У Петербурзі художник одягався, як денді пушкінських часів, у Києві ходив у козацькому жупані
У травні 1910 року Земля мала пройти крізь хвіст комети Галлея. Хвіст вважали отруйним і чекали кінця світу. Американці навіть торгували "антикометними пігулками", що нібито рятували від отрути. Молодий художник Георгій Нарбут перебував тоді в Мюнхені на стажуванні. Він намалював комету й також боявся загинути від її хвоста. Але помер він від іншої "отрути" - заразився тифозними бактеріями. Та сталося це іншої весни, рівно через десять років.
Смерть не повинна була знайти й упізнати його так швидко - бо він умів і любив прикидатися кимось іншим, носив кілька масок одразу. Приміром, мав рідну сестру Агнесу, дуже на нього схожу. Хтось напівзнайомий міг подумати, що вона - це переодягнений Георгій. І він тим користувався - коли приходили нецікаві візитери, одягався в плаття сестри й казав, що пана немає вдома.
Замолоду, в Петербурзі, зумів жити як чужоземець. На початку ХХ ст. видавав себе за людину 1820-х. Завів бакенбарди, начісував волосся на скронях. Одягав спеціально спроектований костюм - такі були модні за сто років перед тим - і розмовляв мовою пушкінської епохи.
У нинішніх російських довідниках Нарбутове ім'я пов'язане винятково із "серебряным веком", із молодшими художниками мистецького об'єднання "Мир искусства". Але в Пітері Нарбут так і не став до кінця своїм, хоч і зробив для російського мистецтва багато. Його малюнки до байок Крилова й казок Андерсена вважають класикою російської книжкової ілюстрації. Та свій родовий герб він ще 1912 року підписав: "Мазепинец полку Черниговского Глуховской сотни".
1917-го Нарбут скинув свої петербурзькі маски й переїхав до Києва. Тут у нього з'явилося кілька інших личин. Захопився добою козаччини, власноруч пошив жупан зі стародавньої тканини. Збоку почепив шаблю, придбану у лахмітника. І так показувався в місті.
Якось купив на базарі на Подолі старий перстень з вигравіюваним написом колишнього власника: "Л.І. Грабуздов" і куцим девізом "Бог моя надеж…". Казав, що знає все про того пана як про живого. Розповідав докладну біографію. Мовляв, Лупа Іудович Грабуздов - шляхтич із Пирятинщини, його рід живе там зо три століття, він - з дрібного дворянства на кшталт Мартина Борулі або Пищи-Мухи. Один з його предків купив тут землю у Просі Лиходристихи. Підтвердженням того, що Лупа Грабуздов - "справжній", була звістка про його смерть, опублікована в київській газеті "Відродження" 31 серпня 1918 року. Похорон було описано дуже пишно. Усе це була чергова містифікація Нарбута.
Він збирався видати повне зібрання творів Лупи Грабуздова - вірші, листи, але не встиг. Ці рукописи згодом забрали чекісти при обшуку в Академії мистецтв 1929 року й не повернули. Також Лупа нібито написав книжку "Теорія і практика бенкетування товариського". Це видання не раз цитували приятелі Нарбута. Вони ставали друзями й Лупи Грабуздова - як-от "лохвицький писар Павло Тичиненко", а також Сергій Єфремов, Лесь Курбас, Михайль Семенко, Микола Зеров. Останній писав вірші від імені міфічного Лупи Іудовича. Усі ці люди збиралися у Нарбута.
Його дім за часів української революції був неофіційним салоном митців, літераторів і науковців. Адреса: Георгіївський провулок, №11, помешкання 2 - поруч із брамою Заборовського, біля Софійського собору. Тут було шість кімнат, де жили 11 душ - окрім сімейства самого Нарбута, ще його мати і сестра. Також там жив із дружиною Тасею (Наталією) Вадим Модзалевський - український генеалог, що переїхав з Чернігова. Вони з Нарбутом товаришували ще з 1912 року, коли робили "Малоросійський гербовник".
Нарбутів петербурзький учитель Іван Білібін казав, що він "талант необъятных размеров". Міг, здається, все: акварель, силуети, шрифти, геральдичні композиції, лубок, книжкові ілюстрації. Любив вигадувати костюми, для себе і на замовлення. Одне з таких замовлень - проекти одягу для урядовців гетьмана Павла Скоропадського. А за розробку нових символів Української Держави - герба й печатки - отримав від гетьманського уряду немалі на той час гроші - 200 карбованців.
Малював він однаково вправно і правою, й лівою рукою. А не вмів, здавалось би, найпростішого - малювати з натури. Зате з пам'яті міг повторити найскладніший орнамент, який бачив за кілька років перед тим.
