ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ЮРІЙ ТЮТЮННИК І "ЧЕРВОНИЙ" КОМАНДИР ГРИГОРІЙ КОТОВСЬКИЙ ЗУСТРІЛИСЯ НА ЗЙОМКАХ ФІЛЬМУ ПРО СИМОНА ПЕТЛЮРУ

"КУРЯТЬ ДИМКИ З ПАРОТЯГІВ, ЩО ТЯГНУТЬ ЗА СОБОЮ ВЕЛИЧЕЗНІ ВАЛКИ НАВАНТАЖЕНИХ ВАГОНІВ. У тих валках кривавиця українського трудящого люду: цукор, хліб, худоба. А на вагонах намальовано білого орла – державний герб сучасної Польщі, та ще літери "П. К. П". Простують валки з ­робітничо-селянської України до панської Польщі. Мова війни, мова революції лаконічна. Економія часу – над усе. По два, по три слова з'єднано докупи в одне, й розуміє нові слова новий громадянин. Але "П. К. П."? Що б воно мало значити? Кострубатий і нечесаний подільський дядько швидко розшифровує загадковий напис: "Пілсудський купив Петлюру". Чи помилився дядько? Ні. Бо ж факти, криваві, трагічні факти очевидячки кричать, що український дядько мав підставу якраз отак розшифрувати напис під білим орлом панської Польщі. Й віднині той напис стає історичним. Його й узято для назви фільму", – пише у червні 1926-го харківський журнал "Кіно" про німу стрічку "П. К. П.", що має вийти на екрани.

 

За п'ять років до цього головний отаман армії УНР Симон Петлюра організовує похід на Україну, територію якої контролюють більшовики. Збирає залишки своїх військ, розкидані по щойно відновленій Польщі. Її керівник Юзеф Пілсудський обіцяє сприяння, хоч незадовго до цього уклав із радянською Росією мирний договір. Операцією керує генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Восени 1921-го наступають по трьох напрямках – розпочинається Другий зимовий похід. Ключовий бій відбувається 17 листопада неподалік села Малі Миньки на Житомирщині. Сходяться вояки Тютюнника та "червона" 9-та Кримська кавалерійська дивізія під командуванням Григорія Котовського. Українці зазнають нищівної поразки.

Минає два роки. Тютюнник живе в Польщі. Планує нове повстання, спілкується з однодумцями з України. Та одразу після переходу через кордон потрапляє до рук чекістів. Його змушують написати звернення-каяття "До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції", після чого відпускають. Живе в Харкові. Знайомиться з кінорежисером Олександром Довженком, допомагає йому писати сценарій фільму "Звенигора". А ще працює над мемуарами "З поляками проти Вкраїни", у яких зрікається "буржуазно-націоналістичного" минулого.

"ПАРШИВЕЦЬ, ЩО ЗАГОРТАЄТЬСЯ В ТОГУ БЛАГОРОДСТВА. Цинік, що удає джентльмена. Дурень, що хвалиться своїм розумом, – так коментує віце-президент Всеукраїнської академії наук Сергій Єфремов цю книжку у щоденнику. – Наприклад, описавши свій рейд на Україну 1921 року та розчарування поляків од того рейду, Тютюнник глибокодумно додає: "Не знаю, які мали підстави поляки чекати інших наслідків". Ну, а сам же Тютюнник інших наслідків чекав чи не чекав? Виходить із його убивчої іронії, що не чекав. Добре, а навіщо ж погнав тоді сотні босих і роздягнутих людей на смерть за те, у що сам не вірив? Лицемір і брехун! Пророкувати заднім числом дуже легко, а надто, коли цим заробляє собі чоловік на шматочок хліба з маслом. А втім, Тютюнник ще на гірше пустився. В Одесі саме оце роблять фільму на тему партизанського повстання на Україні, і от Тютюнника гратиме сам же Тютюнник, а Котовський його битиме. Очевидно, з самого сценарія виникає, що Тютюнникові має випасти роля не дуже почесна, і цей хвалений герой удаватиме на втіху публіки цю непочесну ролю. Як низько посідали наші "герої", що так високо неслися! Заробляють на крови своїх загиблих товаришів і на власній честі – нижче впасти вже нікуди".

