"Весь київський Хрещатик застелений нашим камінням. Правда, воно трохи радіаційне"

На початку 1990-х у Кіровограді працювали дві українські школи із 40. Зараз – одна російська, і та не може набрати свої класи, – розповідає педагог Віктор Громовий

– Я три терміни поспіль був депутатом обласної ради. І весь час говорив, що Кіровоград не треба перейменовувати, а потрібно повернути стару назву – Єлисаветград, – каже Віктор Громовий.

Але ця назва – від імені російської цариці Єлизавети. А зараз ми воюємо з Росією, що хоче нав'язати нам "русский мир".

– Це місто ніколи не було "русским миром". Воно завжди було наполовину єврейське. Це скоріше був єврейський світ. Також тут була велика українська культура, працював театр.

Чому треба повернути назву Єлисаветград?

– Це дозволить провести ребрендинг (змінити ідеологію назви, розробити нову програму розвитку. – Країна) міста. Відновимо занедбану Єлисаветградську фортецю. Це стане поштовхом для відродження міста.

Що можна зробити навколо назв Інгульськ чи Златопіль? У їхніх прихильників одна відмазка: аби не Єлисаветград. Ми проводили кілька опитувань. Більшості жителів – абсолютно по барабану. Але з активних – 77 відсот­ків висловилися за Єлисаветград.

Кіровоград розвиває свою інфраструктуру?

– Зараз певний застій, хоча малий бізнес потроху розвивається. Але за прорив говорити не доводиться. Тут значно нижча середня зарплата, ніж по Україні. 3 тисячі гривень – це вже нормальні гроші.

Є кілька великих заводів. Наприклад, "Червона Зірка" (виготовляє сівалки. – Країна). 20 років тому там працювали вісім тисяч людей, сьогодні – близько двох тисяч. Скорочення, оптимізація. Те саме на "Радію" (телекомунікаційне обладнання "Радій". – Країна). Деякі підприємства просто рухнули.

За містом видобувають граніт. Весь київський Хрещатик застелений нашим камінням. Правда, воно трохи радіаційне.

Кіровоград – чи не єдиний обласний центр в Україні, де немає "Макдональдза". Бо низька купівельна спроможність населення.

Ми таке собі Дике Поле. Мали шанс стати українською Америкою. Недавно був у штаті Небраска. Це точно Кіровоградська область. Ґрунти, клімат, заселявся в той же час. Але вони є вони, а ми не реалізували себе.

 

2005 року ви казали, що для багатьох галичан Кіровоградщина це – глуха Росія, а для жителів Донбасу – степова Бандерівщина. Де зараз регіон?

– І зараз так є. Російських сепаратистів тут зроду не було. Коли працював у гімназії – проводили тижні національних культур. Російську представляли здебільшого інтелігентні євреї. Про поезію Срібної доби розповідали.

І ярих націоналістів немає?

– Як сказати. На початку 1990-х Кіровоград був страшенно русифікований. Працювали всього дві українські школи із 40. А зараз залишилась одна російська, і та не може набрати свої класи.

Область і місто говорять зараз українською?

– Область – так, Кіровоград – спірно. Заходиш у магазин – продавці між собою розмовляють українською. Але до тебе звертаються російською. В більшості випадків роблять це автоматично, бо так привчились.

Чого бракує місцевим жителям?

– Ми маємо прокинутись. Володимир Винниченко в своєму творі "Я народився в степах" описував особливості характеру жителів степів із нас. У нього дядько їде возом на волах, куняє і мух відганяє. Перед ним – степ широкий. Він сидить і мріє про щось. Поспішати немає куди. Оця сонна ментальність у нас залишилась.

У XVIII–XIX століттях це не було погано. Але в теперішньому світі сонливість шкодить.

Звідки взялась ця ментальність?

– Весь центральний регіон, по суті, був внутрішньою колонією України. Націонал-­патріоти розповідають, що Україна була колонією – Росії та Польщі. Я заперечую: Україна ніколи не була під ними. І Фінляндія не була. А от Узбекистан чи Таджикистан – так, були. Бо в Україні економічний і культурний рівень розвитку був значно вищий, ніж у Росії на початку. Це скоріше вони були під нами. Хоча, безумовно, Україна була пригнобленою територією, панував національний гніт. Але з погляду соціально-економічних відносин – ні.

