ГЕОРГІЯ НАРБУТА ХОРОНИЛИ В КОЗАЦЬКОМУ ЖУПАНІ ЗІ СРІБНИМИ ҐУДЗИКАМИ
- Я Московщину не люблю. Люблю Україну, і їй віддам усі сили, - говорить художник Георгій Нарбут архівісту Якову Ждановичу наприкінці 1917-го.
Уродженець хутора Нарбутівка під Глуховом – теперішня Сумщина – він 10 років прожив у Петербурзі. Став одним з найпопулярніших оформлювачів книжок і журналів. Видавництва змагаються за право співпрацювати з ним. Та після Лютневої революції вирішує перебратися на батьківщину. Влада в Києві належить Центральній Раді, створюють Українську академію мистецтв. Нарбутові пропонують стати її професором – наймолодшим з восьми.
Академію відкривають 5 грудня 1917-го. Напередодні в Педагогічному музеї, де засідала Рада, відбувається виставка її викладачів. Нарбут представляє 11 своїх творів. Зокрема, сім малюнків із серії "Українська абетка" і свій силуетний портрет. Серед українських митців, які доти мало знали Нарбута, роботи викликають фурор. Не менш яскраве враження справляє і автор. "На нас усіх цей веселий, огрядний чоловік з живими проникливими очима в одягу "земгусара" одразу вплинув приваблююче", – згадує його колега-професор Василь Кричевський.
З дружиною Вірою Кир'яковою і двома дітьми – 3-річною Мариною та 12-місячним Данилом – спершу мешкають у друзів на Володимирській. У Києві ще тривають сутички – за місто змагаються війська Центральної Ради, більшовиків і Тимчасового уряду. Лунають вибухи, часто вимикають електроенергію. Бракує найнеобхіднішого – в дорозі загубилася частина багажу родини. Нарбут працює цілими днями, часто ночує в друкарні – ходити вулицями ввечері небезпечно.
"Перед Нарбутом стояло завдання велетенського масштабу. Колись графіка, мистецтво книги на Україні процвітали. Пізніше через збезкровлення й нівелювання української культури російським урядом мистецтво книги занепало й позбавилось своїх національних рис, традиція перервалась. Видавництва, що друкували книжки українською мовою, випускали щось таке страшне, на такім папері й з такими малюнками, що були більше розсадниками міщанського безсмаку, й скоріше компрометували українську культуру, ніж агітували за неї. Отже завданням нової графічної школи було не обмежитись малюванням окремих малюночків до тексту, а відродити мистецтво книжки в цілому, підняти уміння самих друкарів, створити не тільки художню, а й національно-українську книгу, виробити свій, новий шрифт, перевиховати в художнім розумінні й усе громадянство", –
пише мистецтвознавець Федір ЕРНСТ у вступній статті до каталогу посмертної виставки творів Георгія Нарбута 1926 року
"Життя в Києві у той час було жахливе у всіх відношеннях, - пише у спогадах Нарбутова дружина. - Місто мало жалюгідний вигляд і було справжньою провінцією. Вулиці не прибирали і в багатьох місцях вони заросли травою, у дворах – суцільне болото і сміття. Рух на вулицях швидко припинявся, вікна будинків зашторювалися, від чого погано освітлені вулиці здавалися ще темнішими і безлюдними".
Через півтора місяця родина орендує квартиру на другому поверсі дерев'яного будиночка в Георгіївському провулку – коло Софії Київської. Щоб з вікон краще було видно собор, Нарбут просить зрубати сухе дерево в садку. Навесні до них підселяється його приятель – історик Вадим Модзалевський. Переїхав із Чернігова, отримавши посаду в Головному управлінні мистецтва при Міністерстві освіти УНР. Разом з Модзалевським – дружина Наталія, рідна сестра його першої жінки Олександри, з якою розлучився в січні 1907-го.
"Вони були дуже потрібні один одному, – описує приятелів історик Олександр Оглоблин. – Бурхливий, нестримний, вічно взискуючий дух Нарбута шукав тихої й відданої, глибокої й розумної дружби. Він ставив великі вимоги до неї. Й навряд чи в усьому звичайному Нарбутовому оточенні знайшлася б інша людина, яка більше, або навіть так само, відповідала б цим вимогам, ніж Вадим Модзалевський".
