ПІСЛЯ САМОГУБСТВА МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ЙОГО ТІЛО З ПАРАДНОГО ВИНОСИЛИ ПІДМОГИЛЬНИЙ, ЙОГАНСЕН, БЕДЗИК І СМОЛИЧ
"ОЧЕВИДНО, Є ЛЮДИ, ЩО СВОЄ ЖИТТЯ МОЖУТЬ ЗГАДУВАТИ ЯК СУЦІЛЬНУ СМУГУ РАДОСТІ, – НОТУЄ ПИСЬМЕННИК ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ В АВТОБІОГРАФІЇ НАПРИКІНЦІ 1934 РОКУ. – Є люди, життя яких насичене й радостями, і смутком. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути лише той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пройдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не їдуть, не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений в подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху, та не знаходжу".
За кілька днів Підмогильного арештують.
Він переїхав до Києва 1922-го. Оселився у 3-кімнатній квартирі в будинку на вул. Великій Житомирській, неподалік Сінного ринку. Його колега Юрій Смолич згадує, як уперше відвідав помешкання Підмогильного. Той працював редактором журналу "Життя і революція". Запропонував Смоличу написати серію статей про театральне життя в Радянській Україні. Одразу відкрив карафку з прозорою рідиною і хотів було розливати по чарках.
– Ні, ні! Я взагалі не п'ю горілки. А вранці натщесерце ще ніколи в житті не наважувався, – відмовився гість.
– Я теж, – засоромлено сказав господар. Поспіхом заховав карафку далеко в буфет. – Думав, може, ви споживаєте, та й узагалі, знаєте, між людей ведеться.
Почали обговорювати справу. Смолич довго відмовлявся від пропозиції – мовляв, бракує часу. Але врешті-решт погодився.
– Спрацював винятково його шарм: несила була відповісти відмовою людині, яка одразу справила таке гарне враження, – пояснював.
Підмогильний знову потягнувся до карафки.
– Ну, тепер уже, хочемо чи не хочемо, а мусимо зачаркуватися з цієї нагоди: на добрий скуток справи! Все одно колись-то з якоїсь нагоди і вам, і мені, а доведеться таки перехилити чарку й натщесерце – навіть із примусу. То нехай уже буде нам обом ця наука!
Вони випили, а потім гуляли центром міста. Коли проходили повз Аскольдову могилу, де поховані жертви бою під Крутами, Підмогильний сказав:
– Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився б у Києві, а не в Катеринославі, то, мабуть, що й мені лежати в цих могилах.
"ПЕРЕД ОЧИМА ПОСТАТЬ ВАЛЕР'ЯНА – СТРУНКИЙ, У РУХАХ СТРИМАНИЙ. ВРАЖЕННЯ СПРАВЛЯВ ДУЖЕ СЕРЙОЗНОЇ, НЕГОВІРКОЇ ЛЮДИНИ. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися лукаві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання", – згадує Тамара Мороз-Стрілець, дружина новеліста Григорія Косинки. Підмогильний був боярином на їхньому весіллі.
У травні 1924-го він приїздить до Лівадії під Ялтою. У їдальні будинку відпочинку Харківської партійної школи починає бійку з якимось комсомольцем.
