"Гітлеру сподобалася наша Гільда"

 

З окупованої Полтави до Берліна влітку 1942 року товарний потяг вивіз стадо породистих рисаків із кінного заводу в Дібрівці Миргородського району. Серед них 13-річну гніду кобилу Гільду.

У липні 1933-го вона стала рекордсменкою: на Московському іподромі під час Всесоюзних змагань пробігла 1600 м за 2 хв. 5 сек. Наїзником був 63-річний Михайло Стасенко з Дібрівки. Доти жоден кінь не долав цієї відстані з такою швидкістю. Гільда побила рекорд, який на іподромі в Чикаго 1923 року встановив її батько — рисак Гільдеєць. Він пробіг цю відстань за 2 хв. 11 сек. Наїзником був теж Стасенко.

— У червні 1943 року Гітлерові показували награбованих з усього світу коней, — розповідає 40-річна Леся Джеха, екскурсовод Дібрівського кінзаводу. — На Берлінському іподромі проводили показові забіги. Гітлер звернув увагу на нашу гніду Гільду — сподобалася йому. А та на його очах стала на диби й роздавила свого наїзника.

Уже на перших секундах гонки Гільда значно випередила решту коней. Фюрер аплодував. Та коли до фінішу залишалося метрів 100, Гільда раптом зупинилася, круто підняла задні ноги і щосили вдарила ними по качалці — бричці наїзника, розбиваючи оглоблі і звільняючись від віжок. Наїзник, опинившись під її копитами, загинув.

— Тут, у нас, вона була нормальна спокійна коняка, а в німців зробилася дуже строга лошадь, харапудилася дуже. Так і не приручили, — переповідає почуте про Гільду 53-річна Зінаїда Стасенко, правнучка наїзника Михайла Стасенка. — Ще розказували, що вона, як народила там жереб'я, то його від'єднали від Гільди. Давали тільки, як коло пробігала. Бо вона там і денники (стійло в конюшні. — "ГПУ") розбивала, така непокірна була. Німці запрягали Гільду, а вона не хотіла їхать. Її били. Вона качалки розбивала.

Конюхи Берлінського іподрому так і не змогли приборкати Гільду. Вона давала себе осідлати, але завжди скидала вершника на землю. Кажуть, кобила вбила вісьмох німецьких конюхів у берлінській стайні.

— Ветеринари довели, що коні дуже погано реагують на зміну мови, — пояснює Леся Джеха. — Переказували, що Гітлер наказав виколоти очі непокірній Гільді, щоб та більше ні на кого не нападала. Вбивати її заборонив, бо хотів, аби дала потомство. Невідомо, як воно було насправді. Одне око в Гільди було травмоване ще до війни — напоролася на покинутий плуг на пасовиську. А друге вона могла поранити в Німеччині об колючий дріт або гілки. Зовні Гільда здавалася зовсім сліпою. Та пізніше встановили, що на одне око вона таки трохи бачила.

20-річний танкіст Григорій Сафронюк, який до війни був конюхом у Дібрівці, 3 травня 1945-го в одному з берлінських скверів, біля озера, побачив табун коней зі свого заводу.

— Очам не повірив своїм, коли серед них упізнав Гільду. Окликнув її — і вона повернулася на голос, — продовжує Леся Василівна. — Танкіст повідомив радянському командуванню про дібрівських коней і кобиломаток. І восени 1945-го табун поїздом довезли до нашої залізничної станції й випустили. А Гільда, практично сліпа, вела весь табун на рідний кінзавод. На іржання тоді висипали мало не всі жителі Дібрівки.

Був серед них і 75-річний Михайло Стасенко. "Спочатку я побачив гриви, тоді голови, тоді пилюку з-під тупоту копит, — описував згодом ту сцену в місцевій газеті. — Коли коні наблизилися, взяли мене в коло і кожна протягнула мені свою морду. Того дня аж до самого вечора був я пастухом рідного табуна. А надвечір загнав коней у стайні. І диво дивне! Коні розбрелися по тих загінках, де стояли раніше, ще до війни. У коней дуже хороша пам'ять".

У Дібрівці живе 87-річна Мотрона Панасенко, яка працювала з Михайлом Ста­сенком.