І Нарбут, і Модзалевський - палкі шанувальники української старовини. Регулярно їздять на Поділ – скуповують на ринку раритетні речі. Нарбут жартує, що навіть вино пити не може, якщо воно не налите в розписану квітами пляшку. "Квартира помалу почала набирати характеру прибірности. Тут у Григорія Івановича все відбивало той високий артистичний смак, яким так щедро обдарувала його природа", – згадує член Академії мистецтв, художник Микола Бурачек.
"З ясно-синіх стін Нарбутової майстерні та сірих з чорним столового покою дивляться десятки старовинних портретів зі збірки Модзалевського і якийсь дивний nature morte з поличкою книжок, народні килими, Нарбутові сильветки, мініятюри, і під стіною – рідкісна гарнітура карельської берези з колосальної довжини канапою, – описує помешкання Федір Ернст. – На столі – гутного скла ведмедики, барильця, штофи, кухлики, старий межигірський посуд, "міклашон" – ні одної нової посудини".
Тут часто бувають історики, мистецтвознавці, видавці, літератори. Нарбут зустрічає гостей у незвичному вбранні: то в темно-синьому козацькому жупані зі срібними ґудзиками, то в перському халаті й фесочці, то в широкій блузі з безліччю складок і жовтих чоботах. Розважає кумедними й містичними історіями. От одного разу розповідає, що нібито бачив чортів – на власні очі, в полі:
– Такі, як маленькі діти, а не то – як великі птиці. Тільки ми під'їхали до греблі, а вони одне по одному з корінчат у воду й поплигали. Я ж сам бачив!
– А чи багато перед тим було випито? – допитуються гості.
– Ну, випито було немало! Але де ж уночі серед поля візьмуться маленькі діти?
Академія не має постійного приміщення - орендує то один, то інший будинок. Нарбут же зі своїми учнями займається переважно вдома. "Якщо роботи задовольняли професора, він добродушно мурчав, усміхався, жартував, – пише Бурачек. – Але коли "твори" були зроблені погано, "не для себе", а "для професора", Георгій Іванович червонів, пирскав, як кіт, і ніби під впливом особистої образи, починав гримати. І сидять після коректи учні його похнюпившись, огорнуті сумним настроєм. А ще гірше бувало, коли Георгій Іванович подивиться на "твір", почервоніє, закладе руки за пояса та й вийде мовчки за двері, а то ще й грюкне дверима".
Взимку діти захворіли коклюшем. Лікарі радять їм частіше бувати на свіжому повітрі. Нарбут відвозить родину під Київ – на дачу свого приятеля, мистецтвознавця Миколи Біляшівського. Сам повертається до роботи. Не навідується до родини кілька місяців, на листи не відповідає. Віра не витримує й їде додому. "Я геть не впізнала своєї квартири, – пише. – Модзалевські перевезли з Чернігова усі свої речі. Без мого відома, але, очевидно, зі згоди Георгія Івановича, по-своєму обмеблювали всю нашу квартиру, ліквідували мою і дітей кімнату. Все говорило без слів, що повновладною господинею стала Модзалевська Наталія Лаврентіївна".
Сварка. Віра залишає квартиру назавжди. Розрив і офіційне розлучення. У січні 1919-го дізнається, що Нарбут узяв шлюб із Наталією Модзалевською. До останніх своїх днів він живе в одній квартирі з новою дружиною та її колишнім чоловіком.
Після короткої влади Директорії УНР Київ вдруге окуповують більшовики. Невдовзі їх змінюють денікінці. В академії – а Нарбута вже обрали її ректором – відбирають статус державної, фінансування і навіть слово "українська" з назви. По порятунок Григорій Іванович звертається до Дніпросоюзу – об'єднання українських кооперативних організацій. За пожертвувані кошти купує ще дві квартири в будинку в Георгіївському провулку. Сюди переїжджають бібліотека, майстерні, музей і канцелярія академії. У своїй вітальні облаштовує майстерню графіки, в іншій – кімнату для ради професорів та приймальню ректора.
