ЧЛЕНИ КИЇВСЬКОЇ "ГРОМАДИ" В СЕРПНІ 1874 РОКУ ВЛАШТУВАЛИ "УКРАЇНСЬКУ МАНІФЕСТАЦІЮ" НА ІІІ АРХЕОЛОГІЧНОМУ З'ЇЗДІ
"В ИЮЛЕ ПРОШЛОГО ГОДА В КИЕВЕ УСТРОИЛОСЯ ОБЩЕСТВО РАДИКАЛОВ-УКРАИНОФИЛОВ ДЛЯ ВЫДАНИЯ В ЖЕНЕВЕ И В ЛЕМБЕРГЕ (НІМЕЦЬКА НАЗВА ЛЬВОВА, ЩО ТОДІ НАЛЕЖАВ ДО АВСТРО-УГОРЩИНИ. – "КРАЇНА") РЕВОЛЮЦИОННЫХ КНИГ И ЖУРНАЛОВ, – такий анонімний донос отримав київський губернатор Микола Гессе 2 травня 1877 року. – Деньги сбирали под видом, что на пользу сербов (тоді саме розпочалася сербсько-турецька війна. – "Країна") и переслали 6 тысяч через Волкова к Драгоманову в Женеву. Общество это зовется "Громадою". Оно собирается каждую суботу по очереди у кого-нибудь из своих членов после 9 часов вечера".
Далі йшов перелік членів "общества" – писаний, як і сам лист, із помилками. Очолювали його начебто викладачі київських гімназій: головою був Павло Житецький – дослідник "малорусского наречья", касиром – Вільям Беренштам, секретарем – Юрій Цвітковський. Інші учасники: композитор Микола Лисенко, археолог Володимир Антонович, етнограф Павло Чубинський. А згаданий у листі Волков – це антрополог Федір Вовк.
Губернатор забив на сполох. Уже майже рік діяв Емський указ імператора Олександра ІІ, що забороняв будь-які публікації українською мовою на території Росії. А ще перед тим звільнили з роботи популяризатора української ідеї, доцента Київського університету Михайла Драгоманова. Він виїхав до Західної Європи. Здавалося, "очаг украинофильства" погасили. І раптом – така звістка. Поліцмейстер Борис Гюббенет отримав наказ терміново перевірити інформацію.
Він викликав помічника пристава Іваницького і доручив йому "совершенно секретное и крайне осторожное наблюдение" за "обществом". Невдовзі надіслав губернатору звіт: "В квартире учителя киевской военной гимназии Цветковского, проживающего во флигеле дома Протасьева по Пироговской улице, действительно собиралась партия разных лиц мужского и женского пола, начиная с 9 часов вечера, и просидели некоторые до 2 часов, а другие в 1/2 часа ночи. Всего же вышло из дома 7 мужчин и 3 женщины". Здобути більше інформації не вдалося: "Иваницкий старался, насколько возможно, дабы скрыть своё наблюдение, открыть, чем эти лица занимаются столь продолжительное время, и кто именно и в чём участвовал, но не было никакой возможности что-либо усмотреть, так как ставни и фортки окон и ворота постоянно были заперты из внутри".
ПЕРША "ГРОМАДА" З'ЯВИЛАСЯ В КИЄВІ НА МЕЖІ 1850–1860-Х. ТОДІ НА МЕДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА ЗАПИСАВСЯ ВИПУСКНИК ОДЕСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ, ПОЛЯК ЗА ПОХОДЖЕННЯМ. Близько половини студентів закладу становили поляки, які об'єднувалися в товариства – "ґміни", тобто громади. Та Антонович уже встиг провести кілька мандрівок селами Наддніпрянщини, після яких загорівся українською ідеєю. До третього курсу перечитав усе, що зміг дістати, з українських книжок. Врешті-решт покинув "ґміну", знайшов кілька десятків однодумців і заснував український гурток. На одній із його вечірок восени 1862-го Павло Чубинський, який недавно захистив дисертацію з правознавства в Петербурзькому університеті, написав вірша "Ще не вмерла Україна".
