Наталі Лівицькій було 18, коли разом із родиною мусила залишити батьківщину. Вона — донька міністра в уряді Української Народної Республіки, яку розгромили більшовики. 1920-го, коли виїжджали до Варшави, сподівалися, то ненадовго, "що Україна буде самостійною державою і що ми ще повернемося", розповідала в спогадах Наталчина мати Марія Лівицька. Побачити Україну їм більше не судилося.
Андрій Лівицький походив із давнього козацького роду, був юристом за фахом. Політики, якою активно займався зі студентських років, не полишив і після одруження. Належав до Революційної української партії, згодом Української соціал-демократичної робітничої. Втягнув і дружину, і навіть маленьку доньку. "Натуся одного разу трохи не впала жертвою нашого революційного захоплення, — згадувала Марія Лівицька. — В моїй відсутності вона чогось почала плакати, а Винниченко (Володимир Винниченко — письменник і політик. — "ГПУ") роззлостився і кинув на дитину подушку, щоб заглушити плач. Дитина мало не вдушилася. Бували й кумедні випадки. Часом доводилося сушити проклямації не тільки від друкарської фарби". Маленька Наталя їх обпісювала.
Вона рано почала писати вірші. Батьки "викрили" Наталю з цим у 12 років. Якось увечері вся родина зібралася на сімейні читання. Молодший на п'ять років брат Микола почав декламувати вірша, якого досі ніхто з них не чув. "Несподівано для всіх Натуся кинулася на нього трохи не з бійкою і з криком: "Як ти смів заглядати до моїх зшитків?" — писала Марія Лівицька в мемуарах.
Таких-от поетів-початківців після поразки Визвольних змагань 1917-1920 років за кордон прибуло багато. Вірші, вважали тоді в цьому середовищі, — це важливий внесок у боротьбу за Україну. "Тепер, саме в час дикунського задушування нашої літератури так потрібно це. Правдами й неправдами просочуються наші думки до Києва", — умовляв Наталю у листі близький друг Євген Маланюк чимшвидше видавати книжку. Він, колишній офіцер армії УНР, поет, був закоханий у Наталю. Сподівався, що взаємно. Будував плани на подальше спільне життя. "Єдина моя, люба, далека! Мені плакати хочеться від теплого болю й ніжності", — писав їй 15 лютого 1924-го. "Ви, як воскова свічечка життя мого", — звірявся за п'ять днів. Підписувався: "Ваш П'єро". Та Лівицька тоді зустрічалася з майбутнім чоловіком — художником Петром Холодним-молодшим. У березні 1924-го Євген і Наталя побачилися у Варшаві, щоб прояснити стосунки. І зуміли залишитися друзями.
На її студентські роки у Празі, а потім у Варшаві припало й одруження, і народження доньки Леоніди — Іди, як називали її вдома. У листах до поетки Олени Теліги — найближчої подруги — Наталя нарікала, що дитина відірвана від неї, повністю під впливом бабусі й дідуся. Адже приділяти часу доньці батьки-студенти не могли. "Дорогенька моя Натуся, розумію, яка це трагедія бути матір'ю своєї дитини, а разом з тим — не бути", — розраджувала її Олена.
Разом із Євгеном Маланюком, Юрієм Липою, Андрієм Крижанівським та іншими подруги-поетки ввійшли до створеного 1929-го літературного угруповання "Танк". Задумали видавати свій альманах. Та Дмитро Донцов, який тоді був головним редактором "Літературно-наукового вісника" — найвідомішого з тогочасних українських журналів — поставився до новоствореної групи неприхильно. "З групи "Танк", яка постала з бажання підтримати протибільшовицькі змагання ЛНВ, зробили конкурентів", — писала згодом Наталя Лівицька-Холодна. Донцов називав групу іронічно "Танок". Далі почав відмовляти авторів давати свої твори для публікації у запланованому альманасі. Він через ті інтриги так і не вийшов. А невдовзі й група припинила існування.
