Як Дніпропетровськ із невиразного мільйонника став ще однією столицею України, розповідає гуморист Євген Гендін
Донедавна Дніпропетровськ не мав чіткого обличчя – на відміну від Києва, Львова чи Донецька. Але зараз про нього говорять як про форпост українськості. Чому так сталося?
– Справді, у Дніпропетровська завжди були проблеми з обличчям, хоч місто й мало великі амбіції. Просто багато людей, зробивши тут кар'єру, виїжджали.
Дніпро розташований на стику зі Сходом. Це ані Донбас, ані Центральна Україна. Ми завжди були "самі собі на думці", але без місцевого націоналізму. У 1990-х цю землю не полила кров кримінальних авторитетів так, як донбаську. Історія Павла Лазаренка – не така кривава, як Ріната Ахметова. Тут завжди вміли добазарюватися.
В ім'я чого?
– Екологічної рівноваги. Щоб кожен знайшов своє місце під сонцем. Щоб можна було спокійно ходити вулицями. Бандити й політики конкурували цивілізовано. А населення було переважно інертне.
З початком правління Януковича губернатором став Олександр Вілкул, колишній менеджер Ахметова. Він – чудовий фахівець, уміє заробити гроші собі й господареві. Але дуже любить лояльні новини про себе. Тому невдовзі всі новинні сайти області, за вказівкою піарників Вілкула, писали про те, як він відкрив овочесховище. І багато кому це подобалося. Ніколи не було високого відсотка людей, яким би це різало вуха. Тому роздували ворожість на голому місці, лякали міфічними "бандерівцями" й вбивали клин між російсько- та україномовними. І розпилювали бюджети, збираючи антимайдани. До 26 січня. Це виявилося критичною точкою.
Що тоді трапилося?
– Євромайданівці невдало штурмували облдержадміністрацію, була масова бійка й арешт протестувальників. Місто побачило тітушок у масках і з бітами, які працювали в одній зв'язці з ментами. Були постріли, була кров. Що примітно, з понад 40 затриманих не виявилося жодного "бандерівця", всі – місцеві. Навіть симпатики Партії регіонів тоді відчули, що й вони не можуть почуватися у безпеці. Що тітушки й продажні менти можуть прийти до будь-кого, в тому числі й до тих, хто із задоволенням дивився, як Вілкул відкриває нове овочесховище. Дніпро – патерналістське місто, але не звикло, щоб його били. Не звикло до безпредєлу. Народ почав прокидатися. А Путін довів цю справу до кінця. Місто стало вивішувати синьо-жовті стяги.
Звичайно, є особлива заслуга нової місцевої адміністрації. Я не безумовний прихильник Ігоря Коломойського, але його призначення (головою обласної державної адміністрації. – "Країна") врешті-решт і зробило регіон таким, який він є зараз. Утім, занадто романтично казати, що Дніпропетровськ раптом почав любити батьківщину, але й занадто цинічно – що це все нав'язав Коломойський. Просто коли постало питання: "Блін, так ми ж можемо стати Росією?!" – всі зрозуміли, що краще жити так, як жили. Що Україна – краща, ніж Росія, що Європа краща за орду.
Знаковим для мене став такий момент. Якось я підходжу до облдержадміністрації, там стоять п'ятеро чи шестеро чоловіків на східцях. Типові бізнесюки. Щось жваво, жестикулюючи, обговорюють. Думаю, ну про що вони? Про тачки, жінок, біржові індекси, курорти? Підходжу ближче й чую: "Там треба пайки для армії, а туди – по сотні бронежилетів відправити". Щось романтичне було в цьому. Хоча по суті: суцільна прагматика, бо Росія й бізнес – несумісні. Так само й Коломойський з Філатовим (Борис Філатов – заступник губернатора, один із найбільших у області власників комерційної нерухомості. – "Країна") захищають у тому числі свій бізнес.
Дніпропетровськ можна було "розкачати", як Донбас?
– Звичайно. Але це було б складніше, бо місто далеко від кордону. Довелося б вкласти більше грошей. І потрібен був би вакуум влади. Тут досі чимало проросійськи налаштованих людей – десь чверть населення.
"Донецькі" сильно придавили дніпропетровський бізнес?
– Дуже. Правил гри не було зовсім. Україну розділили між кількома гравцями – безпосередньо "сім'єю", Юрою Єнакіївським (депутат-"регіонал", друг "сім'ї", "смотрящий" за кількома областями. – "Країна") та Рінатом Ахметовим. Дніпропетровськ дістався останньому. Постраждали насамперед середні власники. Діалоги були такі: "Пропонуємо віддавати 20 відсотків прибутку". "Ну, ми подумаємо", – відповідають наші. Тоді погоджуються. Донецькі їм: "Та ні, вже 40 відсотків. Або й повністю забираємо". З якогось часу вони просто перестали соромитися. Якби не це, то й Майдану, можливо, не було б. "Донецькі" перейшли межу, подумали, що схопили Бога за бороду. Забули, що ніхто нікого не перемагає назавжди. Лише на короткий час.
