Фото: Джерело: toloka.hurtom.com

Перевести українську мову на латинку запропонував священик Йосип Лозинський 180 років тому. А через чверть століття відмовився від власної ініціативи

"Прийняття польської абетки принесе велику користь руській мові", – вважав Йосип Лозинський, греко-­католицький парох села Радохинці – тепер Мостиський район Львівської області.

Його статтю "Про впровадження польської абетки до руського письменства" 17 липня 1834 року надрукував тижневик Rozmaitoci – "Всяка всячина", літературний додаток до урядового видання Gazeta Lwowska. Галичина тоді перебувала у складі Австрійської імперії. Місцевих українців називали русинами, а їх мову – руською. Із поляками вони становили основну частину населення краю.

Свою позицію отець пояснював так: "Латинське письмо поширене по всьому світі, тож польська абетка сприяла б ознайомленню з руськими творами інших слов'янських народів та поширила б вивчення руської мови. Через уживання кирилиці ми замкнулися, як егоїсти, черепашачою шкаралупою від інших народів. У писемній формі живих мов руська мова швидше ожила б і розквітла. У скелеті ж нашої мертвої мови – кирилиці – якщо не помре, то принаймні не зможе так легко і так швидко розвиватися".

Спроби перевести українську мову на польську абетку – abecado – були й до цієї публікації. 1833-го львів'янин Вацлав Залєський під псевдонімом Вацлав з Олеська видав книжку "Польські та руські пісні галицького народу", у якій українські твори подав латинкою. Ще раніше вірші у такій транслітерації публікували ті ж Rozmaitoci. Священик пішов далі – у своїй статті перелічив дев'ять пунктів, за якими польська абетка є кращою від кирилиці.

"Русини повинні й далі писати так, як писали наші прадіди", – стверджував натомість Йосип Левицький, парох із села Шкло – тепер селище Яворівського району Львівської області. Його "Відповідь на погляд про запровадження польської азбуки в руську писемність" Rozmaitoci надрукували 20 грудня 1834-го окремою вкладкою. Переконував, що латинка лише додасть в українську мову плутанини: "Німці говорять, що z треба читати як "ц", поляки як "з", а французи наприкінці слів не читають ані z, ані s, як ось у parlez vous – "парлє ву". Поляки читають ch як "х", іллірійці як "ч", італійці як "к", а французи як "ш". Далматинці читають х як "ж", поляки як "кс". Хто ж зможе все це скомбінувати?"

Та Лозинський не заспокоювався. Наступного року надрукував книжку Ruskoje Wesile – "Рускоє весілє", – написану галицьким варіантом української мови за власним правописом. "Пускаючи у світ цей допис, маю намір врятувати від загуби такі дорогі народні здобутки", – вказував у передмові. Наприклад, одна з пісень у записі Лозинського виглядала так:

Oj łetiły biły husy czerez sad,
Oj czas tobi Marysiu na posah,
Oj szczo wam biły husy do toho,
Do luboho posahu moho.
Je u mene bateńko,
Do moho posażeńku.

"Чи годиться безчестити святиню? – обурювався у критичній статті про цю книжку студент греко-католицької семінарії Маркіян Шашкевич. Її помістили 1837-го в ­альманаху "Русалка Дністрова". – Чи годиться потручати ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі? Чи годиться відвергати азбуку святого Кирила, любомудрця високоумного, многоученого, що ся так добре вдивив в язик слов'янський, що бистрим соколовим оком проймив го наскрізь, що сильним думаючим духом обняв всі голоси величного, звенящого язика слов'ян, а, знаючи добре, що їх ні гречеськими, ні римськими буквами нельзя писати, явся подати нам сукромні знаки письмені, сотворити азбуку народнослов'янськую, і звів діло піднебесноє, з котрим, кромі гречеськой і латинськой, ні одна правопись з-помеж так много язиків рівні придержати не здужат! Азбука святого Кирила була нам небесною, незборимою твердею перед довершеним знидінням, була найкріпліщим стовпом, несхолибимою скалою, на котрій Русь святая, через тілько столітей люто печалена, кріпко стояла. Є то діва райськая, звіздострійна, озорена добродійною силою, що нас теплим, солоденьким духом овівує. Єї то чудне діло, що ми досі русинами!"

