. Зими тоді були такі люті, шо аж від морозу дихати не можна було, а снігу намітало під метрів зо два.
Святого мученика Прокопія-чтеця православні вшановують 5 грудня. Він був псалтирником у Єрусалимській церкві у ІV ст. Вів суворе подвижницьке життя, за що від Господа отримав дар виганяти бісів із недужих. Прокопія схопили язичники і привели на суд у Кесарію Палестинську. Тут за відмову принести жертви ідолам йому відрубали голову.
На Черкащині на початку минулого століття у Прокопів день всі сільські управи виряджали працездатних чоловіків на громадські роботи зі впорядкування зимових доріг. Кожен куток села мав виділити по одній підводі. Від кожної хати брали по кулю пшеничної соломи чи околоту — обмолоченого і перев'язаного житнього снопа. "Рядові" сніпки встановлювали на відстані 50–100 метрів один від одного вздовж доріг, "щоб гарно було видно, куди їдеш".
— І зараз такі тички, шоб зимою шлях позначати, ставлять на невеликих польових дорогах — як орієнтир, куди їхати, — каже 55-річний Анатолій Жохін, родом із села Бережівка Ічнянського району на Чернігівщині. — А ще років 20 тому, то у нас по дорогах їх скрізь ставили, навіть на трасі. Бо як замітає снігом, то її можна й не побачити. Тички роблять із лози, два метри і більше. Зверху прив'язано сіно, солому чи тряпку яку, щоб видно було. Бо так тичку не побачиш, особливо вночі, та ще як міте снігом. Бо в білому полі орієнтиру немає, куди іти, не можна визначити. Сам був блудив зимою, та ще й в рідних місцях, а як снігом засипле — все біле, все однакове, нічого впізнати не можна.
За переказами бережівців, кобзар Остап Вересай якось повертався із сусіднього містечка Срібного до рідного села Сокиринців, вночі заблудився, впав і замерз у полі. Вранці люди випадково зачепили за струни його бандури, вони задзвеніли, і так тіло знайшли. Тепер на тому місці на трасі йому поставили пам'ятник.
7 
35413
Коментарі