"В 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями"

7

Про екзекуцію під станцією Крути 29 січня 1918 року збереглися свідчення в більшовицьких документах

"Петроградський "Совєт Народних Комісаров" розпочав братовбивчу війну з Українською Народньою Республікою, намагається знищити владу українського робітництва, селянства і салдатів і замінити її владою великоруських зайшлих елементів. "Совєт Народних Комісаров" посилає на наші землі банди найманих людей, які звуться красногвардійцями. Красногвардійці вриваються в мирні города і села України, громлять їх, обстрілюють неповинне населення, грабують і насилують людність. Банди красногвардійців роблять грабіжницькі реквізиції хліба по селах і вивозять у Росію, руйнують залізниці і тим самим спиняють достачання вугілля, спиняються фабрики, заводи і сільський люд зостається без фабричних матеріалів і нашествіє цих північних варварів вносить страшну анархію в життя України, плодить грабіжництво, злодійство". Цю відозву українського уряду, підписану її головою Володимиром Винниченком, газета "Нова Рада" надрукувала 5 січня 1918 року.

Із початку грудня 1917­го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зай­няли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918­го Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила незалежність УНР. Її делегація відбула до Берестя – ­нинішній Брест у Білорусі – на переговори з країнами Четвертного союзу – Німеччиною, Австро­Угорщиною, Болгарією й Туреччиною. Сподівалися на міжнародне визнання. ­Більшо­вицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР із центром у Харкові. Центральна Рада прагнула втриматися в столиці якомога довше, щоб довести на переговорах, що саме вона є справжнім представником України.

Достатньо сил для захисту від більшовицьких військ Центральна Рада не мала. Сотні тисяч вояків, що впродовж 1917 року заявляли про готовність їй підпорядковуватися, нею ж були розпущені. Володимир Винниченко та його соратники­соціалісти були переконані, що до війни з російськими більшовиками не дійде, і не вбачали потреби у створенні регулярної армії. Результат: Києву загрожував наступ із півночі.

На урядовий заклик відгукнулися студенти й гімназисти Києва. У перших числах січня 1918­го відбулося віче студентів Університету Святого Володимира й новоствореного Українського народного університету, на якому було вирішено створити Студентський курінь Січових стрільців. До нього під загрозою бойкоту мали вступити всі без винятку студенти­українці. За цим прикладом ухвалили постанову й учні старших класів Другої української гімназії ім. Кирило­Мефодіївського братства на своєму зібранні.

"Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважливого кроку, мусів зрештою погодитися з постановою та оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебування учнів у війську, – писав у своїх спогадах учень гімназії, учасник бою під Крутами Ігор Лоський. – Просив лише, щоб не спокушати до вступу до куреня молодших кляс".

Запис добровольців до Студентського куреня Січових стрільців проводили в вестибюлі Центральної Ради – колишній ­Педагогічний музей, нинішній Будинок учителя, неподалік Київського університету. Протягом січня 1918­го до куреня зголосилися близько 200 юнаків. Їх групами відправляли до Костянтинівського військового училища на Печерську. Там, під керівництвом старшин Богданівського полку, розпочався військовий вишкіл. Планувалося, що студенти­­добровольці охоронятимуть Центральну Раду й порядок у місті, тому спершу здебільшого марширували й відпрацьовували повороти й лише згодом розпочалися вправи зі зброєю.

Лоський згадує: "Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу – штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі ­уявити, як ґротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав'язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того більшовики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю".

У 20-­х числах січня до Києва повернулися декілька десятків юнаків­юнкерів Української юнацької військової школи №1 ім. Богдана Хмельницького, які охороняли північно­східний кордон УНР. Вимагали надати підмогу: по лінії Курськ – Бахмач на Київ насувається більшовицьке військо на чолі з полковником Михайлом Муравйовим. Увечері 27 січня 1918­го перша сотня Студентського куреня під командуванням студента Київського університету сотника Петра Омельченка разом із юнкерами вирушила з Києва в напрямку Бахмача.

"Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не ­рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потяга пані Лукасевич (дружина покійного д­ра Є. Лукасевича) ­шукати свого сина Левка, тоді учня шостої кляси, який "­нелегально" вступив до куреня, – описує Ігор Лоський відправлення з Київського залізничного вокзалу. – Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх від'їжджаючих… Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передбачаючи, що за пару днів буде лежати на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів "Ще не вмерла Україна" ешелон рушив на північ…".

28 січня вранці поїзд зі студентами­вояками прибув до невеликої станції Крути, що між Бахмачем і Ніжином. Тут, за 145 км від Києва, об'єдналися з іншими юнкерами військової школи: Бахмач, що за 195 км від української столиці, уже був у руках Муравйова. Сили українців були такі: чотири сотні Київської юнацької школи №1 ім. Богдана Хмельницького – 400–500 юнкерів, перша сотня Студентського куреня Січових стрільців – 116–130 вояків – і 20 старшин­офіцерів. Увесь день готувалися до бою: рили окопи обабіч залізничної колії, проводили розвідку, вправлялися в стрільбі. Командир юнкерів сотник Аверкій Гончаренко поділив студентів на чотири чоти – взводи – по 28–30 чоловік і поставив їх в найбезпечнішому місці – ліворуч від залізничного насипу, поряд із вояками куреня смерті, праворуч від насипу – юнаки військової школи. Наймолодших і тих, хто не вмів стріляти, залишив у резерві.

Гончаренко згадував згодом в еміграції, що вночі зі станцією зв'язався по телефону сам Муравйов:

– Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, – наказав, – приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю.

Гончаренко відповів, що до зустрічі все готове.

29 січня близько дев'ятої ранку кінна розвідка повідомила про наближення більшовиків. Юнкери і студенти за ­командою зайняли бойові позиції обабіч залізничної колії. За півгодини показалися перші лави червоних – червоногвардійців і балтійських матросів. "Виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки, – згадував Гончаренко. – Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки­но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем чотирьох сотень і 16 кулеметів".

Бій тривав увесь день 29 січня. Його перебіг докладно висвітлюють у спогадах учасники. Червоногвардійці зай­няли бойовий порядок, розтягнувшись у лінію до 5 км. За різними даними, під Крутами червоні мали – від 4 до 6 тис. чоловік. Їхні лави, втрачаючи вбитих та поранених, уперто просувалися вперед. Частини, що відходили до тилу, замінялись новими загонами. Значних втрат їм завдавав український панцерний потяг, власне гармата й кулемет встановлені на залізничній платформі, обкладеній шпалами й мішками з піском. Командував сотник Семен Лощенко.

Коло 12.00 червоногвардійці зробили спробу наступу на студентську сотню, відчуваючи її слабшу підготовку, але, потрапивши під перехресний вогонь, відійшли. Ще за 2 год. червоні, маючи майже десятикратну перевагу в людях, розпочали оточення. Аверкій Гончаренко ввів у бій резервну студентську сотню. Вона до самої темряви стримувала обхід із правого флангу. Лазарет у потязі був переповнений, в юнкерів і студентів закінчувалися набої, а до того ж надійшло повідомлення, що збільшовичений Шевченківський полк захопив станцію Ніжин – у тилу оборонців Крутів. З настанням темряви Гончаренко дав наказ про відступ до потяга, що чекав за декілька кілометрів від станції Крути.

Уже на місці з'ясувалося, що немає бійців однієї студентської чоти. Затримано ешелон, вислали розвідку – марно. Далі відбули на Київ, підірвавши за собою в декількох місцях залізничну колію. Згодом з'ясувалося, що 27 студентів і гімназистів у сутінках заблукали й вийшли на світло станції, уже захопленої червоногвардійцями. Після побоїв і катувань їх убили.

Про розправу під Крутами залишили свідчення й більшовики. Навесні 1918­го ВЧК, очолювана ­Феліксом Дзер­жинським, завела справу на Михайла ­Муравйова. Його звинувачували в контрреволюційній ­діяльності, пияцтві, пограбуваннях і вбивствах. Її ­документи ­дотепер зберігаються в Державному архіві Російської Федерації. Під час слідства, 10 травня 1918 року, член комітету Першої революційної армії Сергій ­Мойсеєв свідчив: "На ст. Круты были захвачены в плен ­около 20 гайдамаков, среди которых было много ­гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого ­места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все­таки считаю, что это было последствием приказов Муравйова, который говорил очень часто, что надо расправляться ­беспощадно".