Ідея стрічки "П. К. П." належить колишньому начальнику Київської губернської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією та саботажем Якову Лівшицу. Фільм для нього – можливість розповісти про свої "подвиги", невідомі широкому загалу радянських громадян. Чекіст береться за сценарій. Оповідає про похід військ УНР, начебто проплачений Юзефом Пілсудським. П. К. П. – це Polskie Koleje Pa?stwowe, Польська державна залізниця. Але творці фільму підбирають для цієї абревіатури нове, "актуальніше" значення – "Пілсудський купив Петлюру".

На початку 1924 року Лівшиц зустрічається з Юрієм Тютюнником. Просить допомогти скласти характеристики персонажів "ворогів народу". А заодно взяти участь у зйомках – зіграти себе.

"Я ОХОЧЕ ПОГОДИВСЯ ВИКОНАТИ ПРОХАННЯ, – ЗІЗНАЄТЬСЯ ТЮТЮННИК У СПОГАДАХ, ЩО ДОСІ НЕ ОПУБЛІКОВАНІ. – Ясна річ, я здавав собі справу, що з моєї інформації можуть скористатися не лише кіноавтори, а й ДПУ. Отже, характеристики дієвих осіб дані були під кутом зору обвинуваченого чи принаймні свідка, що стоїть перед слідчим. На авторські інтереси й історичну правду я не зважав, бо ж лише дурень студіюватиме історію нашої разом героїчної і трагічної боротьби з крісельця кінотеатру. Я намагався часом говорити запально, захоплено про якогось петлюриного міністра, і разом же пильно стежити за зовнішніми ознаками рефлексів, як відбивалися мої балачки на співбесідниках".

За роботу беруться режисери Георгій Стабовий і Аксель Лундін. Згідно з первісним задумом, фільм має прославляти Якова Лівшица. Фелікс Дзержинський, Георгій Котовський, Іван Дубовий, Володимир Затонський з'являються епізодично. Та працівників Головного політико-освітнього комітету, які відповідають за ідеологічну складову, такий варіант не влаштовує. Не можуть радянські керманичі такого рівня перебувати поруч із "вождями контрреволюції", та ще й на другому плані. У новому варіанті сценарію сюжет будується навколо конфлікту Петлюри й Тютюнника. Хоча на час походу вони не мали розбіжностей.

 

"Центр ваги цілком природно мав бути перенесений на наш табір, – оповідає Тютюнник. – Треба було загострити суперечності поміж дієвими особами з нашої сторони. Отже, треба було шукати "добро" в таборі, де за загальною політикою "освіт" мало бути лише "зло". Таким чином у Лундіна й Стабового виникла думка поставити в центрі інтриги Тютюнника і Петлюру: боротьба за владу! Сценарій переробляли, доробляли, виправляли в редактораті ВУФКУ, в "освітах", у ЦК Компартії, в ДПУ, в кабінеті Лундіна".

ЗЙОМКИ РОЗПОЧИНАЮТЬ УЛІТКУ 1925 РОКУ В ОДЕСІ. Тютюнника селять в "Англійському готелі", вікна якого виходять на Приморський бульвар.

Лундін влаштовує огляд типажів. Тютюнник – за консультанта. Головна вимога – схожість акторів з реальними прототипами. Принаймні така, як її уявляють автори фільму. Скажімо, один з епізодів за участю головного отамана журнал "Кіно" описує так: "У Петлюри равт: вино, жінки, танці – п'яна оргія. То пропивають рештки награбованого на Україні. Ощадність ні до чого – польська державна скарбниця забезпечує Петлюрине кодло. Звідтіля течуть гроші на нові авантюри, на утримання Петлюриної "аристократії", що разом зі своїм водителем продалися самі й продають "неньку"-Україну польській шляхті".

