Ув'язнені за політичними статтями українці святкували Різдво в польських, німецьких і радянських тюрмах

"В ту ночь меня поразила тишина и чистота, – згадує Різдво 1950-го російська актриса Тетяна Лещенко-­Сухомліна у книжці "Моя гитара". За два роки до цього її засудили за "контрреволюційну діяльність". – На полу на коленях стояли женщины и молились. Украинки пели молитвы. Поют они вообще замечательно – без нот, a capella, изумительно вторят по слуху на четыре голоса. Нет, этого мне никогда не забыть! Они пели, а мы слушали. Даже самые страшные – "беспредельщина" – притихли, стали на минуту "как все". Потом столы сдвинули в ряд, накрыли их белыми простынями, и каждый из нас дал все, что имел, "на угощение". Елочку мою вставили в бутылку, повесили на нее конфеты, даже мандарин у кого-то нашелся. Кусочек восковой свечи прикрепили сверху и зажгли. Мы сели за стол, все вели себя чинно, тихо. Всем подали чай в кружках, всех угостили".

Жителі Західної України почали здобувати тюремний досвід ще у 1920-х – у польських тюрмах. На початках умови утримання були поблажливі. В'язням дозволяли ходити в цивільному одязі, зустрічатися з родичами, давали вдосталь часу на прогулянки, не обмежували кількість передач.

 

"Вони поводилися з нами, як "зі збитим яйцем", – пише про перебування у львівській тюрмі "На Баторого" Володимир Мартинець у книжці "Від УВО до ОУН". – Тим більше, що якась пачка тютюну завжди припадала їм час до часу. Тому й замикали очі на те чи інше, а у висліді ми могли перепачкувати на Різдво горілку, чи навіть фотографічний фотоапарат і зробити світлини. А Святвечір відбувся традиційно, включно зі співанням коляд. Такої симпатичної тюрми не доводилося мені ні перед тим, ні потім бачити. А пізнав їх у свойому житті 18, і то не тільки в Польщі, але й в кількох державах".

Греко-католицький митрополит Андрей Шептицький призначає для українських в'язнів окремого капелана – випускника Львівського, Варшавського і Римського університетів Йосифа Кладочного. На Різдво 1932 року він відвідує найсуворішу польську тюрму – "Святий Хрест" у Свентокшицьких горах. Священику забороняють спілкуватися з в'язнями українською мовою, а відправляти літургію і причащати дозволяють тільки крізь ґрати.

"Зробило це на мене і на в'язнів пригноблююче вражіння. ­Навіть стражникам було якось ніяково", – звітує отець у додатку до католицького часопису "Мета" 1932 року.

Роман Іваницький згадує Різдво 1935-го в найбільшому польському концтаборі – Березі Картузькій, тепер це територія Білорусі. Допис опублікований через 60 років у газеті "Свобода" української діаспори в США:

"Це був звичайний день тяжкої праці в холоді, в сінях, в надворі. Копали рови довкола бараків, щоб там запустити воду, цим запобігти нашій втечі. Коли цього дня по вечері, що складалася "з ґальоп зупки", – бігом ми подалися надвір, де були бочки, щоб умитися і помити менашки. Властиво, то менашок не було що мити. Кожен в'язень їх вилизував дочистенька, бо страшенно докучав голод, а ще й дошкулювали нам "невідступні приятелі". Але це нам не перешкодило пригадати Святвечір і якимсь способом поколядувати. Два в'язні полягали коло дверей на підлогу і слідкували за поліцаєм. Коли він віддалився, ми потихенько почали колядку "Бог Предвічний", а опісля інші колядки. Відтак потихенько один одному розповідали про наш Святвечір вдома".

у той час у Варшавській тюрмі сиділи члени Організації українських націоналістів, арештовані у справі вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Серед них – керівник крайової ОУН Степан Бандера. Оскільки слідство ще вели, підозрюваних тримали в одиночних камерах.

"Знову прилинули до мене спогади і казки, і я перебирав їх, як мала дитина перебирає свої іграшки, – пише один з арештантів Микола Клинишин у книжці "В поході до волі". – Мої спогади перебив Ярослав Карпинець, який у своїй камері насвистував коляду "Бог предвічний". Всі українці, які були тоді у згаданій тюрмі, приєдналися до нього і просвистали всі коляди, які знали. Співу не було чути крізь грубі мури, тому ми мусіли свистати, даючи тим знак своїм друзям".