"В так называемую "Малороссийскую Громаду" имел право входить всякий, кого интересовали какие бы то ни было вопросы, касающиеся украинского народа, – розповідав згодом на допиті в поліції член гуртка Василь Курлюк. – Знакомясь более и более с "Громадой", я выработал о ней следующее убеждение: этот кружок имел целью помогать крестьянскому сословию и вообще простонародию к достижению истинного улучшения его быта. Средством для этого была избрана грамотность".
"Громадівці" їздили селами, записували пісні й обряди, вчили щойно звільнених від кріпацтва селян грамоти, ходили в народному одязі по Києву. За це противники називали їх "хлопоманами" – "селянолюбами", від польського chop – селянин. Схожі товариства-громади з'явилися в Санкт-Петербурзі, Одесі, Харкові, Чернігові. Київський гурток проіснував два роки: після польського повстання 1863-го, у якому брало участь багато студентів, влада "прикрила" в університеті всі товариства.
1870-го до Києва пересилають матеріали "Словаря української мови", що шість років тому уклали "громадівці" із Санкт-Петербурга. Збірник містить кілька тисяч українських слів і їх тлумачення російською мовою. Члени ліквідованої "Громади" – більшість із них тепер працюють викладачами в університеті і гімназіях – беруться впорядковувати ці матеріали. Щосуботи влаштовують сходини: спершу вдома у Павла Житецького та Миколи Лисенка, пізніше – і в помешканнях інших українофілів. Товариство відновлює свою роботу – тепер як "Стара громада", аби відмежуватися від "молодих громад", що знову почали з'являтися в університеті. За три роки в ній – близько півсотні осіб. Збираються при повній конспірації.
"СКІЛЬКИ РАЗІВ ЦЯ НАУКОВА ПРАЦЯ МУСИЛА ПРИПИНЯТИСЯ, БО ЧАСТО НЕ БУЛО ЗМОГИ ЗІБРАТИСЯ ЧОТИРЬОМ-П'ЯТЬОМ ДУШАМ, МАТЕРІЯЛИ ДЛЯ СЛОВНИКА ПЕРЕНОСИЛИСЬ ІЗ ПОМЕШКАННЯ, "ХОВАЛИСЬ" ВІД ПОЛІЦІЇ, – згадувала літературознавець Софія Русова. – Як часто приходилося чути: "Бога ради, заберіть од мене цей словник, бо у мене напевне буде трус". І треба було великої мужности, щоб узяти словник до себе! Ділили його між собою за літерами. Скільки глузувань сипалося з боку радикальної молоди на "старих громадян": "Одне знають ці українофіли – над словарем сидіти". Але скільки українських діячів виховалось на цих "словарних" зібраннях, бо, окрім самої роботи над словником, за товариською вечерею за чарочкою обмірковувались також усі пекучі події, питання української тяжкої дійсности, нові українські видання, вишукувалися способи, як переборювати все нові перешкоди для розвитку української культури, як піднести її, яким шляхом іти в цих змаганнях".
Студента Олександра Русова – статиста, майбутнього чоловіка Софії – до "Громади" запросив Михайло Драгоманов. Спершу запропонував допомогти готувати збірку українських пісень і дум з історичними коментарями. Той з охотою взявся за роботу. Й одного разу, пише у спогадах Русов, Драгоманов йому сказав:
– Вас знают все члены "Громады", и никто из них не сомневается в том, что вы нигде не пророните слова о существовании нашей организации, в которую принимают новых членов только тогда, когда все единогласно ручаются за нововводимого члена. А теперь пожалуйте в субботу вечером на квартиру Лысенко, где будет собрание нашей "Громады".