Наступного дня інший член комітету тієї ж армії Єфим ­Лапідус стверджував: "В отряде Егорова был ужасный расстрел. На ст. Круты, по взятии ее, было захвачено в плен 24 гайдамаков – большинство было студентов, один из них – прапорщик. Дело было перед взятием Киева. Их без допроса красногвардейцы хотели расстрелять. Я случайно был там, вышел из вагона с Зомбартом – начальником броневого поезда и одновременно комиссаром от Антонова. При мне, когда я с ним разговаривал, раздался выстрел, и я увидел, как упал с раскроенным черепом и с вывалившимися мозгами от разрывной пули один офицер.

Нам едва удалось уговорить красногвардейцев не расстреливать пленных. Их ввели в вагон и поставили караул. На следующий день, когда мы отъезжали от ст. Круты, поезд по дороге остановился по приказанию Егорова, из вагона были выведены все задержанные и в 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями. Я подошел к убитым, затем подошел к Егорову и спросил, почему их расстреляли. Егоров, покуривая папиросу и улыбаясь, ответил, что разрешил он красногвардейцам потому, что они настаивали на этом".

1 березня більшовики залишили Київ. У газетах почали з'являтися повідомлення про розшуки родичами загиблих або пропалих безвісти. "Батьки прохають повідомити по адресі – Київ, Фундуклеївська, 61­1 в подробицях про все, що відомо за сина їх Андрія Соколов­ського, учня 6 класу 2­ї української гімназії, який безвісти загинув у бою на станції Крути 16­го січня ц.р. і прохають, коли він живий, допомогти йому чим можна. Видатки будуть повернені", – йдеться в повідомленні, вміщеному в газеті "Нова Рада" за 5 березня 1918­го. У цьому ж номері опубліковано листа міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина. Він просив надати хоч якісь відомості про його брата Володимира – студента фізико­математичного факультету Київського університету Св. Володимира. 27 січня 1918 року він у складі Студентського куреня Січових стрільців виїхав під Крути.

У Києві був створений організаційний комітет для перепоховання загиблих під Крутами. Його члени закупили домовини й виїхали для розшуку тіл. Селяни повідомили, що більшовики заборонили їм ховати вбитих, тож їх засипали в різних місцях. 19 березня 1918­го віднайдені тіла привезли потягом до Києва.

"Майже всіх, кого взяли до полону, було по­звірячому покалічено під час розстрілу, – згадував один з учасників перепоховань Л. Васильківський. – Трупи були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів цілком не вдалося розпізнати, настільки вони були знівечені. Одного з нерозпізнаних щойно в Києві пізнала мати за монограмою на сорочці". Після впізнання на залізничному вокзалі домовини перенесли на селянські вози й накрили червоними китайками. Процесія з тисяч киян, державних і громадських діячів, церковнослужителів з вінками та квітами рушила центральними вулицями до кладовища на Аскольдовій могилі над Дніпром.

Тіла загиблих поховали в братській могилі. Деяких, як от родина Шульгиних свого сина, поховали в родинних гробницях на інших кладовищах. Під час похорону процесія зупинилася біля будинку Центральної Ради. Там виступив зі словом її голова Михайло Грушевський.

Того дня з фасаду будівлі Педагогічного музею, де вже рік засідала Українська Центральна Рада, було збито російського двоголового орла

"В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий оказався покинутим народом, і армією і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большовицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жадної військової підготовки одправили їх під Крути… Наших вояків росіяне перебили. (...) Невже і ці страшні прояви безладдя, невмілости, а може, і злочинства зостануться захованими від очей суспільства, не будуть безсторонньо розслідувані і не будуть покарані…" – писав 16 березня 1918­го в статті "Трагедія на Крутах" у "Новій Раді" автор, що заховався під ініціалами С.Ш. Хто віддав наказ про відправку Студентського куреня на більшовицький фронт, достеменно не встановлено

×