Через рік Климишина і Карпинця засудять довічно. Українська громадськість на знак солідарності з націоналістами оголосить жалобу та скасує всі забави з нагоди "старого" Нового року. А на Різдво 1937-го учасників "Варшавського процесу" відвідає отець Кладочний. В'язничний хор, який вчився співати колядки на чотири голоси, очолює Степан Бандера.

"Начальник тюрми радо давав позволення на те, щоб в'язні робили проби до співу на Богослужіння, – згадує Микола Климишин підготовку до святкування. – В'язничні сторожі любили спів українських в'язнів. Полякам і німцям дуже подобалося, що ми так велично обходимо Святий вечір. У тюрмі давали тоді тільки додаткового оселедця по якійсь трохи ліпшій, як звичайно, зупі".

Йосиф Кладочний не лише сповідав в'язнів та правив літургію. Він був зв'язковим між ОУН і ув'язненими. Спочатку інструкції переказували усно під час сповіді. Пізніше через духівника почали передавати "ґрипси" – мініатюрні записки, сховані всередині олівця замість графіту. Ще один спосіб – проколювати певні літери у книжках.

 

"Під час так званих сповідей отець Кладочний інформує в'язнів про всілякі події і розпорядження ОУН, – йшлося у довідці Міністерства внутрішніх справ Польщі. – В свою чергу, в'язні передають усно за його посередництва свої прохання назовні, які він особисто полагоджує. Отець Кладочний жодних нотаток не веде, листів від в'язнів не бере, а тільки полагоджує справи з пам'яті".

1939-го отець потрапляє до Берези Картузької – як бранець. А у 1947–1956-х відбуватиме покарання в радянських таборах.

"Перші совіти" – так на Західній Україні називають період від вересня 1939-го по червень 1941 року, коли край уперше перебував під радянською окупацією. За цей період "визволителі" репресують майже 10-ту частину населення. Показовим стає "Процес 59" над студентами Львівського університету – у січні 1941-го. 42 особи засудили до розстрілу.

"Моя сусідка легко штовхнула мене й, обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: "Скубни трішки і подай далі", – згадує одна з обвинувачених Люба Комар. – Я здогадалася, що це було надвечір'я Йордану. Скубнувши дрібочку, я подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об'єднуючи нас усіх наче за спільним столом на Щедрий вечір".

Далі настає нова окупація – німецька. Автор книжки "У німецьких таборах смерти" Дмитро Мірчук описує Різдво 1942 року, яке він святкував у в'язниці Монтелюпіх у Кракові: "Ми приготовили все, щоб відсвяткувати по звичаю, наскільки це лише було можливим серед тих обставин. Присутній у нашій келії наш співтовариш ув'язнення отець Думанський відслужив Богослужбу, декілька друзів виголосили відповідні промови. З Червоного Хреста дістали ми якраз святочні пачки, і при веселих дотепах святкували Святвечір досить безжурно, не зважаючи на те, що далеко від своїх рідних і в тюрмі".

Наступне Різдво Мірчук відбуває в концтаборі Аушвіц. Тут умови були значно аскетичніші: "Ми рішили відсвяткувати його спільною вечерою. Заздалегідь "зорганізували" буряків і зварили борщ. Перед тим ще принесли з інших блоків, де святковано латинські свята, ялинку".

А на свято 1944-го українців привітала польська делегація політв'язнів. Юзеф Циранкевич приніс невелику пляшку лікарняного спирту.

– За вільну Україну та вільну Польщу! – проголосив тост.

По війні Циранкевич очолить уряд соціалістичної Польщі.

Друга радянська окупація побила всі рекорди за кількістю ув'язнених за політичними статтями. Їх утримували у так званих спецтаборах.

