"Найбільші лобісти назви "Єлисаветград" – попи Московського патріархату"

Кіровоград до 21 лютого має змінити назву

До 21 лютого місто Кіровоград має змінити назву. Цього вимагає закон про декомунізацію. Торік 5 жовтня опитали 45 863 його жителів. Найбільшу кількість голосів отримав Єлисаветград – 35 153. За Інгульск висловились 4302 людини, за Златопіль – 3509, за Кропивницький – 1281, за Благомир – 708, за Ексампей – 624, за Козацький – 286. На розгляд до Верховної Ради міська влада направила всі сім варіантів

Із 29-річним політологом Дмитром Сінченком зустрічаємось біля пам'ятника Ангелу-охоронцю України на Соборній площі в Кіровограді. Дмитро розповідає, що храм звів місцевий бізнесмен Євген Бахмач – один із лобістів перейменування міста на Єлисаветград (біблійна постать, мати Івана Хрестителя. Її зображають літньою жінкою, яка чудом зачала в похилому віці. – Країна).

 

– Церква цікава тим, що тут, мабуть, єдина в місті ікона з цією святою. Її намалювали недавно, бо треба якось доводити, що його колишня назва – не від російської цариці Єлизавети, – говорить Дмитро.

До його офіса на вулиці Чорновола йдемо повз один із цехів заводу "Червона зірка". Пробираємось через кучугури снігу. В офісі нас зустрічає 56-річний Ігор Козуб. Каже, що пробують згуртувати кіровоградців проти назви Єлисаветград.

– Найбільші лобісти цієї назви – попи Московського патріархату. У 1990-х це був єпископ Пантелеймон, тепер – Іоасаф. Він ще до війни заявляв, що за "русский мир", що Кіровоград – це Єлисаветград, "русский город" і столиця Новоросії, – розповідає Ігор за чашкою чаю. – Тепер не згадують, що вони – московська церква.

– Нам вдалося об'єднати навколо назви Інгульск місцевих інтелектуалів і громадських активістів. Бо треба відсікти "єлисаветців", – каже Дмитро Сінченко.

Кіровоград поділений на два райони – Ленінський і Кіровський. Центром міста пролягає вулиця Велика Перспективна. Це історична назва, її повернули 2011-го. За часів СРСР називалася Карла Маркса. Основний транспорт – автобуси і тролейбуси. На маршрутки – жовті автобуси "Рута" на 20 осіб – люди скаржаться, бо тісні. Трамвая немає. Німці під час відступу 1944 року розібрали колії.

Вулиця Дворцова (до 2011 року – Леніна. – Країна) – пішохідна. Допомагаю піднятися 39-річній Ользі Лісуновій. Вона перечепилася за снігову купу.

– Місто маленьке й українське. Ми колись кепкували зі стенда тут на Дворцовій біля театру Кропивницького. На ньому написано, що ми – перлина України. Але не може бути перлиною України місто з такою назвою, – говорить Ольга. – Жити тут важко, як, напевно, і в решті України. Зарплати мінімальні, ціни – максимальні. Рятує, що більшість мають родичів у селах. Весною і влітку на вихідних місто пусткою стоїть.

У центрі на правому березі ріки Інгул – залишки фортеці, названої на честь російської імператриці Єлизавети. Укріплення збудували 1754 року, бо тут сходились дороги на Січ, Бессарабію та Крим. Це була дерев'яна споруда, оточена земляними валами. Після ліквідації козацької держави фортеця перетворилась на місто – центр довколишніх територій. Від неї залишись дві гармати при в'їзді, земляні насипи та назва мікрорайону – Вали. Більшовики всередині бастіону облаштували Меморіал слави. За незалежності тут з'явилися пам'ятні хрести Голодомору.

– Зараз після снігопаду місто виглядає не дуже. А взагалі тут гарно. Парків і зелені багато. Кафешок пристойних – також. Але якось сонно і мляво, порівняно з Києвом чи Дніпром, – розповідає 30-річний Ігор. Служить за контрактом у 3-му полку спецназу. Переїхав із Вінниці два роки тому, щоб вступити у спецназ. Знайшов тут дружину. – Тепер до військових особливе ставлення. Підходять, дякують, тиснуть руку. У Ковалівському парку нашим спецназівцям пам'ятник поставили. Я половину загиблих знаю особисто.

У місті є театри, музеї. Але мені б із парашутом стрибнути. Покататись на машинці лісом, а немає де. Та й кінотеатр всього один. Інші позакривані.

До Ігоря підходить чоловік у чорному пальті. Передає йому пакет.

– Збираємо довідки для отримання землі. Атошникам пообіцяли в Києві. Але чиновники непрошибаємі. То місця немає, то справку не ту приніс. Хочеться прийти з автоматом і стрельнути разок йому в ногу.

