Два найяскравіші романи Тарас Шевченко пережив у 29 років
"Что касается до любви в тесном смысле этого слова, то за все время моего знакомства с Шевченко я не заметил в нем ни одной привязанности, которую можно было бы назвать серьезною. Он любил женское общество и увлекался, но никогда – надолго", – стверджує приятель Тараса Шевченка письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Його спогади вийшли 1861 року – одразу по смерті поета. Натомість Олександр Кониський, один із перших біографів Кобзаря, певен, що той завжди мріяв про одруження: "Потреба життя родинного у Шевченка глибока, зростала вона і міцніла разом з його літами. Ще коли він був на порозі віку парубочого, коли йому "тринадцятий минав", він сподівався одружитися колись із тією Оксаною, з якою "укупочці собі росли" і "маленькими собі любились". Ідеться про Оксану Коваленко, подругу дитинства. "Шевченко, як був молодим парубком, покохав "любу чорнооку Дуню Гашковську", – продовжує. – Кріпацька неволя не дала йому одружитися з нею". Має на увазі молоденьку швачку-польку, з якою Тарас познайомився у Вільні, куди 1829-го прибув як служка-козачок зі своїм паном Павлом Енгельгардтом.
Далі Кониський називає третю ймовірну наречену молодого Шевченка – попівну Феодосію Кошиць. Вона – донька священика з Кирилівки, в якого наймитував Тарас. Щойно у травні 1843-го він приїхав із Петербурга в Україну, завітав до рідного села. Усі вечори проводив із попівною. Посватався до неї. Але отець Григорій Кошиць відмовив, а донька не посміла йти проти його волі. Коли Тарас поїхав, Феодосія тяжко захворіла. Прожила ще 40 років, заміж не вийшла.
Україну Тарас залишив 15-річним кріпаком, а повернувся 29-річним модним художником. Подорожує від одного поміщицького маєтку до іншого. Малює портрети й читає свої вірші на вечірках. 1840-го у Санкт-Петербурзі вийшов його "Кобзар", однак як поета Шевченка ще мало хто знає. Наїжджає й до Києва. Зупиняється спочатку за містом – у Межигір'ї, а потім винаймає житло в хаті на Козиному болоті – тепер це майдан Незалежності. Шевченко пробув тоді в Україні трохи більш як півроку. А в тих маєтках сталися два найяскравіші у його житті романи. Відтоді й до 1854-го, стверджує Кониський, "ми не маємо жодної, хоч трохи певної звістки, щоб він кого-небудь кохав глибоко, серйозно".
– Ах, дурниця! Доки з нею балакаю, то буцімто щось і порушиться в серці, а там і байдуже, – зазвичай відповідав Шевченко, коли приятелі зауважували його симпатію до якоїсь жінки й починали розпитувати.
Не раз і не два, свідчить далі Чужбинський, мова заходила про Ганну – дружину поміщика Платона Закревського з Березової Рудки Пирятинського повіту на Полтавщині. Шевченко вперше побачив 25-річну Закревську 30 червня 1843-го на балу. Того дня були іменини поміщиці Тетяни Волховської в її маєтку в селі Мосівка того ж повіту. Шевченка на гулянку привіз Євген Гребінка, вони заприятелювали у Петербурзі. Усім представляв його як талановитого поета і художника. "Он долго сидел возле нее на бале и все просил у нее на память хоть один голубой цветок, которыми отделано было ее платье, – описує Чужбинський знайомство Шевченка із Закревською. – Молодая женщина шутила и шутя отказывала. Т. Г. однако же изловчился и оторвал цветок".
Шевченко здружився із Закревськими, часто гостював у них. Добрим його приятелем став Віктор Закревський, молодший брат чоловіка Ганни. Із ним часто пропадав на пиятиках "товариства мочемордія". Його учасники, молоді паничі, замість пити казали "мочити морду". А гулянки супроводжували жартівливими ритуалами. Наприклад, не заведено було пити чисту горілку, а лише настоянки. Коли ж їх не було, вживали "гривенниківку" – у пляшку горілки кидали срібну 10-копійчану монету. Сам Віктор Закревський мав титул "лицаря великого штофа" – як найзавзятіший випивака.