"Я на хвилинку якось спізнився – дивлюся, моє місце зайняв якийсь молодик, – оповідає в листі до поета Євгена Плужника, свого найкращого товариша. – Треба сказати, що хлопці ці такі далекі від примітивної навіть ввічливості, як я від них. Я і він – представники різних, глибоко ворожих світів. Він це виявив одразу, як я йому зауважив, що місце це – моє. Однословно, любий і мудрий Євгене, справа кінчилась тим, що я вдарив його в обличчя. Але бити я, самі знаєте, не вмію, та ще й стояв я так, що було незручно. Удар не мав досить звуку для морального задоволення. Тому я вдарив його ще раз, уже краще. Ви уявляєте мене в цій ролі? Я – ні. Хлопець той навіть не одразу схопився. Підійти до мене йому не дали. Якби він підійшов, діло кінчилося б смертним боєм, бо один селюк із сумської газети, мій співмешканець, уже шукав стільця, а Вася Вражливий і досі, здається, жалкує, що справа не пішла далі. Не бити я не міг, хоч мені й важко було це зробити. Сьогодні представник профспілки нас мирив, але який тут мир? Я сам тепер не ходжу, бо на хлопця це справило колосальне враження. Вася Вражливий і селюк ласкаво поділяють скрізь зі мною товариство. Але, як він мене займе, то нас виселять обох. Це спочинок! Знову і знову я виступаю в невластивих мені ролях!"
"ЩОДО РОМАНІВ, ТО ОДИН БІГАЄ, А ДРУГИЙ ЩЕ ЛЕЖИТЬ, НАВІТЬ ОСТАННІ ДНІ СИЛЬНО БУВ ЗАНЕДУЖАВ, – ПИШЕ ТОМУ Ж ПЛУЖНИКУ 12 ЛИСТОПАДА 1929-ГО. – Справа в тім, що передостанній розділ починається із психологічного стану героїні, і я наперед знав, як моторошно буде його писати. Ви не уявляєте, як важко "змальовувати" психологічно! Слова ж усі затерті, заяложені, від усіх тих "хвилювань", "збентеження", "тривог", "пригнічень" вас нудить, а інших слів немає. І от мучився, на рядок по цигарці викурював, сам впадав у розпач, сам збентеження зазнавав і нарешті оце вибрьохався із цієї ковбані на чисте місце дії. А що виходить – не знаю. Може навіть чортзна-що виходить, але я всіх сил докладаю, щоб "учуднити" кохання і приплутати до нього безліч сторонніх справ. Словом, цього місяця кінчу й повезу до видавництва, бо гроші треба сильно".
1931 року Підмогильний переїжджає до Харкова. Оселяється в будинку кооперативу літераторів "Слово". Квартири не отримує. Винаймає кімнату в Олекси Варавви – той підписувався псевдонімом Кобець. Найближчі сусіди – Остап Вишня та Наталія Забіла.
"Третину кімнати займав письмовий стіл, завалений книжками, третину – Валеріанів велосипед. Із велосипедом він ніяк не хотів розлучитися – закоханий у цей вид спорту. І коли нам довелося з ним іти на перереєстрацію у військкомат, Валеріан так і загітував мене в команду зв'язківців-велосипедистів", – згадує Юрій Смолич.
Це захоплення Підмогильного описує у книжці "Слово про будинок "Слово" Володимир Куліш, син драматурга Миколи Куліша: "Ми з Підмогильними були зв'язані "велосипедно", бо я в нього завжди позичав велосипед "Україна", а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привести й не зламати. Навіть тоді, коли я й ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний, усміхаючись, сказав: "Мабуть, далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив".
А ще дає короткий опис письменника: "Дуже малого зросту, в окулярах із сильними склами, що їх вживають дуже недобачаючі люди, трохи нахилений, скромний, із милою усмішкою, тихий і непомітний серед вічної метушні Будинку. Така ж маленька жіночка, такий же мініятюрний синок Ромко і старенька мама пана Валеріяна".
УСЕ ДОЗВІЛЛЯ ПІДМОГИЛЬНИЙ ПРОВОДИТЬ ЗА КНИЖКАМИ. Разом із Василем Вражливим і Юрієм Смоличем записується на курси французької мови – бо утрьох легше платити репетиторові. Смолич згадує: "Наш троїстий союз швидко розвалився через різний рівень обізнаності. Валеріан знав мову чи не краще за репетитора – дарма, що той француз, – я знав у межах гімназійного курсу; а Вражливий тільки почав її опановувати".
