Серед наших письменників Олесь Гончар був останнім радянським романтиком. Соціалізм йому уявлявся чи не синонімом краси та справедливості. Хоч наш "соціалізм" часто й не відповідав йому взаємністю. Його роман "Собор" перебував під забороною 20 років. В офіційних біографіях колишнього солдата Гончара, автора хрестоматійних "Прапороносців", писалося, що він воював, але замовчувалося, що був і в полоні. За тогочасною мораллю, полон — ганьба, і замовчування було лиш єзуїтським нагадуванням про цю "ганьбу". Хоч Гончар ні в чому не був винен, як і безліч інших солдатів.
Зрештою і на війні, й особливо опісля, він мав у цілому суспільстві славу людини моральної й совісної. Скажімо, якось, ще за комуністів, йому запропонували написати роман про УПА — обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш написав "так, як треба". Він відмовився: "Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу!"
У немилості влади він був і через те, що намагався заступатися за шістдесятників ще під час перших — 1965 року — репресій проти них. Мудрий і чутливий, він розумів: навколо відбувається щось далеке від ідеального соціалізму. Але намагався захистити свій ідеал перед самим собою. Якось писав у щоденнику: у нього нема претензій до системи, бо "не вона винна, що у нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?". Цей запис зроблено того таки 1965-го, під час перших після хрущовської відлиги масових репресій проти інакомислячих.
Вірити в систему, навіть всупереч її кретинам, він продовжував іще у задушливих 1970-х і навіть у 1980-х. Він вже був не юний і якось згадав у щоденнику слова, сказані колись його улюбленим Тичиною: "Я вже нікого не боюсь, бо я старий!" Здавалось би, в такому віці люди не змінюються, і відмовитись від давніх переконань чи самооману їх вже не змусить жодна сила.
Але самообман Гончара був зруйнований не силою, а майже дрібницею — якщо дивитися прагматично. Восени 1990 року київські та львівські студенти голодували на столичному майдані — тепер Незалежності, а тоді ще Жовтневої революції. А прокомуністична парламентська більшість не хотіла приймати студентських вимог. Серед студентів була і внучка Гончара — Леся. Її так назвали, бо народилася перед столітнім ювілеєм Лесі Українки 1971 року. І ось Гончар прийшов до Верховної Ради й побачив, що ситі депутати більшості відверто сміються зі студентів. Оті посмішки подіяли на нього більше, ніж попередні десятиліття: Гончар написав заяву про вихід із Компартії, куди вступав на фронті й дуже цим дорожив. А того дня сказав: "Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!"
То був шок для нього, але й для суспільства також. Наступного, 1991-го, літераторів опитували: "Який літературний твір був найвидатнішим у минулому році?". Один із них відповів, що найсильнішим твором літератури вважає заяву Гончара про вихід із партії.
Олесь Терентійович помер уже в незалежній Україні, 1995 року. Леся стала літератором — недавно вийшла її книжка для дітей "Казки портового міста". Мама Лесі, Людмила Гончар, донька письменника — відомий перекладач. Зокрема, переклала українською деякі твори Хемінгуея, Даррелла. У Лесі є двоє синів, правнуків Олеся Гончара, — 4-річний Нестор-Олесь та 3-річний Дем"ян.
3 
1
Коментарі
2