— Я була на маточній бригаді, а Михайло Дмитрович — тренером, — розповідає. — Гільда в мене в отдєлєнії стояла, як її привели сюди після війни. Наші конюхи, які з нею в Німеччині були, розповідали, що Гільда там нікого не признавала. Через це їй там випекли очі, це точно, — переконує. — А вона ж — кобила-чемпіон. Від нас ішла лю­бісінька здорова, бачила на два ока. Ми водили коней на Дібрівську станцію грузити при німцях. Усіх коней найкращих із заводу тоді гоном погнали на поїзди і повезли в Німеччину. Племінних усіх. Назад як поверталися, наша працівниця Одарка Ромодан до самої смерті Гільду доглядала — років з десять. Виведе було її на поле, попасе. Вона сліпа була — сама не паслася. Ще кілька лошат привела. Я пам'ятаю одного жеребчика Глібта. Михайло Дмитрович до Гільди часто заходив. То морквиною годував, то цукром. Гільда померла від старості. Одвезли на скотомогильник, та й усе.

Нині перед конторою Дібрівського кінного заводу стоїть бронзовий пам'ятник кобилі й лошаті — в натуральну величину. Кажуть, що то Гільді.

— Насправді прототипом стала кобила Говоруха. Вона привела 21 здорове жереб'я, — пояснює Леся Джеха. — Коні в середньому живуть 25–35 років. Лоша потрібно виношувати 333 дні — 11 місяців. У Дібрівці ходить повір'я, що той, хто до тієї бронзової кобили доторкнеться, — усміхається, — матиме кінське здоров'я.

1 339 200 кілометрів наїздив на бігових доріжках іподромів майстер-наїзник міжнародного класу Михайло Стасенко (1870-1958) із Дібрівського кінзаводу Миргородського району Полтавщини. Він 58 років тренував породистих рисаків для кінних забігів, навчав наїзників. Виграв п'ять нагород Дербі — ­головний приз у скакових і бігових випробуваннях коней — на різних іподромах світу. Встановив 30 всесоюзних рекордів.

Наїзника Михайла Стасенка поховали в одній могилі із сестрою

— Мій прадід ходив на завод спочатку як любитель коней, тоді вивчився на наїзника, — розповідає про Михайла Стасенка — опікуна кобили-рекордсменки Гільди — його правнучка Зінаїда Стасенко, 53 роки. — З маленького лошати бачив, чи буде з нього діло. Починав одразу тренувати його, придумував як, коли й чим годувати. Як забіги, то в нас повна хата людей — знамениті наїзники в нас удома гостювали. Ми під столами спали, бо місця не вистачало. Мені года 4 тоді було. Прадід мав четверо синів і доньку. Але більш ніхто з нашого роду не став наїзником. Розказували, що він у руках був дуже сильний. У Києві на іподромі шкіряні віжки на міцність руками перевіряв. Візьме одну, рвоне, і каже: "Слабкі". Був великий фанат коней. У 70 з лишнім год працював на племчастині. Запряжуть йому коня, він на ньому поскаче і просить перепрягти іншого. У 74 роки ще ­їздив. На конюшню до останнього ходив.

— Навіть у 70 років Михайло Стасенко здобув найвищий у світі кінний приз Дербі на ним же вихованій кобилі Баядерці в Москві. Це була його остання перемога, — каже 40-річна Леся Джеха, екскурсовод Дібрівського кінзаводу. — А за життя він був і в Англії, і в Франції, і в Америці. Йому навіть пропонували там залишитися. Але він говорив: "Ні за що на світі не проміняю своїх дібрівських рисаків". З усіма своїми перемогами він повертався в Дібрівку.

— Після війни Михайло Дмитрович жив тут зі своєю сестрою Євдокією, дружина його тоді вже померла, — розповідає 87-річна Мотрона Панасенко. — Його всі поважали, хороший чоловік був, добрий. Був середнього зросту, круглолиций. Мав широкі брови, я його вже сідого знала. Мав кріпку статуру, великі, здоровенні просто кулаки. Крєпкий мужик, одним словом. Завжди його бачила біля коней, до останніх років. Був тренером наїзників, давав поради, тренував і коней. Як помер, на другий день після нього померла й сестра його Євдокія. Їх в одній могилі й поховали. На похорон дуже багато людей прийшли.

У рідному селі він і помер у 88 років. Нині в будинку Михайла Стасенка обладнали їдальню Дібрівського кінного заводу.

×