Раз, у листопаді 1843-го, Шевченко не зміг приїхати до Березової Рудки – занедужав. Був "отакий зелений, як оцей сучий папір" і "нижче пупа лихо", скаржився у листі до Закревського-молодшого. Переказував вітання його братовій: "Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень". У грудні 1843-го він написав портрет Ганни Закревської та її на 20 років старшого чоловіка.
Шевченко зберігав квітку, зірвану з Ганниного плаття. "Года через два, – пише Чужбинський, – случайно увидел я у него этот знак воспоминания. Т. Г. смешался немного.
– Славна молодичка, – сказал он мне, – і така приятна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне".
Уже в засланні, 1848-го, на Кос-Аралі в Казахстані Шевченко присвятив Ганні два вірші – "Г.З". Як реагував Платон Закревський на поетове захоплення його дружиною, невідомо.
Варвару Рєпніну симпатії Шевченка до Закревської дратували. 35-річна незаміжня княжна була закохана в поета, на шість років молодшого від неї. Донька колишнього генерал-губернатора Малоросії, племінниця декабриста Сергія Волконського та правнучка гетьмана Кирила Розумовського, вона познайомилася з Тарасом восени 1843-го. У гості до маєтку Рєпніних у Яготині на Київщині його привіз Олексій Капніст – 47-річний миргородський повітовий предводитель дворянства. Через тиждень Шевченко у колі Рєпніних читав свою поему "Слепая". Вона вразила Варвару Миколаївну до сліз. Після цього княжна, згадує, палко молилася за автора. "Мое влечение к нему обнаруживалось все более и более, – звірялася пізніше своєму духівникові Шарлеві Ейнару, якому писала докладні листи у Швейцарію. – Он мне отвечал теплым чувством, но страстным – никогда".
Але бували моменти, коли їй було годі його витримати. "Один вечер он дурачился, болтал вздор и глупости, – пише княжна в тому ж листі. – Видевши его раз великим, я хотела всегда видеть его великим. Я хотела, чтобы он был неизменно свят и лучезарен, чтобы он распространял истину силою своего несравненного таланта, – и хотела, чтобы это сделалось через меня". Згадує один вечір, коли її брат Василь і Шевченко за чаєм напилися рому. Його поет, за спогадами сучасників, особливо любив. Кривлялися, жартували. Усі качалися зі сміху. Окрім княжни Варвари Миколаївни.
– Возможно ли, чтобы вам, которому дано было быть столь благим, доставляло удовольствие стать тем, что вы теперь, – дорікнула вона Шевченку.
– Не мешай и не порти настроения проповедями, – відказав Варварі брат.
– В тот день, когда вы нам читали "Слепую", я так горячо молилась за вас! – сказала княжна.
"Тут он вскочил, схватил мою руку и поцеловал ее. Нечего вам говорить, доставило ли это мне удовольствие. Проходит еще несколько дней, и я узнаю от мамы, что на одной свадебной вечеринке Шевченко имел слабость выпить больше, чем следовало. Словно острый нож пронзил мне сердце. Надо попенять ему за это, – но как?"
Свої докори поетові княжна виклала на звороті Шевченкових віршів, які переписувала на його ж прохання. Передала. Запитала: чи не образився? Холодно відповів, що ні. Кілька днів по тому не виходив до товариства з відведеної йому кімнати. Через приятельку, яка жила в їхньому домі, Варвара кличе його ввечері до вітальні. Знову вечір разом у невеликому колі. І знову Шевченко розійшовся. "Он стал болтать вздор, и я сказала ему, как жаль, что он оставил свое уединение, потому что он говорит столько глупостей, – згадувала Рєпніна. – После этого водворилось полное молчание, никто не проронил слова. "Тихий ангел пролетел", – сказал Шевченко. Это – русская поговорка, означающая общее молчание".
– Вы умеете разговаривать с ангелами, расскажите же нам, что они вам говорят? – звернулася Рєпніна до Шевченка.
"Он вскочил с места, побежал за чернильницей, схватил лист бумаги, лежавший на столе, и стал писать, потом подал мне эту бумагу, говоря, что это – посвящение к одному произведению, которое он вручит мне позже". Того вечора Шевченко присвятив Варварі поему "Тризна". Так і тривали їхні стосунки: вона читала йому нотації, відраджувала пити, переконувала, що він – геній. Він малював портретт її, племінників, їздив до "мочеморд" Закревських. "Он все время был со мною открыт, но без всякого фатовства или ухаживания, без всякой чувствительности, – пише Рєпніна. – Мы даже не подавали друг другу руки, здороваясь".
