"Молим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбав нас от всякого зла", — такий напис сяяв золотом над царськими вратами козацьких церков. Покровський храм ставили на кожній із семи запорозьких січей. А ікона Покрови була в кожному козацькому курені.
Щороку на свято Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня, на козацькій раді січовики обирали собі кошового отамана. За звичаєм, він мав двічі відмовитися від честі очолити "шановане товариство". Погоджувався після третьої пропозиції, підкреслюючи цим, що йде на посаду не з власної волі, а лише на прохання козаків. Новообраний кошовий дякував січовикам за честь і кланявся на чотири боки.
— Будь, пане, здоровий та гладкий. Дай тобі, Боже, лебединий вік і журавлиний крик, — відповідали запорожці та клали йому на голову шмат землі. Цим підкреслювали підлеглість отамана волі всього січового товариства.
У козаки приймали всіх чоловіків — не зважали на вік, походження чи рівень фізичної підготовки. Єдина умова — прийняти православ'я, якщо новачок був іншої віри.
Кожного, хто прибував на Січ, зараховували до "молодиків". Йому відводили місце в одному з козацьких куренів.
— Ну, синку, оце і вся тобі домовина! А як умреш, то ще менше буде, — примовляли при цьому. Бо вважали, що тепер чоловік символічно помер для своєї рідної сім'ї. Але ще не народився в новому статусі запорожця.
У думах і козацьких піснях мати випроводжає і благословляє сина в козаки, як наперед померлого:
Ой рад би я, моя мати, обі-дві руки подати,
Насипано сирої землі да на грудоньки мені,
Склепилися карі очі, ох, і устоньки мої.
Ой тоді, мати, сподівайся мене в гості,
Як будуть о Петрі бистрі ріки замерзати,
Об Різдві калина в лузі процвітати.
Випробувальний період тривав від трьох до семи років — залежно від того, як легко йому давалося військове ремесло. Новачки були слугами, джурами — зброєносцями — і помічниками при козацькій старшині. Кожний старий козак мав при собі за "молодика" сина або близького родича.
По закінченні вишколу "молодик" проходив обрядовий іспит на звання козака. Основним завданням було подолати на човні всі дніпровські пороги проти течії. Під час посвячення мав з'їсти пекучий від перцю борщ, випити кварту горілки та перейти по перекинутій між скелями Дніпра колоді.
Ще один спосіб випробування записав 1889 року на Катеринославщині — нинішня Дніпропетровська область — фольклорист Яків Новицький: "У нас було приймають в Січ так: піймають дикого лошака і велять сідати без сідла, без уздечки, лицем до хвоста. Хто проскоче степ і вернеться здоровим, той і козак!".
Після успішного проходження іспитів "молодиків" допускали до участі в морському поході проти турків. "Бо тільки взявши участь у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками", — свідчить французький інженер Ґійом Левассера де Боплан у виданій 1651-го книжці "Опис України".
Повноправним запорожцем, "справжнім курінним товаришем" чоловік ставав після складання присяги на вірність січовому товариству. Кілька козаків мали за нього поручитися. З ними йшов до курінного отамана, кланявся іконам, хрестився і просив прилучити його до товариства. Давав обітницю ніколи не брати шлюб. Запорожці не допускали жінок до свого товариства, а порушника клятви карали побиттям камінням.
Після виконання всіх церемоній отаман просив курінного кухаря згоди на прийняття нового козака до куреня. Відбувався ритуал "вкуплення", новачок сплачував кухареві гроші. Остаточно затверджував посвяченого в козаки кошовий отаман.
Народження нового запорожця закріплювалося обрядом перейменування і перевдягання. Йому голили голову, залишали оселедець. За зовнішнім виглядом або рисами характеру давали прізвисько: Кривоніс, Малюта, Горб, Чмихало, Шкода, Крутихвіст, Немийнога, Нетудихата, Попсуйшапка, Погасисвітло, Підкуймуха, Скачистрибайло. Шапку він тепер мав носити тільки таку, що закріплена за його куренем. В одязі мусив демонструвати презирство до розкоші: здобуті трофейні жупани спеціально псували, коштовні тканини роздирали на онучі.
Ґійом де Боплан свідчив: "Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапляється п'яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того, жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість".
Козаки мали свою таємну мову. Яків Новицький 1894-го записав від 78-річного діда Дмитра Биковського, як запорожці віталися між собою:
— А пугу! Пугу! — це означало "Що ти є за чоловік?"
— Козак з Лугу!
— Базувлук! — тобто: "А я козак з Базувлука".
— Соломаха та тузлук! — "Тоді заходь до хати їсти соломаху та юшку з риби".
На Покрову прослуховують молодих Кобзарів
Шанували Святу Покрову кобзарі та лірники. Братчики сучасного Кобзарського цеху вважають її нарівні із Трійцею своїм цеховим святом. Кожного року збираються біля Покровської церкви на Подолі та біля Михайлівського Золотоверхого монастиря.
— Саме з Покрови, коли остаточно завершувалися сільськогосподарські роботи, кобзарі починали ходити по селах і хатах, — каже кобзар і дослідник Тарас Компаніченко, 45 років. — На це свято ми проводимо своєрідну кобзарську "матуру" — прослуховування молодих кобзарів. В такий спосіб намагаємося зберегти традицію "визвілки", "одклінщини". Завершивши навчання у панотця, молоді кобзарі на судній або, як на неї ще казали, "панотчій" раді показували рівень володіння кобзарським мистецтвом і отримували дозвіл на самостійне кобзарювання.
2 
35413
Коментарі