Через це я розумію, чому нова команда не повністю додавила колишніх. Євген Удод ("регіонал", голова обласної ради. – "Країна") лишився. На Філатова й Коломойського наїжджають: "Чому не зачистили під корінь всю цю шоблу?" А я розумію: якби прибрали всіх придурошних ригів із комуняками – вони б щось сепаратистське почали. Тому нові "вілкулівських" видавили, але не до кінця. З цієї ж причини зависла "справа 26 січня". Абсолютно очевидно, що до зіткнень були причетні Вілкул та Удод. Але з іншого боку, Удод – професіонал, непоганий менеджер. Кращий, ніж купка вічних революціонерів, яким я не хотів би давати взагалі якісь важелі. Революцію робити легше, бо йдеш напролом. А як жити далі, в мирний час, коли треба розрізняти не лише чорний та білий кольори – це вже питання.
Коломойський ніколи не вирізнявся патріотизмом. Як відбулася ця трансформація?
– Він швидко захоплюється. Також, звичайно, дуже добре рахує й мислить. Але не думаю, що Коломойський збирається підім'яти все під себе. З якогось моменту, коли в нього були передовсім економічні інтереси, він трішки почав грати в патріотизм. І, на щастя для всіх нас, загрався. Відчув смак. Йому це цікаво.
Чому мовчить інший олігарх із Дніпропетровська – Віктор Пінчук?
– Дійсно, я й забув за нього. Його місцевий телеканал навіть у найтяжчі часи був вільним майданчиком – але це все. Я мало слідкував за мільярдерськими пісочницями, але, думаю, Пінчук просто менше схильний іти ва-банк. Коломойський поводиться, як пірат. Він у бізнесі більш ризиковий. А Пінчук тисячу разів зважить, подумає, як поставляться до цього Елтон Джон, Пол Маккартні та Біл Клінтон із Мадлен Олбрайт. Порівняє це зі всесвітніми космополітичними цінностями – і тоді прийме рішення. А Бєня (прізвисько Коломойського, походить від Бенціона Крика, героя оповідань Ісаака Бабеля. Персонаж нагадує олігарха. – "Країна") за цей час уже зробить якийсь екшен.
Все одно є побоювання, що ці люди можуть спокуситися. Адже команда "Привату" добре знає, як робити чужі підприємства своїми.
– Але навіщо це, наприклад, Корбану? (Геннадій Корбан – заступник губернатора. Має чимало активів у місцевій нерухомості. – "Країна"). За моєю інформацією, вони з Філатовим насамперед керуються певною місією та бажанням налагодити життя за новими правилами. Чи хочуть вони заробити? Хочуть. Але для них важливий Дніпропетровськ як успішний поліс. У такому свою нішу вони знайдуть без проблем.
Є ще ризик, що Коломойський "перегорить". Як було з "Аеросвітом": любов пройшла, компанія – банкрут.
– Чув про такі побоювання. Але поки що, здається, все навпаки: Коломойський захоплюється все більше. Раніше він казав: ми лише налагодимо процес і підемо. А зараз уже говорить про політичну кар'єру. Думаю, відчув смак народної любові.
Кажуть, єврейська община Дніпропетровська добре фінансувала армію. Чому?
– Так. Шлють гроші, ліки. Євреї завжди були патріотами тієї країни, в якій жили. Під час Другої світової так було в Британії.
Я відвідав багато акцій Майдану і антимайдану в Дніпропетровську й Києві. На майданівських акціях жодного разу не чув жодного антисемітизму. А на мітингах "інтернаціоналістів-антифашистів" постійно кричать про жидівську змову, клятого Коломойського. Тож кого євреї мають підтримати?
Але є й інший момент. Країна лише зараз починає ставати для дніпропетровців якоюсь цінністю. Торік у вересні синьо-жовтий колір емоцій у мене не викликав. Гімн міг викликати іронічну реакцію, особливо там, де про "козацького роду". Це все не було чимось сакральним. Банальне кліше: свобода й незалежність нам дісталися "на шару", й тільки зараз ми їх завойовуємо – але це справді так. Лише після Майдану, після Грушевського, після "Беркута", поранених і побитих, синьо-жовта символіка вже на фізіологічному рівні викликає приплив емоцій. Були серйозні страждання і смерті за цю країну. Тепер за словом "патріот" уже є внутрішній зміст. Тому гімн, "Пливе кача" – це вже "моє".
Для мене ніколи не стане цінністю Бандера. Я виріс на іншому – на російській культурі й літературі. І не хочу давати Путіну приватизувати Булата Окуджаву чи Володимира Висоцького. Це – моє, ватникам ми ні хріна не віддамо. Так само, як російська мова не є власністю Путіна й Росії. Це – частина культури України. Тієї України, що будується зараз. І, судячи з розмов із різними людьми, такими настроями живе Дніпропетровськ. Місто пишається тим, що стало майданчиком для соціальних інновацій і в чомусь випереджає всю країну.
3 
1
Коментарі