Наступного дня їду в південну частину Кіровограда. Одразу за ним у селі Неопалимівка працює уранова шахта "Інгулецька". Торік обласний онкодиспансер зафіксував у місті 542,7 онкозахворювання на 100 тис. населення (для порівняння: у Запоріжжі – 498, у Черкасах – 470. – Країна).

Територія шахти оточена великими териконами сірої руди. Посередині стоїть копер (споруда з ліфтами для спуску під землю людей та підйому руди. – Країна). Охоронці ходять уздовж паркана. Мікрорайон Гірське починається через дорогу. Штреки копальні йдуть під житловими кварталами.

Біля магазину "Продукти" знайомлюся з 30-річною Людмилою Токіч. Вона йде з двома пакетами продуктів.

Не знайдете нікого, хто скаже, що працює на урановій шахті. Люди мовчать. Бо якщо проговоритись, то можна вилетіти з роботи. А там дуже добрі гроші платять (зарплата підземних прохідників 14–15 тис. грн, наземних спеціальностей– 6–7 тис. грн. – Країна), – каже. – Є совєтська поговорка: "Відправити на уранові шахти". А в нас багато хто про це мріє, – сміється. – Мій муж пропрацював там три роки. Зараз мобілізували. То він багато розповідав. Уранова шахта нагадує вугільну, як на Донбасі. Тільки під землю не на кілометри треба лізти, а на метрів 200. І тунелі перекриті металом, а не дошками. Руду на Росію везуть. Хотя в нас хочуть завод построїти, де б можна було її переробляти.

Питаю, чи не бояться радіації.

 

Та її тут ніколи не було. В мене від батька лишився дозиметр. Здорова бандура. Заради експерименту вдома поміряли – 10 рентген, на вулиці – 12, на дачі – 11. Норма – до 20 рентген. А потім у центр їздили – на центральній площі був 21 рентген. Фонить граніт, яким вона застелена.

Йдемо повз чотириповерхові будинки. У Людмили в пакеті дзеленчать дві пляшки вина.

Рідний брат із жінкою приїхали. У неї був день народження. Оце зараз стіл накрива­тиму. Жаль, мужа не буде – він зараз у Миколаївській області на полігоні.

Радить зайти у продуктовий магазин на початку вулиці 10-а лінія. Там продавцем жінка, яка 20 років пропрацювала на шахті.

Магазин – це колишня майстерня-напів­підвал для ремонту взуття. Задушливе приміщення розміром 4 на 8 метрів. Ліворуч – холодильники, праворуч – стійка зі снеками й хлібом. Прилавок – у глибині. За ним стоїть жінка, на вигляд років 60, у синьому синтетичному халаті поверх чорної куртки.

– Нет там ничего хорошего. Одни проблемы у людей потом, – відмахується Ольга. Прізвища не називає. – Я там свое здоровье оставила, а муж и два его родных брата – так вовсе жизнь.

Прошу запарити чаю. Ольга кладе пакетик Lipton у пластиковий стакан і вмикає білий чайник.

– Мы переехали сюда из Самарканда (місто в Узбекистані. – Країна). Устроились все на шахту. Работали нормально и ни о какой радиации не думали. Да ее и не было как таковой, говорили нам. Но все стало плохо потом. Слышали, наверное, как у нас болеют раком? У моего мужа, как только он уволился с шахты, сразу нашли. Также и с братьями. А детей у меня нет – не забеременела, – бере паруючий чайник. – Муж умер в 1996-м, один брат – в следующем году, а второй, Сергей, – в 2006-м. А еще года через три в городе начали говорить о газе, который выделяется из урановой руды – радоне (газ, що утворюється в радіоактивних рудах при розпаді радію. – Країна). Он выходит вместе с рудой, которую добывают на шахте. От него рак и появляется. Он тяжелее воздуха, скапливается в подвалах. От него и умерли все близкие. У всех троих диагностировали рак легких. В городе не сильно верят в этот газ. А я на собственной шкуре убедилась, что так и есть.

Повертаюсь у центр маршруткою № 14. Знайомлюся з 30-річним Романом Дабіжею. Він – сержант поліції. Правда, не атестований. У старій синій формі з написом "міліція" на спині.

– Видно, що ти – не мєсний. Наші з фото­апаратом у руках не їздять по спальних районах, – усміхається всідаючись поруч на вільне місце.

Пояснюю, що журналіст з Києва.

– О, у вас там атестація мєнтів іде. Як, багато пройшло? Я читаю в Facebook Романа Сініцина (волонтер з об'єднання"Народний тил". Зараз – член атестаційної комісії поліції у Києві. – Країна). Смішно. Ніби мої колеги – самі тупі. Не знають статтю п'яту Конституції. Але, по правді, в школі міліції Конституцію не преподають.

