Харківський університет, коли в ньому працював мовознавець Олександр Потебня, називали центром українофільства в Російській імперії
"По його вчинках видно, що він мусить бути здібним інструментом російської урядової пропаганди", – звітує керівництву в таємному рапорті 17 липня 1863-го агент австрійської поліції з Відня. Стежить за перебуванням у столиці Австрійської імперії ад'юнкта Харківського університету 27-річного Олександра Потебні. Той приїхав із Берліна, де перебував на науковому стажуванні. Влада боїться, що гість із Росії є шпигуном і хоче завербувати місцевих прихильників слов'янської єдності.
"Він хоче познайомитися з усіма русофілами і деяким уже пропонував грошову допомогу, – йдеться в доносі. – Таке делікатне поводження з незаможними та інтелігентними особами виглядає наче благодійна допомога і є лише прикриттям. Від русофілів дістає він рекомендації до Галичини та Львова, до редактора рутенського журналу "Слово" Дідицького, а далі – до професора слов'янських і рутенської літератури Головацького та до каноніка Петрусевича. Я буду пильно за ним стежити".
Через три дні – нові свідчення: "Увечері Потебня від'їхав краківським потягом у товаристві двох греко-католицьких семінаристів Антоновича і Лавровського, завзятих панславістів, з якими під час свого побуту у Відні безнастанно товаришував. Дирекції поліції у Кракові і Львові про це повідомили телеграфом".
У Львові, столиці коронного краю Австрійської імперії, він перебуває тільки 24 години – на "прохання" поліції. Від'їжджає додому до Харкова. Правда, встигає відвідати Прагу, Берлін і Санкт-Петербург ще дорогою до Львова.
"Досить сказати малорусин, а кожен увідає, що се чоловік не дипломатії, не політики, а так собі любитель своєї рідної, з тяжкого упадку подносящойся малорусчини, котрому на умі єдино доля розвивающейса нашої словесності та думки о поднесенії просвіти руськонародної, – захищає Потебню після від'їзду львівська газета "Слово". – Познайомився він з деякими нашими молодими людьми, котрі обдарували його своїми галицько-руськими творами і мали нагоду почути прекрасний єго говор український, бесіду ісполнену щирою отвертістю і неложним для матері України восторгом".
Та вдома його приймають не менш насторожено. "Из породы Бакуниных и Герценых" – так називає Олександра Потебню московська й петербурзька преса. Основна причина – молодший брат Андрій за рік до цього скоїв невдалий замах на намісника підросійського Царства Польського. Взимку брав участь у польському повстанні, загинув у бою. Підтримував повстанців й інший його брат Микола. Одна з перших книжок Олександра Потебні – "Українські пісні" – побачила світ у друкарні Олени Балліної, що була членом підпільної організації "Земля і воля".
"Прошу Ваше Превосходительство осведомить меня об моральных и научных достоинствах господина Потебни", – просить міністр народної освіти Олександр Головнін куратора Харківської навчальної округи Карла Фойхта 22 серпня 1863-го.
"Более близко знакомые с ним отмечали его как сторонника малоросской народности. Однако я ни в коей мере не допускаю, что такая приверженность сопровождалась враждебностью к народности великоросской", – відповідає той через кілька днів.
Олександра Потебню затверджують на посаді секретаря історико-філологічного факультету Харківського університету. Через 10 років він – професор кафедри історії російської мови та словесності. Його учні стають відомими письменниками й літературознавцями. Та не всім колегам подобається зміст лекцій Потебні. "Особенно странная его склонность к малорусскому языку, который часто использует безо всякой на то надобности, а иногда во вред самому делу", – зауважує москвич Микола Соколов.
Його ім'я все частіше згадується в листуванні поліції. "Крайний украинофил", "враг России" – такими епітетами характеризують науковця. 1885-го студенти університету влаштовують "обструкцію" новопризначеному професорові російської історії Петрові Буцинському, знаному українофобу. Припускають, що ініціатором акції був Потебня.