Грошей катастрофічно бракує. Багато часу йде на сина Романа. Дитсадок для дітей письменників ніяк не відкриють. Валер'ян змушений постійно бути вдома. Син письменника Дмитра Бедзика – Юрій – згадує:
"Якось Ромчик забіг до мене в неділю вранці, тримаючи в руках футбольного м'яча. З його хирлявеньким здоров'ям краще б йому в гамаку гойдатися, але він був найазартнішим любителем м'яча. І ми подалися на подвір'я. А о десятій сталося страшне. У двір, задкуючи, вкотився вантажний автомобіль, стиха і якось дуже неждано. На приступці стояв міліціонер у кашкеті з червоною кокардою. Вантажівка підсунулася до першого парадного і завмерла. Стали підходити люди, більше жінки, що поверталися з Сумського базарчика. По якомусь часі з парадного вибіг міліціонер, зробив знак рукою, і вантажівка під'їхала ближче. З парадного вийшли Йогансен, Підмогильний, Бедзик, Смолич, ще хтось, несучи на плечах матрац і на ньому мертвого, з пожовтілим обличчям Хвильового. Мені в очі вдарили цівочки запеклої крові на його скронях. Натовп завмер. Ми, хлоп'яки, притихли. Ревнув мотор, і вантажівка з міліціонером у кузові виїхала з двору. Це була перша смерть, яку я бачив. Увечері до нас прийшов Підмогильний, і вони з татом довго про щось гомоніли в кабінеті. Уявляю ту розмову. Застрелився їхній товариш, радянська людина, ледь не герой громадянської війни, і батьки наші відчули себе приреченими".
Тоді ж на харківських вулицях з'являються вимучені й розпухлі від голоду селяни. Підмогильний ініціює створення у "Слові" їдальні для письменників. На сім'ю видають по два обіди. Хліб – за картками, по два тоненькі шматочки на кожного.
"Це врятувало багатьох від справжнього лиха, – пише Юрій Бедзик. – Валеріан Петрович не шкодував для столової часу й зусиль. У нього були зв'язки з селами, він виїздив до своїх приятелів, щось там закуповував, вимінював, робив запаси, і ми почувалися за його спиною, як за надійною стіною".
ЯКОСЬ ПІДМОГИЛЬНИЙ ЗАХОДИТЬ ДО КВАРТИРИ БЕДЗИКІВ ІЗ ДВОМА БІЛИМИ КУРКАМИ ПІД ПАХВАМИ.
– Шановна Марто Іванівно, пропоную відкрити на балконі першу міську птахоферму! – кричить із порогу. – Там унизу в двір в'їхала колгоспна вантажівка і продають майже за безцінь отаке багатство. Купуйте, доки не пізно, шановна Марто Іванівно! – запросив мою маму.
Іншим разом падає на диван, знесилений.
– Митю, якби ти знав, що я побачив сьогодні на вокзалі! – говорить крізь сльози до Дмитра Бедзика. – Облави міліцейські! Виловлюють голодних мішечників із сіл. Кажуть, що були й випадки розстрілів, аби не розносилося хвороб і епідемій. А наші високі гуманісти розхвалюють перемоги нового колгоспного ладу. Яка ганьба! Який жах!
– Про це не напишеш. Табу! – каже Дмитро.
– Треба писати! Нагорі теж люди, а не звірі. Мусять прозріти, доки не пізно.
Восени 1934 року Валер'ян Підмогильний їде до Заньковецького будинку творчості під Харковом. Хоче дописати там "Повість без назви". Роботу так і не завершить. Перед прощанням Смолич радить йому податися якнайдалі з України.
– Отак, як утекла ваша хатня робітниця. Російський Урал і Сибір ще багатьом урятують життя, – говорить.
8 грудня Підмогильного арештовують. Дружину переселяють у помешкання Кулішів.
