"Ці ненаситні тварини їдять безперестанку. Через жадобу до їжі постійно тримають голову під водою, тож мало турбуються про своє життя і безпеку", – занотував 1741 року німецький учений-натураліст Ґеорґ Стеллер. У Беринговому морі біля Камчатки він натрапив на велетенську морську тварину – 10 м завдовжки й понад 4 т вагою. Плавала біля берегів і щипала морську капусту, тому назвав її морською коровою. Людей не боялася, тож місцеві жителі могли підплисти до неї впритул і вбити з гарпуна чи рушниці. Жир тварини використовували для освітлення, а шкірою оббивали човни. М'яса однієї корови вистачало для харчування 33 осіб протягом місяця.
"Запах жиру дуже приємний, а його смак значно перевершує сало морських і домашніх тварин. Цей жир може зберігатися навіть у найспекотніші дні. М'ясо червоне, щільніше, ніж яловиче, за смаком від нього не відрізняється. Молоко морських корів жирне і солодке, за густотою і смаком, як овече", – занотував Стеллер. За 27 років після відкриття стада морських тварин були повністю знищені.
Через півтора століття засновник Зоологічного музею при Львівському університеті Бенедикт Дибовський вирушив на Камчатку, щоб віднайти скелет морської корови. Потоваришував з алеутами – тамтешніми корінними жителями. Відкрив лікарню для прокажених і сифілітиків, навчав місцевих грамоти й боровся з алкоголізмом. Повернувся з Далекого Сходу 1883-го й привіз 60 ящиків експонатів, але без омріяного скелета. А через 20 років працівники зоомузею отримали велику посилку з острова Беринга, що біля Камчатки. Всередині лежав розібраний скелет морської корови. Жителі острова прислали його на знак вдячності професору Дибовському. Таких кістяків у світі залишилося два десятки. Один із них понад століття експонується в Зоологічному музеї Львівського університету.
3 
1
Коментарі