ЯК ВИГЛЯДАЛИ ЦІ "СОБРАНИЯ"? В ОДНІЙ КІМНАТІ ПРАЦЮВАЛИ ЧОЛОВІКИ – ВИВЧАЛИ, СИСТЕМАТИЗУВАЛИ Й ПЕРЕПИСУВАЛИ РУКОПИСНІ КАРТКИ "СЛОВАРЯ". В іншій жінки займалися рукоділлям. Зазвичай вишивали українські сорочки за ескізами Ольги Косач – сестри Михайла Драгоманова, відомої під псевдонімом Олена Пчілка. Часто декламували вірші або співали пісні.
Сходини тривали до пізньої ночі, після них господиня обов'язково давала вечерю. "Треба таки сказати, що наші українофіли любили попоїсти і випити, – згадувала Людмила, дружина історика Федора Міщенка. – Пили недороге вино, пиво, а більш за все – горілку. Раз якось на словарному зібранні, здається, у Панченків (лікар Федір Панченко. – "Країна") мені стало дуже гаряче, і я підійшла до столу, що його вже було залагоджено до вечері, налила майже повну шклянку з великої карафи, що стояла там, і піднесла шклянку до вуст, коли якийсь невідомий мені гість схопив за руку зі словами: "Постійте, ви, здається, думаєте, що це вода!" Насправді це була горілка для вечірки.
Щоб легалізувати свою роботу, на початку 1873-го "громадівці" створюють Південно-західний відділ імператорського Російського географічного товариства. Його очолює власник приватної чоловічої гімназії Григорій Ґалаґан, пізніше – Володимир Антонович. Заступником голови стає Павло Чубинський. За два роки видають два томи "Записок" відділу, сім томів "Трудов этнографическо-статистической экспедиции" Чубинського, кілька збірників українських народних пісень. Зокрема, двотомник "Исторические песни малорусского народа". Свої статті також публікують у газеті "Киевский телеграф", яку викупили у вдови колишнього власника.
НА III АРХЕОЛОГІЧНОМУ З'ЇЗДІ, ЩО ВІДБУВСЯ В КИЄВІ З 14 СЕРПНЯ ПО 3 ВЕРЕСНЯ 1874 РОКУ, ЧЛЕНИ ВІДДІЛУ ВЛАШТУВАЛИ "УКРАЇНСЬКУ МАНІФЕСТАЦІЮ". Це наукове зібрання його організатор граф Олексій Уваров планував як "всеслов'янський конгрес". Запросили вчених із Чехії, Сербії, Польщі. Проте кияни взяли ініціативу до своїх рук. Із 204 учасників 126 були вихідцями з України. Володимир Антонович зачитав доповідь "О новонайденных серебряных монетах с именем Владимира" – великого князя Київського. Михайло Драгоманов – "Малорусские песни о кровосмешении", Федір Вовк – "Отличительные черты малорусской народной орнаментики", Павло Житецький – "О пересопницкой рукописи" та "О малорусских думах". Гостям організували культурну програму: катали по Дніпру, водили на концерт народного хору, показали виставку старожитностей із колекції університетського музею.
Наступного року на "громадівців" до Санкт-Петербурга прийшов донос. Голова Київської археографічної комісії Михайло Юзефович – колишній член "Старої громади" – пише начальникові ІІІ відділення імператорської канцелярії записку "О так называемом украинофильском движении". Переконує, що члени Південно-західного відділу планують створити політичну партію, яка виступатиме за від'єднання України від Російської імперії. А Павла Чубинського називає "проходимцем", який "упражнялся здесь в нигилистической проповеди по сельским базарам и ярмаркам".
Для розслідування у столиці імперії створюють "Особое совещание по пресечению украинофильской пропаганды". Наступного року ця комісія видає розпорядження: "Запретить украинские издания, спектакли и концерты, закрыть Киевский отдел Географического общества, воспретить жительство в украинских губерниях и в столицах Драгоманову и Чубинскому". 30 травня 1876-го імператор Олександр ІІ підписує відповідний указ.
