Хто й чому залишається на майдані Незалежності в Києві
– Новоизбранные чиновники использовали нас, чтобы к власти прийти. А теперь делают все, чтобы мы быстрее разъехались, – каже 65-річний Анатолій із Макіївки Донецької області.
У п'ятницю, 30 травня, ввечері на столичному майдані Незалежності біля намету з написом "Гуцульська сотня" гортає роман Василя Шкляра "Чорний ворон". Закриває книжку. Закидає ногу на ногу. Говорить російською. Анатолій – азербайджанець. В Україні живе 42 роки. У молодості займався автогонками і боксом.
– Майдан хотят убрать любыми путями, для этого разные меры предпринимают, – Анатолій підморгує дівчатам, які проходять повз намет. Ті відвертаються. – Почти каждую ночь бросают взрывные пакеты и стреляют из пистолета. Делают это, чтобы нас дискредитировать. Хоть после первого такого случая начали усиленное патрулирование, поймать хулиганов не можем. Для своих провокаций они выбирают места, где в тот момент нет людей. Вот вчера ночью сидел перед палаткой. Где-то в три часа услышал три выстрела возле кафе "Три гуся". Через несколько секунд уже был там, но стрелявшего и след простыл. Что бы они ни делали, мы отсюда не уйдем. Будем стоять, пока не накажут причастных к убийствам безвинных людей на Майдане. Я здесь уже шесть месяцев. С женой давно развелся, в Макеевке двое детей остались. Раньше поддерживал их, а сейчас они меня – каждый месяц по 500 гривен пересылают. Сын и дочка говорят: "Если бы не работа, мы бы тоже с тобой там были". Иногда сильно домой хочется. Там хоть нормально помыться можно. Здесь моюсь в Украинском доме. На прошлой неделе горячую воду отключили, теперь все майдановцы стали моржами. Почти целый день сижу на посту возле палатки. Стараюсь держать себя в форме. Просыпаюсь в пять утра и занимаюсь спортом. По Крещатику бегаю минут 40. Потом еще хожу в быстром темпе полчаса. Сто раз качаю пресс и отжимаюсь от пола. Был бы турник, еще и подтягивался бы.
Біля намету навпроти Будинку профспілок стоїть пошкрябаний дерев'яний стіл. За скринькою для пожертв умиваються двоє пацюків – Ромео і Джульєтта. Поряд – обрізаний пластиковий стаканчик з водою й надкушена полуниця.
– Пацюків нам хтось із києвлян подарив, – на стільці біля столу чухає потилицю 35-річний Олексій зі Слов'янська на Донеччині. Худий, на носі і щоках проступають червоні судини. – Вони в наметі живуть, у невеликому акваріумі. Але їм там уже набридло, виніс на сонечку погрітися.
Олексій дістає цигарку з прим'ятої пачки "Прилуки". Прикурює сірниками.
– Я на Майдані з дікабря, – відвертається і випускає носом дим. – Вдома оставив дружину і двох малих діток. Раз у місяць їздив до них. Зараз у Слов'янську по-настоящому страшно. У сусідські квартири пулі не раз попадали. Виходиш на балкон покурить і не знаєш, чи живим у квартиру вернешся. Жінка у магазін виходить боялася. Казала: "Дітей самих оставлять страшно. Шо з ними буде, якшо мене на вулиці сепаратисти пристрелять?" Після того склав у сумки вєщі і забрав дружину з дітьми у Київ. Їх поселили у Межигір'ї – бувшій резиденції Януковича. Дали однокомнатний номер. Живуть утрьох, але через сутки я теж там ночую. Пішов би воювати, так не беруть. У мене третій ступінь плоскостопія. З таким діагнозом на войну не попадеш.
Дівчина років 16 у короткій спідниці біля сцени кришить чорний хліб у півлітровий пластиковий стакан із борщем. Розмішує ложкою та їсть.
– Али, дай мне сигаретку, – просить у високого смаглявого чоловіка з густою щетиною.