У грудні 1917-го голова Центральної Ради Михайло Грушевський оголосив конкурс на виготовлення українських грошей. Виграв Георгій Нарбут. Загалом він створив 13 українських банкнот із 24 випущених у 1917-1920 роках. Три - за часів Центральної Ради, 16 - за гетьманату, п'ять - за доби Директорії Української Народної Республіки. Шедевром вважається Нарбутові 100 гривень, у народі - "Горпинка", бо на купюрі була зображена молодиця.
Поштові марки УНР 1918 року розробляли троє художників, і "першим" вважається традиційно той, хто робив марки найменшого номіналу, тобто Антін Середа, якому належить марка в 10 шагів. Нарбут створив марки у 30, 40 та 50 шагів. Мав колекцію підробок своїх марок, тільки 50-шагової зібрав 20 варіантів.
За часів УНР існувала Експедиція заготівлі державних паперів. Ця установа проводила конкурси на розробку різних видів цінних документів. Ескізи, схвалені й несхвалені, зберігалися в архіві ЕЗДП. 1919 року його евакуювали до Польщі. Згодом він опинився у Львові. Там до нього таки дійшли руки комуністичних ідеологів: 1952 року було спалено - як ідейно-шкідливі та буржуазно-націоналістичні - художні твори Михайла Бойчука, Олександра Архипенка, Петра Холодного. Були серед них також ескізи грошових знаків і марок роботи Георгія Нарбута - близько 50.
Акт про спалення підписали працівники обкому партії Пенькович і Єфременко, заступник начальника Львівського облліту Сіренко, цензор Забрамний. Ім'я Нарбута в Радянській Україні почали прихильно згадувати лише наприкінці 1950-х. Але без жодного натяку на те, що він малював "петлюрівські гроші".
До 10 років нікуди не виїжджав із хутора
1886, 25 лютого - Георгій Нарбут народився на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії. Тут 1678 року одержав від Глухівської сотні землю Мусій Нарбут. За мазепинських часів був відомий хорунжий Роман Нарбут. Прізвище - литовське, за різними версіями означало і "будівельник", і "сім'янин". Родовий герб Нарбутів - "Труба". Батьки - Іван і Неоніла - мали двох доньок і п'ятеро синів. Окрім Георгія, відомим став на два роки молодший Володимир. У гімназії вони вчилися в одному класі, хоч і не однолітки. Із хутора Георгій нікуди не виїжджав до 10-річного віку. Перші художні враження - народні витинанки, мальовані печі, вишивки. Сам робив витинанки з синього паперу, яким у крамниці обгортали цукрові голови.
1896 - уперше опинився в Глухові, у підготовчому класі гімназії. Вчився малювати сам - метелики, квіти. У старших класах гімназії йому трапився знаменитий тоді петербурзький журнал "Мир искусства", де побачив взірці для себе. Гімназія, у якій навчилися Георгій і Володимир Нарбути - нині один з корпусів Глухівського педуніверситету.
1904 - малюнки гімназиста Георгія Нарбута отримали похвальну грамоту повітового земства на сільськогосподарській виставці в Глухові.
1906 - Глухівську гімназію закінчив з "трійками", а брат із золотою медаллю. Володимир і Георгій, проти волі батька, вступили до Петербурзького університету на факультет східних мов, потім Георгій перейшов на філологічний факультет. Як графік учився в художника Івана Білібіна,- коли жив у нього на квартирі. Також недовго відвідував художню студію, три місяці стажувався в Мюнхені
1910 - 1916 - брав участь у виставках об'єднання "Мир искусства", співробітничав із журналом "Аполлон", видавництвом "Шиповник". Скоро став знаменитий: його акварель "Троянди" купила царська сім'я. Ілюстрував книги "Гербы гетманов Малороссии" (1915), "Старинные усадьбы Харьковской губернии" (1917).
1912, літо - у Нарбутівці познайомився з Вірою Лінкевич. 15 липня того ж року вони заручилися, а 7 січня 1913-го грали весілля. У березні 1914-го народилася дочка Марина, у січні 1916-го - син Данило, майбутній театральний художник, лауреат Шевченківської премії. Син помер у Черкасах 1998 року.
1917 - переїхав із Петербурга до Києва. Виконав графічну серію "Українська абетка", що складалася з 15 аркушів - робота не закінчена. Наприкінці того ж року створено Українську академію мистецтв. Нарбут у ній став професором, керівником графічної майстерні, а з 1919 року ректором. Поліграфічний відділ при Академії задумав із таким розмахом, що ніби не відділ при Академії, а Академія - при ньому.
1920, 23 травня - помер у Києві після поворотного тифу. Останні слова його: "Дивно - дивлюся, а темно!" Ховали в козацькому жупані. Могила - на Байковому кладовищі. Причиною смерті інколи ще називають тяжку операцію з видалення каменів із печінки. Була й легенда: нібито художника отруїли більшовики, щоб помститися за "петлюрівські гроші".
На хуторі Нарбутівка, зо 20 км від Глухова, тепер три хати і живе менше десятка пенсіонерів, а 100 літ тому мешкало понад 700 душ.
5 
1
Коментарі
1