"Его не на шутку обвиняют в подстрекательстве студентов к освистанию Буцинского. Это Потебню, человека строго нравственного, до суровости, кабинетного труженика. Времена! – пише публіцист Іван Аксаков до літературного критика Михайла Де-Пуле 5 липня 1884 року. – Харьковский университет стал каким-то центром польской интриги и украинофильства. Сам Потебня действует как-то странно".
На публічній лекції про творчість Григорія Квітки-Основ'яненка 18 листопада 1878 року Потебня заявляє:
– Мова яко засіб творення думки – а зовсім не засіб одягти думку в одіж звука, як це дехто думає, – як орган думки, повинна користуватися повною пошаною і охороною, а всякі заходи, скеровані проти якої б не було мови, якого б не було діалекта, повинні бути скасовані. Насилувати мову – значить насилувати думку.
А 1887-го в листі до родича Володимира Штейна скаржиться: "Постанови про друк українських книг видаються таємно. Ми не знаємо, що дозволено, а що – ні. Сором і ганьба!"
"Потебня був корінним і, можна сказати, типовим малоросом із дрібних поміщиків Полтавської губернії, – згадує його учень, мовознавець і літературознавець Дмитро Овсянико-Куликівський. – Він досконало знав українську мову не лише теоретично, а й практично. Любив і знав Малоросію, мав виражені характерні риси української національної психіки. І, зрозуміло, питання національно-культурного розвитку України було для нього не лише теоретичним питанням, а й живою та жагучою проблемою життя. Зрозуміло, з якою гіркотою і обуренням реагував він на русифікаторську політику тодішнього уряду в українському питанні".
Студентів дивує його манера викладання. Не любить довгих монологів, намагається якнайбільше дискутувати з молоддю. Лекції не готує наперед. Списує багато "шпаргалок", які потім розкладає на столі і прямо на очах у слухачів створює новий виступ.
"Три роки слухаючи лекції, я на кожній мав враження, неначе слухав його вперше. Це були знамениті імпровізації, пов'язані в низку свіжих думок і глибоких спостережень справжнього філософа", – описує майбутній історик літератури Лев Шепелевич.
Трапляється, Потебня заходить до аудиторії з книжкою "Опыт исторической грамматики русского языка" одного з найавторитетніших тоді лінгвістів Федора Буслаєва. Зачитує звідти кілька абзаців і закриває книжку.
– Так говорить Буслаєв. Але факти цього не підтверджують, – після чого починає викладати власну теорію.
– Але наука твердить зовсім протилежне, – заперечує хтось зі слухачів.
– А ви її чули? Вона – ваша тітка? – перебиває професор.
"Звичайно в Хмари було не більш як десяток слухачів, – пише вихованець Олександра Потебні історик Дмитро Яворницький у повісті "За чужий гріх". Прототипом головного героя – професора Хмари – був Потебня. – А проте це була велика, учена й моральна сила. Він вражав своїх слухачів не красномовством, не пластичністю мови, а страшенною глибиною свого розуму, оригінальними виводами й широкими порівняннями".
Не всім виклади професора даються легко. Скажімо, першокурсникам він може почати наводити приклади з санскриту чи латинської мови, які ті ще не вивчали.
"Ніколи не повторював студентам двічі або тричі свого курсу лекцій і читав їм щороку новий курс, – продовжує Яворницький. – Хмара читав свої лекції так, що його до певної міри треба було слухати з великою натугою. Недоуми чи тяжкодуми або зовсім не розуміли його, або довго не могли зрозуміти й тікали на інший факультет. Не зовсім кебетливі починали розуміти Хмару через рік, або через два. Слава про Хмару як великого вченого пройшла скрізь. З Петербурга присилали до нього на іспит молодих учених. Кілька разів звали Хмару до столичного університету, але він любив своє рідне й одмовлявся".