Але її ревна прихильність до колишнього кріпака декому впадає в око. "Капнист знал, что я писала Шевченко аллегории с целью исправить его и что вывязала ему шарф, – розповідає Варвара Миколаївна у листі до Ейнара 4 грудня 1843-го. – Он заговорил со мною о нем, и я очень оживленно отвечала ему. Он сказал, что опасается, как бы я не сделала вреда Шевченко, так как эти изъявления участия и интереса могут ему вскружить голову!" Розмова відбулася, коли на її та материні іменини з'їхалися гості. Олексій Капніст приятелював із братом Варвари. "Вывод из всего сказанного им был тот, что Шевченко надо уехать и что он берется увезти его к себе, добиться его доверия, заставить его высказаться и дать ему понять, что ему более нельзя жить в Яготине".
За чотири дні вони поїхали. Шевченко невдовзі ще повернеться туди завершити портрети дітей Варвариного брата. Але за кілька тижнів залишить маєток Рєпніних назавжди.
"Наконец наступил день и час его отъезда, – описує княжна прощання із Шевченком. – Я со слезами бросилась ему на шею, перекрестила ему лоб, и он выбежал из комнаты. С тех пор я имела от него одно письмо, которое привело Капниста в бешенство, но которое я понимаю иначе: это – не любовное письмо. В этом письме он называет меня сестрою и, правда, говорит мне "ты". Но это письмо нельзя оценивать так, как если бы его написал мне какой-нибудь кавалер. Капнист убежден, что я люблю его и что я потеряла голову. Я же очень привязана к нему и не отрицаю, что, если бы видела с его стороны любовь, я, может быть, ответила бы ему страстью".
18 січня 1844 року Олексій Капніст написав Шевченкові листа, у якому забороняв йому приїжджати до Яготина, "а главное, не писать ни под каким предлогом" княжні Варварі. Через місяць Тарас Григорович подався до Петербурга. Згодом вони з Рєпніною поновили листування. Остаточно обірвав це шеф жандармерії граф Орлов 1850-го – коли Шевченко вже був на засланні у казахських степах. Рєпніна просила Орлова пом'якшити умови утримання Шевченка-солдата. Зокрема – дозволити писати й малювати. У відповідь отримала попередження: "Переписка ваша с Шевченкою, равно и то, что ваше сиятельство еще прежде обращались ко мне с ходатайствами об облегчении участи упомянутому рядовому, доказывает, что вы принимаете в нем участие неприличное по его порочным и развратным свойствам. По высочайшему государя императора разрешению имею честь предупредить ваше сиятельство как о неуместности такого участия вашего к рядовому Шевченке, так и о том, что вообще было бы для вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии и что в противном случае вы сами будете причиною, может быть, неприятных для вас последствий". Більше листуватися з "рядовым Шевченкою" княжна Варвара Рєпніна не могла.
Вони зустрілися в березні 1858-го, після повернення поета із заслання. Востаннє. Їй було 50, йому – 44. "Вечером втихомолку навестил давно не виданного друга моего, княжну Варвару Николаевну Репнину, – занотував Шевченко у щоденнику. – Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал". Княжна Варвара Рєпніна так згадувала тодішнього Шевченка в листі до їхнього спільного знайомого Федора Лазаревського: "По возвращении из ссылки я его видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление"
"Які саме женщини подобалися Шевченкові? Чужбинський не списав нам хоч би рисами загальними ні єдиного патрета з того жіноцтва, щодо якого він спостерігав у Шевченка поривання серця. Тільки й повідав, що "Шевченко любив женщин живої вдачі, щоб женщина була палка, загарлива, щоб під нею земля горіла на три сажні".
Карі, іноді чорні, очі та чорні брови так подобалися Тарасові, що він вважав їх за нероз'єднану приналежність краси жіночої: де краса, там карі очі, чорні брови, біле лице, там стан гнучкий. Усі відомі нам, яко Шевченкові люблениці, дівчата були вродливі, гарні з себе", –
Пише Олександр КОНИСЬКИЙ у першій біографії "Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя", що вийшла у Львові 1898-го
Що це ви вигадали? За такого старого та лисого!