 

"На Рождество украинки устраивали вертеп, – згадує 1950 рік москвичка Алла Андреєва у книжці "Плаванье к Небесному Кремлю". – Шепотом передавали: "Аллочка, четвертый барак, в восемь часов после ужина". Приходишь, залезаешь на верхние нары, делая вид, что с кем-то там разговариваешь. Понемножечку все рассаживаются, и начинается мистерия. Ангел поет, плачут матери, у которых Ирод детей убил. Потом все, что полагается в этом простом и чистом Рождественском мистическом представлении. Часто только делали так: лицо закрывали какой-нибудь бахромой от платка, чтобы можно было потом сказать: "Да это не я была!" Барак выбирался самый далекий. Пока барачная стукачка бежала на вахту, пока надзиратель собирался, шел через всю зону, все уже было давным-давно кончено, и мы сидели тихонечко".

Після смерті Йосипа Сталіна у березні 1953-го умови утримання в'язнів пом'якшили. Росіянка Майя Улановська в спогадах "История одной семьи" про табір "Озерлаг" поблизу Іркутська пише: "На Рождество 1954 года начальство не препятствовало традиционным представлениям. Ходили по баракам ряженые, разыгрывали историю рождения Христа. Гонений на песню я не видела. Начальство предпочитало не замечать. За бандеровские песни на воле давали по 25 лет сроку, поэтому их пели потихоньку".

"Тішились, що й ми, за звичаєм наших предків, вшановуємо цю дату, – розповідає про Різдво 1955-го оунівець Михайло Сорока в листі до сина. Помре на 36-му році ув'язнення. – Бо що ж представляємо самі, відірвані від традицій, звичаїв, думок і стремлінь тих, що жили віками до нас? І сім'я наша велика була. Стоїть святочно прибрана ялинка, і по кілька десяток за кожним столом. Ми ж то всі – брати, бо живемо спільним життям та стремлінням вернутись до тих, що нас ждуть і тужать за нами. На столах були кутя, риж (рис. – "Країна"), голубці, пиріжки, вареники, узвар, коржики, конфетки. Колядували та співали до пізньої години".

"Геніальна думка – послати нам каву! – розповідає Катерина Зарицька, зв'язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича в листі до матері з "Володимирського централу" на початку 1959 року. Відбуде в таборах і тюрмах майже три десятиліття. – Тут дістали багато молока в порошку, і ми святкуємо. А коробка така гарненька. Дуже багато було радості, бо всі додатки страшенно пригодилися до торта, який зробила Дарка на Новий рік. Вийшов він великий, як колесо, і був прибраний кругом українською вишивкою, а посередині напис – "З Новим роком". Вишивка виглядала, як правдива. Була зроблена з кави, цитрусових квадратиків і червоних та зелених цукерків. Тісто із сухарів, родзинок, сливок і цитринової шкірки, а маса – кавова і цитринова. В навечір'я пішла з трьома шматками торта до сусідів і побажала їм, а потім ми засвітили ялинку і пили каву з тортом".

У той час переглядають тисячі політичних справ. В'язні масово виходять на волю. Багатьом із них забороняють повертатися на рідну землю. Тому осідають у найближчих поселеннях. Творять "острівці свободи", яких не було ані в "особлагах", ні в Україні.

"Над далеким засніженим містом ще ні разу так весело і з таким пафосом не лунали українські колядки, як того пам'ятного першого року волі, – згадує перше Різдво в Інті, Республіка Комі, звільнений із табору Василь Рогач у книжці "Щастя в боротьбі". – Ну, й наколядувались, наспівались ми тоді! Якби якийсь іноземець низько пролітав тієї пори над містом, він втратив би просторовий орієнтир. Засумнівався б, чи то одне з міст краю Комі, чи то не Івано-Франківськ або Самбір. Але в той час там уже так сміливо не могли славити в піснях Різдво. Отже, виходило, що Україна перемістилась на Північ, у Сибір"

2020,5 року тюрми – стільки загалом часу становлять покарання українцям від польської влади протягом 1929–1933 років. А ще чотири смертні вироки та 16 довічних ув'язнень. У цей період відбулося 237 політичних процесів. Засуджено 1024 особи. Такі цифри подає Петро Мірчук у першому томі "Нарису з історії ОУН", виданому 1968-го в Мюнхені, Лондоні та Нью-Йорку

87756 українців засуджено за "контрреволюційну діяльність" до таборів упродовж 1943–1956 років. Цифра з довідки управління КДБ при Раді міністрів УРСР. Близько 40% "політичних" в'язнів у Радянському Союзі становили вихідці із Західної України

×