"Вона ніде не працює. Але має чоловіка-бізнесмена"

 

— Подружка кличе у суботу в чан. Це така величезна чавунна ванна з водою. Внизу дрова горять і її нагрівають. А ми всередині сидимо. Потім вискакуємо і в річку стрибаємо, — розповідає 51-річна Леся Карп'як із села Сокільники поблизу Львова.

У четвер ввечері у великих оранжевих горнятках запарює зелений чай із жасмином. Кладе по ложці меду, скибці лимона. Каже, купелі в чані заряджають її енергією на тиждень.

— Як починається осіння слякоть і холод — то для мене кінець світу. Встаєш зранку на роботу, а на вулиці темно, мокро. З дому не хочеться виходити. Сяду в хаті — теж млосно. Думки різні в голову лізуть. Якби не такі поїздки — здуріла б. А чан — то такий кайф. Після нього тіло аж пашить. Потім цілий тиждень і сон добрий, і настрій.

Леся Григорівна у коричневій трикотажній кофті й штанях. Має зачіску "каре". Біляве волосся доглянуте, кінці підкручені. У кухні на серванті велика корзина з  виноградом, яблуками і мандаринами.

— Коли мучить хандра — їла би все підряд. Але мені потовстіти — раз плюнути. То сиджу на фруктах, — каже.

Леся Карп'як розлучена. Має економічну освіту. Веде бухгалтерію у приватних підприємців. Їздить сріблястим "Шевроле Авео". Живе в особняку, розділеному на дві половини. В другій мешкає її син з невісткою і 3-річним онуком.

— Торік цілу осінь ходила внука бавити, — говорить. — А зараз щось сили на нього нема. Він дуже активний, бігає, скаче. Мене то дратує. То я з подружкою Галею час проводжу. Вона ніде не працює. Але має чоловіка-бізнесмена, дуже доброго. На вихідних він їй різні поїздки організовує. Ну і мене беруть, щоб веселіше було. Ще Таня, Галина сестра, з нами їздить. Ми то на шашлики кудись, то в сауну. Або за покупками. У суботу поїхали в торговий центр "Кінґ крос". Я купила собі чорну шкірянку з норковими вставками. Правда, невістка сказала, що чорне не можна носити схильним до депресії. Подарувала мені салатовий шарф, щоб я зверху накидала.

34-річна Леся Свищ із гірського села Старий Кропивник Дрогобицького району піднімає собі настрій роботою.

— Сплю сім годин на добу, — каже. — О сьомій ранку підйом. Доки двох старших нагодувала, до школи зібрала, вже й маленька прокидається, годую її. Далі обходжу господарку. Маємо 51 сотку городу, то зараз ще біля капусти робота є, буряка. З живності  — корова й кури. Погодувала, подоїла — вже й діти зі школи повернулися, знову їсти готуй. Оглянутися не встигаєш, як стемніло. Час спати.

Спілкуємося в центрі села, біля церкви. Жінка одягнена в червону куртку та чорні спортивні штани. Прогулюється з 12-місячною донькою Оленкою. Леся Свищ виховує ще двох дітей — 13-річного Руслана та 11-річну Тетяну. Чоловік постійної роботи не має.

— Впасти у депресію в нашому селі можна запросто, — продовжує. — Живемо, як то кажуть, на обочині. Зв'язку з цивілізацією майже немає — тільки маршрутки з Борислава кілька разів на день проїжджають. Мобільних телефонів ніхто не має — все одно не ловлять, вишку вже кілька років обіцяють поставити. Роботи в селі не знайдеш, хіба лісопилка. Дехто їздить у сусідню Східницю (бальнеологічний курорт. — "ГПУ") будувати котеджі або курортників обслуговувати. Інші за кордон виїжджають. Молоді майже немає — щойно школу закінчать, втікають до Львова або Дрогобича. Восени взагалі паскудно. Світає пізно, дерева голі, холодно. Але, слава Богу, не маю часу думати про погане.

×