Про тих, хто залишається його учнями, Потебня дбає, як про рідних дітей. Проводить додаткові заняття навіть у власному помешканні. Мовознавець Василь Харцієв згадує, як перед іспитом юрба молоді прийшла до Потебні додому, коли він якраз збирався на прогулянку. Не відмовив – 2 години розповідав про розвиток слов'янських говірок: "І так наглядно показав нам особливості російської, української і білоруської мов з їх розгалуженнями, що здавалося, ніби ми слухали говірку багатомільйонної маси від берегів Чорного моря до Льодовитого океану".
Зате на іспитах професор – дуже суворий. Коли чує якісь нісенітниці, одразу перебиває:
– Якщо ви повторюватимете це деінде, будь ласка, не посилайтеся на мене. Бо люди вважатимуть Потебню за дурня
"До пісень аж труситься, бо, певне, знав них силу"
1835, 22 вересня – Олександр Потебня народився на хуторі Гаврилівка – тепер це село Гришине Роменського району Сумської області.
"За походженням я з батьківської і материнської сторони належу до тої меншості малоросійського козацтва, яке протягом XVIII століття отримало права російського дворянства, – пише в листі до приятеля Адольфа Патери 1886 року. – Обставини мого життя привели до того, що в наукових дослідженнях вихідною точкою – інколи помітною, інколи непомітною для інших – була малоросійська мова і малоросійська народна словесність. Якщо б я не мав цієї вихідної точки і тих почуттів, я навряд чи став би займатися наукою".
1852 – вступає на юридичний факультет Харківського університету. Наступного року переводиться на історико-філологічний. У 1862–1863-му здійснює наукове відрядження до Чехії, Німеччини, Австрії. Найбільше часу проводить у Берлінському університеті. Міністерство народної освіти призначає йому 1600 рублів річного утримання – це близько половини річної платні професора. Вивчає санскрит під керівництвом Альбрехта Фрідріха Вебера. Відвідує театри, музеї, художні виставки, бібліотеки.
"Тут, у німців, можна навчитися, як треба берегти й дорожити своїм та як це своє всебічно розвивати, не обов'язково в усьому наслідуючи чужинців. Тому що немає нічого дурнішого й дивнішого, як наслідувати чужинців на російський зразок", – пише другові Івану Біликову.
1869 – починає жити в Харкові з донькою книговидавця Марією Заленською. Через Потебню та покинула чоловіка поміщика Миколу Ковалевського і сина. Не мала права вступати в новий шлюб. Пара мала свій будиночок із садом, взимку заливали на подвір'ї ковзанку.
Мали двох дітей. Олександр-молодший (1868–1935) очолював Харківський електротехнічний інститут, у 1920-х керував розробкою й уточненням планів ГОЕЛРО – Державного комітету з електрифікації Росії
Андрій (1870–1919) – доцент кафедри ботаніки в Харківському університеті.
1875 – захищає докторську дисертацію "Из записок по русской грамматике". Міг отримати науковий ступінь і раніше – за попередні праці, проте відмовився і написав нову. Через два роки стає головою Харківського історико-філологічного товариства. Бере участь в етнографічних експедиціях по Україні. Почуті пісні любить співати на зібраннях місцевої "Громади". З його голосу композитор Микола Лисенко записує кілька народних мелодій.
"Душевний був хлопець, дякую йому. Ніяк не переслухаєш його, як піде балакати. І до пісень аж труситься, бо, певне, зна в них силу", – згадує один зі слухачів.
1891, 11 грудня – Олександр Потебня помер у Харкові через проблеми з нирками. Хвороба загострилася восени 1890-го, влітку наступного року лікувався в Італії. Похований на міському цвинтарі № 1. Пізніше могилу перенесли на цвинтар № 13.
Львівський журнал "Зоря" описує похорон Олександра Потебні: "Між вінками на його домовині лежав один оригінальний, сплетений зі стиглого жовтого колоса, між якими були розтискані квітки – блакитні несмертельки і білий ромен. На білій бинді було надруковано: "Від українців слухачів Олександра Осиповича Потебні". Мимоволі він нагадував ниву, на якій сіяв небіжчик. Насіння його рівно й дотепно сипалося з працьовитої руки".
1 
1
Коментарі