У трохи зміненому складі хотіли видати часопис "Ми". Та Донцов тримався свого — не допускав до "конкурентів" текстів. Справжня боротьба розгорнулася за "душу" й поезії Олени Теліги. Вона ж найменше могла опиратися Донцову. "Не мені зорієнтуватися, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, — розповідала Наталі про нього, — але це почуття є таке глибоке, що ти мусиш раз і назавжди з ним погодитися".
Далі була війна маніфестів. Під час неї Євген Маланюк виступив у ЛНВ із заявою, в якій поривав із колишніми соратниками. Найприкрішим для друзів було, що ні слова перед тим їм не сказав. "З болем у серці я відвернулася від нього, — згадувала це Наталя Лівицька-Холодна. — І наша приязнь ніколи більш не відновилася".
Через цей конфлікт вона порвала й з Оленою Телігою. "Сумно мені, що ти забула про мене, — написала та подрузі в останньому листі до неї 11 вересня 1933-го. — Та пиши ж Бога ради!". Наталя Лівицька-Холодна й на нього промовчала. Та 1948-го у вірші, з присвятою Олені Телізі, шість років до того розстріляної нацистами, пригадувала її усміхнене обличчя, "щоб змити чад образ, все зайве і пусте й твоєї зради слід в душі моїй затерти".
Наталя Лівицька-Холодна прожила 102 роки. Вірші писала скрізь, куди її закидала доля емігрантки — у Варшаві, Празі, таборах для переміщених осіб у звільненій від нацистів Німеччині. Видала їх тільки у 84 роки в Нью-Йорку, у зібраному томі "Поезії, старі і нові". Цю, як і попередні дві книжки, оформлював її чоловік Петро Холодний-молодший. В Америці подружжя осіло після Другої світової. "Вони жили, як пара сивеньких коханців, — згадував у мемуарах письменник Богдан Бойчук, який спілкувався з подружжям на початку 1980-х. — Петро Холодний жартівливо "підтягав" пані Наталю про якісь давні дійсні чи вигадані його зради, а вона енергійно реагувала". 1990-го чоловік помер, і вона перебралася до доньки в Торонто. Останні роки доживала в будинку для людей похилого віку. Там і померла.
1902, 15 червня — Наталя Лівицька (після заміжжя додала до прізвища Холодна) народилася в Золотоніському повіті, нинішня Черкащина, на хуторі бабусі. 1912-го вступила до Золотоніської гімназії. Далі навчалася в Полтавській, Київській, Жмеринській і Переяславській — через воєнні часи змушені були постійно переїжджати.
1921 — віденський часопис "Воля" вперше надрукував вірші Наталі Лівицької. 1922 року вона їде навчатися до Чехословаччини — вступає на романістику до Карлового університету в Празі. Тоді закінчує Варшавський університет. 1924-го одружується з художником Петром Холодним-молодшим. За рік у них народжується донька Леоніда. Упродовж 1920 — початку 1940-х живуть у Варшаві. Чоловік викладає в тамтешній Академії образотворчих мистецтв.
1934 — виходить її перша книжка "Вогонь і попіл", за три роки — друга "Сім літер".
1944 — виїжджає з родиною до Німеччини, живе в таборах для переміщених осіб. 1950-го емігрують у США. Лівицька у Нью-Йорку працює в будинку для людей похилого віку, тоді на фабриці з виготовлення коробок. Пізніше розповідала, що одна з небагатьох речей у житті, про які шкодує — "що втратила 17 літ на фабриці". Згодом перебирається до американського міста Йонкерс. Побут налагоджується, вона бере участь у громадському житті, входить до управи Союзу українок Америки. Донька вийшла заміж за священика Михайла Харина, з яким виховували трьох синів.
2005, 28 квітня — померла в будинку для літніх пансіонату ім. Франка в Торонто. Похована на українському кладовищі поряд із родиною й чоловіком у місті Баунд-Брук, США.
2 
35413
Коментарі