Шашкевич видав польською мовою брошуру "Азбука чи abecadło", у якій докладно пройшовся по всіх дев'яти пунктах Лозинського. "Чи ж можливо, щоб польська абетка послужила для вираження всіх руських звуків, коли вона недосконала для передачі навіть всіх польських?" – запитував. І пояснював: "Коли б ми навіть хотіли приступити до так званих європейських літератур через посередництво латинської абетки, то правопис котрої ж із європейських або принаймні зі слов'янських мов оберемо для наших звуків? Візьмемо польський правопис, зробимо нашу літературу дещо доступнішою для поляків, але ж що скажуть чехи, південні слов'яни? Як вони будуть читати sz, cz, і так далі, якщо їм ці знаки зовсім чужі? І навпаки, якщо застосуємо правопис якого-небудь з південних слов'янських народів, то поляк і чех скаже, що слов'янська єдність від цього нічого не виграла".

Пропозицію Лозинського на якийсь час забули.

"У нас в літературі мало що появляється. Найважнійший вопрос тепер виточився о букви кирилівськії, – писав декан філософського факультету Львівського університету Яків Головацький укладачеві українського правопису наддніпрянцеві Пантелеймону Кулішу 30 червня 1859-го. – Міністерство з напущенія ляхів, перекинчиків і недоляшків сулить нам латинськії букви по чеському правописанію, уважаючи, що тільки тим способом можна предохоронити русчину від впливу московщини і церковного язика і управляти чисту русчину. Ми боїмося, щоби, відставши в руській нашій словесності від кореня історичного, не зниділа зовсім наша Русь, або не злялася з ляцькою літературою, боїмося і за віру нашу гречеськую, щоби її не залляло латинство, боремся, як можем, і готові до посліднього защищати нашу старовину. Що з того буде, бог вість, котрий посилає такії невзгодини на нашу землю. Дай боже, щоби ми возмогли заспівати з українським співцем, кінчая пісню: "От пройшли ізійшли злії невзгодини". Немає нікого, щоб нас зодоліли!"

За 10 років до цього намісником австрійського імператора в Галичині вперше став поляк – Аґенор Ґолуховський. Раніше посаду обіймали приїжджі з Відня. Він був відданим державі бюрократом, однак не забував про своє походження. За його ініціативи у краї стали відкривати більше польськомовних шкіл. Прихильників української чиновник звинувачував у "москвофільстві" – надмірних симпатіях до Російської імперії.

"Польська мова, яка за своїм рівнем розвитку стоїть нарівні з європейськими і майже для всіх галузей людського знання має багате письменство, є пануючою мовою всієї інтелігенції Галичини. Натомість руська мова не має навіть граматичних правил, а тим паче літературних витворів", – йшлося в одному з губернських звітів. Із 1852-го на всі звернення українською мовою урядові установи відповідали українською, писаною латинкою.

Повністю заборонити українську мову в краї намісник не міг. А максимально наблизити її до польської спробував. Навесні 1859-го секретар міністерства віровизнань і освіти, чех за походженням Йозеф Їречек видав німецькою книжку "Про пропозицію перевести руську мову на латинське письмо". За основу свого правопису взяв чеську абетку.

"Руська мова цілою своєю звуковою будовою стоїть посередині між чеською та польською, з одного боку, старослов'янською та новою словенською й південнослов'янськими – з другого, – писав Їречек. – Де причина, що досі не враховано значення руської мови, мови великого народу? Причини слід шукати виключно у впливі церковнослов'янської мови. Кирилична абетка була первісно укладена для старослов'янської мови – для неї не можна було винайти кращого алфавіту. Всі звуки старослов'янської мови мають для себе відповідні букви. Та для живих тепер слов'янських мов її вже не достатньо. Живі слов'янські мови мають деякі звуки, яких не можна передати первісним числом кириличних букв. Якщо слов'янські мови писати виключно кирилицею, без змін у цій абетці, писання виходить таке, що людські звуки швидше маскуються, аніж виразно передаються".