Наша область – сировинний придаток решти України. Наприклад, у Радянському Союзі перших секретарів обкомів партії присилали до нас із Дніпропетровська. Фактично ми були придатком сусідньої області. Чоловік там проштрафився, по бабах пішов чи ще щось, і що з ним робити? Послом в Африку не відправиш. Ось їх і слали до нас. Ця сонливо-другорядна роль залишається. І якщо й далі так буде, то нас ліквідують як регіон.

Недавно лунали обережні заяви про те, щоб об'єднати Кіровоградщину з Кривим Рогом.

– Є подібні ідеї. Область як адміністративна одиниця була скроєна 1939 року. В царські часи більша частина території історично надежала до Херсонської губернії. Західні райони – це Поділля. На сході є місто Олександрія – це до Придніпров'я. Північ – це колишня Київщина. Більшовики абсолютно неприродним шляхом це все склеїли.

В політичному плані ми – міні-Україна. Під час помаранчевої революції за Януковича проголосувала тільки Олександрія. Західні райони – 90 відсотків за Ющенка. У центрі, в Кіровограді – 60–70 відсоткі, а північ і південь – 50 на 50 між ними обома.

В області є ще міста, які потрібно перейменувати?

– Є райцентр Ульяновка. Але чимало залежить від точки зору. Якщо говорити термінологією націонал-патріотів, то в нас 90 відсотків назв треба міняти. Бо вони колоніальні по суті. Наприклад, я народився у селищі Нова Прага Олександрійського району. Колись це було військове містечко. Названо на честь району Нова Прага, що у Варшаві. Це суто імперська назва, пов'язана з російською армією. Але якщо в селище приїдуть патріоти і скажуть, що треба повернути стару назву Петриківка – їх поб'ють ногами. Так само й Олександрія, названа на честь імператора Олександра. В часи козаків – Усівка. Тамтешні жителі також битимуть. У нас купа своїх Нью-Йорків – Новомиргород, Новоукраїнка, Новоархангельськ. Ці території заселялись у XVIII–XIX століттях і такі назви виникали.

Зараз читаю книжку ректора Кембриджа. Там описано конфлікт навколо британського колонізатора Сесіла Родза (ініціатор колоніальної експансії в Південній Африці. – Країна). Він був меценатом і водночас – завойовником в Африці. На університеті є присвячена йому табличка. І ось прогресивна частина викладачів і студентів вимагають зняти її. Але ректор вперлась і табличку залишили. Бо це – історія, і з цим треба змиритись.

Так само і нам потрібно змиритися. Бо ми тут були свого часу форпостом християнського світу. Зараз нам татари й турки – друзі, а у XVIII столітті було протистояння з ними. Нікуди не дінешся від цього.

Голова Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович недавно сказав: шкодує, що в законі про декомунізацію немає розділу про деімперіалізацію.

– В Україні було три імперії: Австро-Угорська, Російська й Османська. Він усі три імперії має на увазі? Тоді треба половину назв змінювати по всій Україні. Ось є у нас село Аджамка (за 10 км від Кіровограда. – Країна) – суто татарська назва.

Наше козацтво йшло в форпості імперської політики Росії. Чого кубанські козаки опинились на Кавказі й що вони там робили? Чи походи в Туркестан. Вони були однією з головних сил в імперських амбіціях. Була ж приказка: "Кордон империи идет по луке седла казака".

Тобто колоніальну політику в Російській імперії проводили не тільки росіяни, а й наші козаки. На Кавказі саме вони витіснили чеченців і адигів у гори.

А скільки можна розповідати у школі про походи отамана Івана Сірка на Крим? Це була авантюрна політика, що провокувала походи у відповідь татар. Не треба акцентувати на цьому. Чи в поемі Тараса Шевченка "Гайдамаки", як Гонта в Умані євреїв вирізав. Сучасними словами це – релігійний екстремізм.

Українці готові сприйняти це?

– Не готові, звісно. Але німці, наприклад, пройшли шлях денацифікації та політику подолання минулого. Нам треба також розпочати це.

×