Аби хоч якось врятувати справу, історик Яків Шульгин жертвує товариству 12 тис. руб. Михайло Драгоманов переїжджає до Відня, а згодом – до Женеви. Щороку йому пересилають 1200 руб. на життя і 1500 – на видання збірника "Громада". До Російської імперії книжки перевозять контрабандою.
"Громадівці" викупили права на "Кобзар" Тараса Шевченка в його братів Микити і Йосипа. Книжку видрукували 1876-го у Празі. За два роки Михайло Драгоманов видав у Відні кишеньковий варіант "Кобзаря" – 9х5 см. До України його ввозили в упаковках для цигарок.
ОСЬ ТУТ І З'ЯВЛЯЄТЬСЯ В КВІТНІ 1877-ГО АНОНІМНИЙ ДОНОС НА "ОБЩЕСТВО РАДИКАЛОВ-УКРАИНОФИЛОВ". Поліцмейстер Гюббенет обіцяє губернаторові: "Секретные наблюдения будут продолжаться, насколько это возможно, чтобы не обнаружить дела, и что будет замечено, я буду иметь честь довести до сведения Вашего превосходительства". Імовірно, фіранки в домі Цвітковського зачиняли й далі, бо більше повідомлень у цій справі не надходило. А "старогромадівці" продовжували збиратися.
"Припоминая теперь все, что сделано было одним-двумя десятками людей за первую половину 70-х годов, я изумляюсь продуктивности, какую они осуществляли, обнаруживая недюжинные таланты, – писав 1913 року Олександр Русов. – В этой "Громаде" были не только коренные украинцы, но и поляки, и великороссы, и евреи, которых объединяло одно стремление – выставить напоказ те идейные ценности, какие накопило местное украинское население. Один из галичан, приехавший в Киев, потому что прослышал об интенсивной деятельности "Громады", был приглашен на ее заседание, но с теми оговорками, что он нигде никогда не будет рассказывать о том, что видел и слышал, сравнивал собравшихся с христианами первых веков, прятавшихся в катакомбах".
Чотири томи "Словаря української мови", над яким вечорами просиджували "громадівці", вийдуть у 1907–1909 роках за редакцією Бориса Грінченка. Драгоманов і Чубинський до того часу не доживуть.
Населення Києва переписали за день
На початку 1870-х вважали, що в Києві живуть близько 90 тис. людей, переважно росіяни і поляки. Член "Старої громади" Павло Чубинський, правник, етнограф і фольклорист, ініціював перепис населення міста. Провів його Південно-західний відділ імператорського Російського географічного товариства за державні кошти – 3 тис. руб. виділила міська дума, ще 1,5 тис. дав із власних коштів генерал-губернатор Олександр Дондуков-Корсаков. Для порівняння: середня місячна зарплата робітника тоді була 30 руб.
Перепис тривав день – 15 березня 1874 року з 18.00 до 24.00. 450 реєстраторів, переважно студентів, зібрали анкети, які за два тижні до цього поліцейські роздали по всіх київських помешканнях. Задля безпеки кожного супроводжував спостерігач і двоє поліцейських. Отримані результати опублікували наступного року у збірнику "Киев и его предместья по однодневной переписи". Він містив 20 таблиць і роз'яснення до них. З'ясували, що населення Києва з найближчими околицями майже у 1,5 разу більше, ніж вважали, – 127?251 особа: 71?847 чоловіків і 55?404 жінки. 28,3% були корінними киянами. Також нарахували 2?170 іноземців, переважно громадян Німеччини та Австро-Угорщини. В облік потрапили двоє довгожителів, старших 110 років.
80% киян назвали рідною мовою російську, з них 39,3% – 38?553 особи – "малорусское наречие". "Эти цифры не могут дать полного понятия об этнографическом составе населения, – зауважував Чубинський у звіті про перепис, – так как вследствие неразъяснения в листках, что разуметь под родным языком, многие лица из простонародия не обозначили того наречия, на котором говорят в домашнем быту".
8 
35413
Коментарі