Скільки романів було в житті Тараса Шевченка
1827, Оксана Коваленко – перше кохання Тараса Шевченка, молодша на три роки подруга його сестри Ярини. Про неї поет згадує у віршах "Ми вкупочці колись росли", "Мені тринадцятий минало", "Мар'яна-черниця", "Катерина", "Слепая", "Не кидай матері". 1828 року Тарас як служка-козачок поїхав із паном Павлом Енгельгардтом до Вільна – теперішнього Вільнюса, Оксана залишилася в Кирилівці. 1840-го вийшла заміж за кріпака із сусіднього села.
1830, Ядвіга Гусиковська – швачка, її Тарас зустрів у Вільні. Від неї навчився польської – іншої дівчина не знала. "Вона немало турбувалася про нього: сама шила йому сорочки, прасувала манишки та краватки", – пише Шевченковий біограф Михайло Чалий. Тарас був тоді кріпак, Дуня – вільна. Пам'ятав її все життя, 5 вересня 1857-го записав у щоденнику: "Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую".
1843-1844, попівна Феодосія Кошиць, поміщиця Ганна Закревська, княжна Варвара Рєпніна. Ці романи згасли після повернення Шевченка з України до Петербурга.
1855, Агата Ускова – дружина коменданта Новопетровського укріплення, де в казахських степах Шевченко був на засланні. ''Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей'', – писав про неї приятелеві Броніславові Залеському в лютому 1855-го. Невдовзі поповзли чутки – у невеликім гарнізоні прогулянки дружини коменданта з рядовим одразу впали в око. Жінка почала їх уникати. "А [гата], моя нравственная, моя единственная опора, и та в настоящее время пошатнулась и вдруг сделалась пуста и безжизненна, – занотував Шевченко в квітні того року. – Картежница, ничего больше".
1858, Катерина Піунова – 16-річна актриса. Нею Тарас Григорович захопився у Нижньому Новгороді, де зупинився, повертаючись із заслання. Називав її Тетяся, клопотався в актора-приятеля Михайла Щепкіна, щоби влаштував її у Харківський театр. Писав йому в січні 1858-го: "Алмаз! Ей-богу, алмаз! Сам здоров побачиш, що алмаз. Воно з даром Божим, а до того розумненьке, слухняне і трудяще". Коли 44-річний Шевченко прийшов свататися до Катерини, це стало шоком для дівчини та її батьків. Утекла – буцімто терміново треба в театр. Мати пояснювала: вона ще надто юна для заміжжя. Замість відмови Тетяся відіслала Шевченкові книжки, що він їй поприносив.
1859, Харита Довгополенко – наймичка Шевченкового троюрідного брата Варфоломія. Побачив її, коли дівчині було 18. Листом попросив брата запитати, чи не піде вона за нього. "Що це ви вигадали? За такого старого та лисого!" – одповіла мені Харита", – пише у спогадах Варфоломій Шевченко.
1860, Ликера Полусмак – покоївка Варвари Карташевської, сестри приятеля Шевченка. У її петербурзькому помешканні збиралися митці. Про намір Тараса Григоровича одружитися з Ликерою одразу дізналися його знайомі і зчинили бучу. "Будуще подруже моє Ликерія – крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша від неї, письменна і по-московському не говорить, – писав Шевченко до брата Варфоломія 25 серпня 1860-го. – Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки і землячки наші, а надто панночки, як почули, що мені Біг таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: "Не до пари, не до пари!"
Іван Тургенєв так змалював Ликеру у спогадах: "У госпожи Карташевской находилась в услужении девушка, малороссиянка по имени Лукерия, существо молодое, свежее, несколько грубое, не слишком красивое, но по-своему привлекательное, с чудесными белокурыми волосами и той не то горделивой, не то спокойной осанкой, которая свойственна ее племени". Але друзів поета непокоїть не тільки те, що Ликера надто проста й неглибока для Тараса Григоровича. Їй закидають неохайність, жадібність і дріб'язковість. Вона випрошує в Шевченка нові й нові сукні. Подарунки оцінює тільки за їх вартістю. Розійшлися вони після сварки. Одні сучасники пишуть, що внаслідок докорів і примх Ликери, інші – через пиятику Шевченка.
5 
1
Коментарі