"Це був справжній курятник, на горищі якого стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлестала вода, – пише Федір Ернст. – Майстерні одділялися від проходу великими полотнами – творами професорів. Над високими дверима, що одчиняючись голосно рипіли, повисла жовта з чорним вивіска зі знайомими формами нарбутівського шрифту – "Українська Академія Мистецтв".
Художник Михайло Бойчук у червні 1919-го влаштовує прийом у себе на Татарці. "На столі тераси розставлено страви – галушки з сиром, пшенична каша з картоплею й салом, вареники – вареникам нєсть числа, та все з великими рожевими вишнями, та сметани глечики, – згадує той день художник Георгій Лукомський. – Весело було. Раділи всьому. Забули про сум, турботи. Темніло. Неспокійно було на вулицях вночі: нещодавно забили Мурашка. Усі заспішили додому. Напитися води захотіли. Не всі. Тільки Нарбут і ще один маляр. Отруту пили: холодна вода з колодязя була повна бацил тифу. Незабаром обидва захворіли. Однаково. І довго Нарбут мучився у тифові". Федір Ернст подає іншу версію цього моменту: "У перерві між двома стравами Нарбут випив сирої води з ванни – де запасливі кияни тримали в той час воду на випадок, коли її не стане в водогоні. В результаті – черевний тиф".
Хвороба дає ускладнення - поворотний тиф. За ним - запалення печінки та жовтуху. Бракує грошей – замовлень майже нема. Разом з Модзалевським мусять розпродувати предмети, що їх ще рік тому скуповували. Та попит на них невеликий – безгрошів'я повсюди.
У грудні 1919-го Київ втретє займають більшовики. Нарбут випрошує для академії великий будинок на розі Хрещатика й Думської площі – теперішній майдан Незалежності. Від посади ректора відмовляється. Пересуватися йому стає все важче. Кріпить до свого ліжка дошку й малює напівлежачи. Коли в будинку в Георгіївському провулку влаштовують виставку професорів і учнів УАМ, експонує одну з останніх своїх робіт – малюнок "Фортуна". Проте не наважується з'явитися на відкритті – надто погано виглядає й почувається.
27 березня 1920-го відбувається остання вечірка в помешканні Нарбута. "Бдініє бенкетноє всенощноє одправуючи рач, пане добродію, вдома добре виспатися: куняти-бо й позіхати незвиклою єсть річчю в товаристві персон зацних. Утікання ж до схід сонця з бесіди товариської господарі превратно витлумачити можуть: якоби шлунку хворобу якую од страв бенкетних зазнаную", – йдеться в запрошенні на вечірку, яке Нарбут з Модзалевським склали мовою, стилізованою під книжну часів Гетьманщини.
Збирається зо 30 осіб. П'ють "спотикач грабуздовський", "горілку ніковськую", "солодуху ректорську" – з колекційних пляшок господаря. "Нарбут сидів у своїм урочистім жупані на широченній канапі карельської берези й весь сяяв, весь тремтів від щастя, – згадує той вечір Федір Ернст. Ставили пародію на постановку Малого театру, при чім актори ламали руки й завивали замогильними голосами. Мене Нарбут змусив одягтися в жіноче вбрання й танцювати якогось дикого вальса. В три години Нарбута поклали спати, але гості не порозходились до самого ранку".
Його здоров'я далі погіршується. Хірург вирізає каміння з жовчного міхура.
- Печінка ні до чого - хоч викинь, - каже, коли по всьому.
Під Києвом саме точаться бої: армія УНР наступає на більшовиків. Останню розмову з Нарбутом його учень з академії Роберт Лісовський опише через 10 років у "Споминах": "Доносилася сильна гарматна стрілянина, наступали наші, а ми тут сиділи втрьох з його нерозлучним приятелем Модзалевським. Нарбут неначе віджив і з повною радісною надією прислухався до пострілів та казав, що ніяк не може діждатися наших". 7 травня українські війська увійдуть до Києва. А 23-го 34-річним Георгій Нарбут помирає.