– Не дам, – витягає з кишені пачку цигарок і махає перед носом у дівчини. Вона намагається вхопити, але Алі ховає пачку в кишеню. – Тебе еще детей рожать.
Алі приїхав на Майдан торік у грудні. Доти жив із тещею в Житомирі.
– Жена умерла, квартиру у меня выдурили, – говорить нерозбірливо. 10 років тому йому зробили операцію на гортані. Він – інвалід другої групи. – Вынужден был с тещей жить. Как Майдан начался, сразу сюда приехал. Возвращаться не планирую. С тещей больше жить не хочу. Здесь попробую как-то свою жизнь наладить. С Майдана много наших пацанов на войну пошли. Я тоже хотел. Но из-за инвалидности меня не взяли. Для себя решил: пока они живыми не вернутся, отсюда не уйду.
Помічає на лавці чоловіка, який п'є горілку з півлітрової скляної пляшки. Алі просить не розпивати алкоголь у громадському місці. Той кладе пляшку в потертий пакет і підводиться.
– Выпивают на Майдане часто, но это не майдановцы, – каже Алі. – Пьют ребята, которые сюда погулять приходят. Мы таких стараемся сразу выдворить за границы Майдана.
– Слава Украине! – до Алі простягає руку 27-річний Григорій із Донецька. Він невисокого зросту, смаглявий. – Вчера из Луганска вернулся. В день выборов в городе Старобельск охраняли избирательный участок. Нас было 20 человек, а сепаратистов – целый автобус. Нескольких мирных жителей они таки поранили, но мы не дали погибнуть людям. 13 сепаратистов захватили. Один сопротивлялся – хотел гранату бросить. Только засунул палец в чеку – сразу получил пулю в лоб. Другого выхода не было. Я бы там и остался. Но узнал, что Кличко говорит, Майдан должен разойтись, и сразу сюда приехал. Мы не против уйти с Майдана, но должна состояться люстрация, и все бандиты, которые здесь убивали людей, должны быть наказаны. А то президента нового выбрали, а на манеже те же люди остались. Народ не разойдется, пока вся власть не поменяется.
– А я тобі утрєнній чай приніс, – у неділю, 1 червня, за 2 год. до початку народного віча, до намету навпроти метро "Хрещатик" хлопець у камуфляжній формі несе два півлітрові стакани холодного пива. Один простягає 30-річному Олександрові з Дрогобича на Львівщині.
Той за раз випиває півсклянки. Витирає губи рукавом камуфляжної куртки.
– Вчора доньці півроку виповнилося, – допиває. – Лише раз її бачив – на п'ятий день після народження. Зразу на Майдан поїхав. Оце дружина каже, що Софійка вже два зуби має і повзати почала, а я все це пропустив. Так учора вирішили хоч з хлопцями трохи відсвяткувати. Старшому сину 8 років. Дзвонить і плаче. Просить, щоб до хати йшов. А я не можу, бо хочу, щоб діти мої жили у країні без корупції і бюрократизму. Ми не п'ємо так, щоб валяться на дорозі. На якесь свято можемо дозволити собі сто грамів чи кухоль пива. То бомжів усяких сюди понаїжджало. Вони випивають, а нас крайніми роблять.
Олександр запалює цигарку. На мотузці біля намету розправляє комір червоної куртки. Поруч сохнуть дві картаті сорочки і три футболки. На асфальті біля викладеного із цеглин мангала стоїть брудна сковорідка, із картонних коробок стирчать порожні пляшки з-під пива. Намет огороджений піддонами. До одного скотчем примотаний дачний умивальник. Із тазика під ним на асфальт проливається мильна вода.
– Тут проходять усі наші рильно-мильні процедури, – Олександр кидає недопалок у тазик. Там їх плаває з десяток. – Раніше нас у палатці було 50. А тепер лишилося семеро. Серед тижня і ми поїдемо – на Схід воювати. Смерті не боюся. Після 18 лютого ми до всього готові. Зараз війна і всі здорові хлопці мають бути там. На Майдані повинні лишитися ті, хто на війну іти не може. Вони мають контролювати, як влада виконує свої обіцянки. Майдан може стояти і рік, і два. Люди на це налаштовані.