У той же час вийшла 46-сторінкова праця львівського журналіста Богдана Дідицького "Розсуждение о неудобности латинской азбуки в письменности руской". Дідицький був москвофілом, й противився латинці: "Думают ли те, которые советуют нам изменить письмо наше стародавнее, що мы лишь одни из всех племен такие выродки, что своевольно, отцеубийски вымажем из памяти все, що с воли Божей существовало за житья минувшего? Думают ли, що мы так мало привязаны до житья свого, же кинем то за первым явлением новой моды? Думают ли, що мы одни так слабоумны, же не знаем розсудити, що для нас добре, а що не добре? Думают ли они наконец, що едино мы так неблагородны, абысьмо не стояли крепко при том, що всенародно за добре для себя узналисьмо? Да разберут они наши те вопросы и умом и сердцем, и уведают, чому мы так упорно на их представленья отвечаем все: "Мы того не приймаемся, бо так у нас не бывало!"

Аґенор Ґолуховський зібрав у Львові спеціальну комісію. Йозеф Їречек приїхав із Відня, аби докладно розтлумачити свій проект. Після кількох днів обговорень провели голосування. Проти висловилися семеро представників галицьких українців – викладачі гімназій і священики. Серед них був й ініціатор впровадження "абецадла" 25 років тому Йосип Лозинський – на той час він переїхав до Яворова і став переконаним москвофілом. Двоє столичних чиновників утрималися. Перехід на латинку підтримали тільки Їречек і Євсевій Черкавський – заступник намісника, сполонізований українець.

"Азбучну війну" зупинив імператор Австрії Франц Йосиф І. 24 березня 1861 року за його ініціативи вийшов урядовий декрет: українцям дозволяли вирішувати, як розвивати свою мову. Хоч українські книжки латинкою зрідка друкували й надалі. Перед галицькими українцями постала нова дилема – користуватися етимологічним правописом, основою якого було старослов'янське письмо, чи переходити на новий – фонетичний. Дискусії на цю тему тривали до кінця ХІХ ст.

  Правопис латинкою підтримали Вишня й Сосюра

Іван Лучук, 49 років, літературознавець, автор короткого правопису української мови на основі латинської абетки – "лучуківки":

– Невідомо, якою мовою ми б зараз спілкувалися, якби українці перейшли на латинку в ХІХ столітті. Рано чи пізно вона б призвела до повної полонізації галичан. Тому в "азбучній війні" того часу я за "кириличників". Інша річ – 100 років тому. На початку СРСР латинку прийняли багато народів, зокрема Середньої Азії. Наприклад, казахи, які доти писали арабською в'яззю. У 1930-х їх стали переводити на кирилицю – аби зблизити з російським народом. А 1929 року на з'їзді Всеукраїнської академії наук у Харкові голосували за те, щоб перевести на латинські літери й український правопис. Пропозицію підтримали члени правописної комісії – східняки Остап Вишня й Володимир Сосюра. Кирилиця перемогла двома голосами. От тоді, вважаю, був слушний час.

Свою абетку я писав на замовлення видавництва "Класика". Однієї теплої весняної ночі 2000 року ми гуляли по Львову з видавцем Володею Дмитерком і художником Влодком Костирком – він і досі картини латинкою підписує. Домовилися, що я за зарплату сяду і зроб­лю такий правопис. Працював щоденно три місяці. Комп'ютера не мав, позичив у друзів маленьку "Олімпію" – друкарську машинку з латинським шрифтом. Постійно переставляв аркуші з однієї машинки в іншу, бо ж писав і кирилицею, і латинкою.

Найбільше клопоту мав із пом'якшенням приголос­них. Використав словацький варіант – апостроф на позначення "ть", "ль". Серби для м'якого "ль" ставлять lj. Моя система – щоб одному звуку відповідала одна літера, хай уже і з діакритичним знаком.

Така літерація добре передає українську вимову, але жахливо незручна. Публіцист Микола Рябчук зразу написав: "Лучукова латинка – гарна, як гобелен, як колесо на стіні, але не практична". Зараз вона гальмувала би спілкування, бо під неї нема розкладок клавіатури. Я й сам, коли треба, використовую гарвардську систему – передаю літери за англійським правописом.

"Лучуківка" мала вийти книжечкою кишенькового формату. Але Дмитерко чомусь передумав видавати. Я передав роботу Тарасові Возняку, редакторові журналу "Ї". Вони одразу почали її використовувати. А мене вже через рік це не цікавило.

×