– Коли б мій чоловік помер, я переплакала б горе і навіки залишилася з думками про нього, – каже вона. – Але ж він десь там живе, його відірвали від нас, знищили родину, в мене забрали чоловіка, а в мого синочка – тата. Боже, дай мені силу витримати цей жах!
Останнього листа дружині Підмогильний напише 2 червня 1937 року: "Я здоровий, добре сплю. Найкраще, що я зробив за цей час, – кинув курити. Вже 4 місяці не курю, це поліпшило мій сон і апетит". За 5 місяців його розстріляють.
"Пiдмогильний – чи не найсучаснiший з усiх наших молодих письменникiв. Найсучаснiший вiн не зовнiшнiми способами, а своєю психiкою. Вiн зовсiм не песимiст, i його фiлософiя анiтрохи не нагадує цвинтарного квилiння розчарованих "зайвих людей", гамлетизованих "паралiтикiв із блискучими очима",–
Сергій Єфремов (1876–1939), літературний критик, пише в "Історії українського письменства", виданій 1924 року в німецькому Лейпцигу
Підмогильного розстріляли напередодні 20-ї річниці Жовтневої революції
1901, 2 лютого – Валер'ян Підмогильний народився в селі Писарівка на Катеринославщині, тепер це Синельниківський район Дніпропетровської області. З 14 років жив у селі Чаплі – у межах сучасного Дніпропетровська. Батько Петро Підмогильний завідував маєтком поміщика графа Воронцова-Дашкова, помер дуже рано. "Так мало батьківських пестощів випало на мою долю", – писав в автобіографії. Мати працювала в економії і "виділялася надзвичайною природною інтелігентністю".
1910 – розпочинає навчання в Катеринославському реальному училищі. Публікує у шкільному журналі свої пригодницькі оповідання під псевдонімом Лорд Лістер. За 8 років вступає на математичний факультет Катеринославського університету. Через брак грошей залишає навчання і йде вчителювати – спочатку в Катеринославі й Павлограді, а потім – у Ворзелі під Києвом.
"Валеріан був дуже здібним хлопцем, – згадує односельчанка Ганна Ярушевська. – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші й оповідання".
1920 – виходить перша збірка з дев'яти оповідань, написаних за три останні роки. Критик Андрій Музичко в журналі "Червоний шлях" коментує оповідання "Важке питання": "Початок революції. Усі зацікавлені нею відповідно до свого класового становища, в тій чи іншій формі беруть у ній участь по сей чи по той бік барикад. А 16-літній письменник, учень Катеринославської реальної школи, Валеріан Підмогильний, ніби не бачить того, що діється навкруги. Він розв'язує художньо "важке питання" юнацького віку в дусі Вайнінгера й Венекінда й пише новелу з таким заголовком".
1921 – одружується з донькою ворзельського священика, актрисою Київського театру юного глядача Катериною Червінською (1900–1962). Наступного року перебираються до Києва. Народжується син Роман (1928–1949).
1924 – стає ініціатором створення письменницького об'єднання "Ланка". За 2 роки перейменоване на МАРС – "Майстерня революційного слова". До нього також входять Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник.
"Підмогильний – найдіяльніший і найенергійніший організатор "Ланки", найвишуканіший авторитет поміж того кола письменників, яке ми вважали сугубо попутницьким. Навіть у якійсь частині право-попутницьким та не до кінця радянським", – згадує Юрій Смолич.
1930 – у Москві виходить переклад російською роману Підмогильного "Місто". Тоді ж його твори перестають друкувати, звільняють редактора журналу "Життя і революція". Перебирається до Харкова – столиці Радянської України. Працює консультантом з іноземної літератури при видавництві "Рух" і редактором у журналі "ЛіМ". Перекладає твори Дідро, Карла Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.
1934, 8 грудня – арештований за "участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії". Вирок – 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення. Дружину Катерину звільнили з театру.
3 листопада 1937-го – до річниці Жовтневої революції – Підмогильного розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.
3 
1
Коментарі