У прозорій скриньці з табличкою "допомога для львівської сотні" видно дві купюри – 20 і 2 грн. Поруч 42-річний Богдан із Самбора прикриває очі від сонця рукою.
– Люди перестали жертвувати гроші на Майдан, – Богдан усміхається. Спереду лише чотири зуби. – Три місяці тому за день назбирував 10 тисяч гривень. А тепер як тисяча-півтори набереться, то слава Богу. У нашій сотні людей небагато осталося, на їду й цигарки хватає. Я тут із 18 грудня. Додому найближчим часом їхати не збираюся. Дітей у мене немає. Із жінкою 10 років тому розійшовся. Рідні лишилися. Раніше переживали за мене, а тепер ніхто і не дзвонить. Ображаються, бо не приїхав помагати садити картошку. Та я і сам не дуже хочу додому вертатися. Буду на Майдані, доки у країні не почнуться конкретні зміни.
– На центральній раді сотень вирішили, що Майдан стоятиме, доки нова влада не виконає всіх обіцянок, – каже 43-річний Микола із Києва. Він – інженер, на Майдан приходить щодня після роботи. – Попередня і перехідна влада нас не слухала, є підозра, що й нова цього не зробить. Бо у команді Кличка є "регіонали" і люди Черновецького. Майдан повинен лишатися контролюючим органом влади. Нехай не в такій кількості, але у кращій якості. У разі потреби Майдан може зібратися за 3 години.
На кухні, що навпроти центрального входу до Будинку профспілок, жінка років 45 в синьому фартуху чистить стару картоплю. На столі у мисках помита гречана крупа і три почищені морквини.
– Раніше на обід майданівцям варили борщ із м'ясом та смажили котлети. А тепер пісний суп готуємо і макарони зі скудненькою підливкою. Продуктів поменшало. Готуємо з того, що на даний час маємо. От сьогодні будемо варити 40-літрову каструлю гречки і стільки ж картопляного супу. З голоду не помруть, але й пузо ніхто тут собі не відростить. Працюю лікарем, на Майдан приїжджаю помагати на вихідних. Поки що в людей немає настрою розходитися. Вони хочуть контролювати ті зміни, які відбуватимуться у країні. Після помаранчевої революції швидко розійшлися і який результат отримали?
– Зараз тут ведуть психологічну війну, – 63-річний чоловік на прізвисько Дід Африка сидить на лавці біля метро "Хрещатик". – Наймані люди маскуються під майданівців. Входять до них у довіру, живуть з ними у наметах, їдять з одної миски і зсередини розлагають дисципліну. Пропонують випити, спробувати наркотики. У сотнях теж почалася міжусобна війна. Кістяк кожної зараз на війні. Залишилися хлопці, які раніше були в підпорядкуванні. Вчора один пацан даже руки почав розпускать. Плеснув його по плечу, а він розвернувся і заїхав мені у почки. Так боліли, шо всю ніч заснути не міг. Сотникам нова влада предлагає якісь перспективи. Знаю, одного обіщали назначить начальником якогось відділу СБУ. А за це просили сприяти, шоб Майдан розійшовся.
– На Майдані багато провокаторів, – підтверджує "афганець" 49-річний Анатолій. У нього ліва рука до ліктя загіпсована. Бинтом підв'язана до плеча. – Можуть у напої щось підсипати: якісь транквілізатори чи наркотики. А потім кажуть: "Дивіться, які тут на Майдані залишилися: п'яниці й наркомани. Випадки є, коли і самі майданівці трохи випивають. Але зрозумійте: вони перенесли такі потрясіння, після них має бути якась розгрузка. Не кажу, що це треба робити кожного дня, але бувають моменти. Поїхав би на Схід, але у мене ліва рука не працює.
2 
1
Коментарі