Хто хоче далі бути мєнтом, готуються. Закони вчать. Ти не представляєш, який кіпіш почався. Даїшники попереводились у батальйон міліції до атошників. Думають, їх не достануть. Там конкурс – троє людей на одне місце. Ще одні в ДСО йдуть (державна служба охорони. – Країна). Бо їх поки що не будуть атестувати. Дурдом, – знімає шапку й витирає нею чоло. – Я звільняюсь. Піду в армію. За чотири роки тут зрозумів – це не моє. В армії простіше – врага зразу видно.

Увечері чекаю на автобус в новому автовокзалі на Олександрівському шосе, 1. Неподалік – аеропорт.

– Він тільки приватні рейси приймає і воєнні. Тож із Кіровограда можна виїхати або своїм авто, або автобусом. Поїзди ходять дуже дивно, – каже Василь Шкакевич, 23 роки.

О 22.00 на автовокзалі порожньо. Вусатий охоронець у камуфляжі пояснює, що до півночі рейсів немає:

– Потому я тут остаюсь, касири й дівчата – в кафе. І бомжі, звісно. Але повиганяю їх за годину. Люди – у платному залі. Година коштує 3 гривні.

Біля дверей центрального входу вряд сплять п'ятеро собак. Троє з них – із жовтими чипами у вухах – стерилізовані. Другий охоронець, сивий 54-річний Сергій Васильович, собак не чіпає. Куримо біля першої платформи й ховаємося від дощу.

– Вони надвечір приходять і ведуть себе пристойніше за деяких людей. Після того як скоротили з "Червоної зірки", пішов в охорону. Тут можна цілу книжку написати, як люди поводяться. Наприклад, як тільки чую коверкану російську – ага, з Дніпра чи Кривого Рогу. За ними треба дивитись, бо конфліктні. Місцеві в цьому плані спокійніші.

Із кафе під вивіскою "цілодобово" лунає пісня "Експонат" російської групи "Ленінград". Дві дівчини танцюють. За ними з реготом спостерігають, сидячи за столиком, двоє поліцейських.

 

Обласний центр Кіровоград розташований на річці Інгул. Місто виникло 1752 року. До 1924-го називалося Єлисаветград, у 1924–1934 роках – Зинов'євськ, із 1934-го по 1939-й – Кірове. 10 січня 1939 року перейменували на Кіровоград – на честь радянського політичного діяча Сергія Кірова, який ніколи в ньому не був.

У місті живуть 232 тисячі людей. За кількістю населення – 27-ме серед українських міст.

У місті діють три державні вищі навчальні заклади та 10 коледжів і профтехучилищ.

Найвідоміші вузи:

Кіровоградський національний технічний університет готує спеціалістів для сільськогосподарського машинобудування, проектування, програмування.

Кіровоградська льотна академія Національного авіаційного університету готує пілотів для цивільної та військової авіації, диспетчерів та інженерів.

Кіровоградський державний педагогічний університет.

Усього в місті навчаються 20,5 тис. студентів.

Працюють близько сотні підприємств. Основні:

завод "Радій" роз­робляє та виготовляє автоматизовані системи управління технологічними процесами для атомних електростанцій

"Гідросила" виготовляє агрегати для гідросистем комбайнів, тракторів, ­будівельно-шляхових та інших машин

"Червона Зірка" виготовляє посівну, ґрунтообробну та збиральну техніку; засноване англійськими підприємцями братами Ельворті 1874 року

М'ясокомбінат "Ятрань"

Компанія "Ласка" виробляє морозиво, а "Креатив" – олії

Найвідоміші вихідці:

Володимир Винниченко (1880–1951 роки) – голова секретаріату Центральної Ради, потім Директорії Української Народної Республіки. Провів тут молодість, навчався в місцевій гімназії.

Марко Кропивницький (1840–1910 роки) – драматург, керівник першого українського професійного театру.

Родина Тобілевичів – Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Плеяда українських драматургів

та акторів, які були одними з засновників українського побутового театру.

Юлій Мейтус (1903–1997 роки) – композитор. Автор 17 опер.

Ставив їх у Кіровограді Києві, Москві та Ашгабаді.

Уранова шахта "Інгульська" розташована в селі Неопалимівка, Кіровоградського району, за 8 км від міста. Два її підземних рукави, де видобувають руду, пролягалють під містом. Тут працюють 1700 людей. Запасів урану має на 50 років

Футбольний клуб "Зірка" грає в першій лізі

Торік смертність становила 14 осіб на тисячу жителів.

Це найнижчий показник в області.

Народжуваність – 11 осіб на тисячу жителів

Бейсбольна команда "Кіровоград" – 12-разовий чемпіон України

Театр корифеїв відкрили 1882 року – він найстаріший в Україні. Заснував його Марко Кропивницький. 1901-го в Києві вийшла книжка "Корифеи украинской сцены". Її написали анонімно провідні вітчизняні інтелектуали – через цензуру.

В ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича вперше назвали корифеями українського театру

×