"Чудесний весняний день, сонце заливає вулиці, зелені сади й широкі майдани привітного Києва, – описує його похорон Федір Ернст. – Вирушив жалібний похід. Хтіли здобути сірих волів, щоб везли, за старим українським звичаєм, його труну – але не знайшли. Довелося найняти ломового візника, прибрали воза старими українськими килимами, укрили труну червоною китайкою. Спереду йшла військова оркестра, студентки академії в ясних вбраннях несли квіти. Вся художня сім'я Києва – за труною. На зеленій Байковій горі лежить його тіло. Похований Нарбут у своїм жупані".
38-річний Вадим Модзалевський пережив товариша менше як на три місяці – зліг від дизентерії. Його поховали на Байковому цвинтарі поряд із Нарбутом.
Син став театральним художником, а донька – танцівницею
Перша дружина Георгія Нарбута – Віра Кир'якова – була членом Комісії з підготовки посмертної виставки його творів у Всеукраїнському історичному музеї ім. Тараса Шевченка 1926-го. Невдовзі вийшла заміж за Броніслава Лінкевича – колишнього секретаря голови Директорії УНР Володимира Винниченка. Разом з ним переїхала жити в Росію. Там 1962 року написала спогади про Георгія Нарбута. Померла 1981-го в Черкасах – там жив син Данило.
Він став театральним художником. Під час Великого терору Данило Нарбут отримав три роки виправно-трудових таборів за "антирадянську діяльність". Брав участь у фінсько-радянській війні 1939-го, в обороні Києва 1941-го. За незалежності отримав звання народного художника України та Шевченківську премію. Помер 1998 року.
Донька Марина зробила кар'єру танцівниці й хореографа. Працювала в театрах Києва, Нижнього Новгорода, Берліна. 1949-го переїхала в Австралію, викладала у вищих мистецьких закладах. Співзасновниця Балетної компанії Західної Австралії. Померла чотири роки тому.
Подальша доля Наталії Модзалевської невідома.
Нарбут розробив проект крісла для державногo сенату
"Державні знаки у виконанні Нарбута – це наше наочне свідоцтво державної спілості, наша гордість і слава, – пише мистецтвознавець Володимир Січинський. – У грошових знаках і марках Нарбут, крім великої фінезії виконання, графічної досконалості та оригінальності змісту, досяг великої творчої синтези українського національного стилю і власне цим вони для нас надзвичайно цінні".
У грудні 1917-го вводять в обіг перший грошовий знак УНР – купюру номіналом 100 карбованців. Її розробляє Георгій Нарбут. Зображує тут тризуб – родовий знак князя Володимира Великого, – та самостріл – старий герб Києва. Орнаменти – у стилі українського бароко. Нарбут створив 13 українських банкнот із 24, випущених у 1917 -1920 роках – за Центральної Ради, Гетьманату й Директорії. Розробляє й перші українські поштові марки, номіналами у 30, 40 і 50 шагів. Перша – в синіх тонах. У восьмикутнику, на сітчастому тлі, – профіль жіночої голівки у вінку з колосків пшениці – "українізована античність". У 1920-х французький журнал l'Amour de l'Art рекомендує брати за зразок марки Нарбута при виготовленні державних знаків.
У квітні 1918-го до влади приходить гетьман Павло Скоропадський. Нарбут малює ескізи нових грошей. Розробляє проекти форми для гетьманського двору, урядових установ і війська. І навіть крісла для державного сенату (на малюнку). У грамотах і запрошеннях, дипломах професорів УАМ використовує ним самим розроблений шрифт, навіяний письмом Пересопницького Євангелія XVI ст.
Нарбут проектує герб Української Держави. Вважає, що головним його елементом має бути символ Війська Запорозького – козак з мушкетом, а тризуб слід розмістити зверху, над щитом. Входить до комісії з розробки українських орденів. Наполягає, щоб у їхньому оформленні використовували тризуб на тлі блакитно-жовтої стрічки. Коли голова комісії Георгій Гончаренко виступає проти й радить орієнтуватися на російські імператорські нагороди, називає того "кацапом".
5 
1
Коментарі