Петлюру грає Микола Кучинський. "Він був найменше схожий на живого Петлюру, – пише Тютюнник. – Майже вдвоє більший і з екрана на глядача безумовно робить приємніше враження, ніж робив би сам Петлюра. При моїй допомозі відбувалися і репетиції цього актора. До Кучинського-Петлюри треба було припасувати й Пілсудського. Отже й актор, що грав Пілсудського, більший від свого ­першотипу. Кабінет міністрів і двірські кола Петлюрині було підібрано особливо ретельно при моїй консультації. Вони схожі на дійсних міністрів, як їжак на дику козу".

Коли в готелі "Московська вітальня" на вул. Дерибасівській влаштовують перегляд перших відзнятих кадрів, актор-консультант повністю задоволений. Стрічка зовсім не є документальною. Її зміст не відповідає дійсності.

"ОПЕРАТОР КРУТИВ КОРОБОЧКУ КІНОАПАРАТУ, А Я ДЕМОНСТРУВАВ СЕБЕ, – описує Тютюнник робочий процес. – Лундін не дуже наполягав на репетиції. Я демонстрував, як хотів, звичайно, не порушуючи змісту того кадру, що знімався. Декілька "загальних", декілька "перших", декілька "великих планів" – ото й уся зйомка за робочий день".

Якось біля готелю Тютюнник зустрічає Григорія Котовського.

– Що тут робите? – запитує "червоний" командир.

– Та ж знімаюся у фільмі.

– А-а-а… Я тоже буду зніматися. Ще раз стрінемося в бою, хоч і на екрані.

– Та вже ж, що стрінемося.

– Де мешкаєте? Їдьмо до мене в Чабанку. Їдемо?

Чабанка – маєток за 30 км від Одеси, де живе "герой" громадянської війни. Тютюнник відмовляється від гостини – мовляв, відрядження закінчується, у Харкові на нього чекає дружина з дітьми, аби вирушати на відпочинок до Криму. Котовський незадоволений. У серпні він гине у своєму помешканні від кулі колишнього власника будинку розпусти Мейєра Зайдера. На роль шукають іншого актора.

25 ТРАВНЯ 1926 РОКУ В ПАРИЖІ ВБИВАЮТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРУ. На момент прем'єри немає в живих ані того, кого "П. К. П." мав прославляти, ані того, кого – знеславлювати. Однак критика сприймає фільм схвально. Одна з запорук успіху – масштабні батальні сцени. Інша – театральна актриса Наталія Ужвій, для якої це перша роль у кіно. Вона грає польську розвідницю Галю Домбровську.

"Новий фільм не є історичною хронікою, – пише журнал "Кіно". – Маємо художній фільм, змістом якого є лише історична дійсність, лише історичні факти. Мистецтво повинно було з величезного історичного матеріялу вибрати головне, яскраве, характерне і, буквально захопивши історичні події на гарячому вчинку, показати мільйонам глядачів. З певністю можемо сказати: радянська кінематографія виконала ще одне відповідальне завдання, зроблено ще один крок вперед".

Іншим бачить завдання фільму Юрій Тютюнник: "Оганьбити саму ідею боротьби за визволення України. Для того й було вибрано відповідний момент, а саме: використання Польщею української армії в боротьбі проти Росії. Зрозуміло, що в "освіт" і на думці не було виявити трагедію активнішої частини української нації. Їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби. Зрадники, кар'єристи, йолопи, інтригани, алкоголіки, злочинці і наркомани – ось хто повинен був з'явитися перед масовим глядачем на екрані. Кіноапарат мав одіграти ролю довбні, що забиває осикового кілка в могилу нашої визвольної ідеї. Я погодився стати проти кіноапарата, який мав знищити моє моральне єство раз і назавжди. Я повинен був стати чорно-білою площиною на екрані. Сумбурна ілюзія замість дійсності".

Публічне "каяття" не врятувало Тютюнника від смерті. Його розстріляли у грудні 1930-го за "пропаганду українського фашизму та приховування контрреволюційного елементу". Чекіста-сценариста Якова Лівшица стратили під час переслідування "троцькістів" 1937 року.

×