69-річний письменник Василь Голобородько майже 10 років живе на околиці Луганська у п'ятиповерховому будинку. Каже, раніше тут був гуртожиток, потім його перебудували під квартири. Спілкуємося з ним по стаціонарному телефону.
- Я майже ізольований від суспільства, - розповідає письменник. - Вже пенсіонер, сиджу вдома. Але життя міняється. Ось пошти не було кілька днів. Ходити по вулицях боязно. У сусідній будинок вчора влучив снаряд. Тільки ніхто не знає, чий. Відключили всі українські телеканали. Дивитися по кабельному можна тільки російські або розважальні. Не знаю, що далі буде. Бо в деяких районах уже води нема. Привозять у цистернах.
На думку Василя Івановича, сепаратизм на Сході виник від того, що центральна влада ніколи не займалася цим регіоном.
- Приїжджали сюди високопосадовці, починали говорити з людьми російською мовою. Віддавали ці області на відкуп олігархам, які й виковували сепаратизм. Тут нема ні українських газет, ні книжок — нічого. Усі тільки Путіна слухають. У Красному Лучі люди голодування оголошували, вимагали відкрити українську школу — не відкрили. Тут не те що українізації не було, а навіть не відбулося дерусифікації і дерадянизації. Лишилися всі ті цінності — пам'ятники Леніну, "Молода гвардія" тощо. І новий президент заявляє, що питання культури вирішуватиме місцева влада. Сепаратисти, яких підтримує Москва, лякають Київ незалежними республіками чи приєднанням до Росії. Це щоб виторгувати у центральної влади ці регіони і законсервувати ситуацію й надалі. Оцим воно, мабуть, і закінчиться. Поширюють інформацію, що тут більшість населення — росіяни. Хоча насправді у Луганській області більше українців, у Донецькій — навпіл. Тут ніколи не було ні чесного перепису, ні чесних виборів. Якби на останніх виборах голосували Крим і Донбас, Порошенко ніколи б не став президентом. Обрали б якогось Добкіна. Так що я радий, що в Україні Криму нема. Донеччина і Луганщина — це зайвий тягар. Вони завжди створюватимуть проблеми. Люди тут все одно голосуватимуть за тих самих. Тому в нас ніколи не було нормальної Верховної Ради. Тепер "регіонали" перейменуються чи перефарбуються і знову сидітимуть у парламенті.
За останні місяці настрої людей змінилися?
- Я намагаюся ні з ким не спілкуватися, бо знають, хто я такий. Коли йдуть обстріли, ніхто не знає, з якого боку. Губернаторша каже, що це сепаратисти, а люди думають, що Нацгвардія. Нема правдивої інформації, луганчани дезорієнтовані, чимало повиїжджали. Ось у знайомого син з дружиною і дітьми виїхали, він лишився. Хоча магазини працюють, транспорт ходить. Але люди бояться все більше. У мене квартира на першому поверсі, виглянув — під вікнами купи сміття. Тобто, люди викидають його з вікон, бояться пройти до сміттєвих баків.
Син письменника Євген, 31 рік, виїхав до Києва, аби сепаратисти його не мобілізували до своєї армії. Тепер шукає роботу і квартиру.
- Він раніше був у керівництві Народного руху Бориса Тарасюка, потім відійшов від цього. Так вони ж захопили СБУ, тепер у них всі документи. Цього теж боявся. Я лишився сам. Майже весь день сиджу за комп'ютером, досліджую українські народні казки. Розгадую приховний у них зміст. Опублікував кілька статей. Якщо виникає вірш, то записую. Так у мене було завжди — ніколи спеціально вірші не писав. Минулого року надрукував велику добірку в "Українській літературній газеті".
Днями культуролог Тарас Возняк у своєму блозі на "Українській правді" опублікував відкритий лист Оксани Забужко до керівництва Українського ПЕН-Центру. Письменниця називає Василя Голобородька найвидантішим поетом ХХ століття і дорікає суспільству, що всі його забули. Пропонує висунути поета на Нобелівську премію з літератури.
- Блог не читав, - каже Василь Іванович. - Здається, Інститут літератури мене вже вдруге подав на цю премію. А Спілка письменників тільки влаштовує свої справи. Баранов (Віктор Баранов — голова НСПУ — ред.) побудував собі двоповерховий будинок як Лев Толстой. До письменників у них руки не доходять. Спекулюють своїми хворобами. Так ми усі хворі. У мене інфаркт був. Добре, що хоч подають мене на ту нещасну президентську стипендію, а то не знаю, як би я на мінімальну пенсію жив. Оце Люба Голота звонила, пропонувала побути в Будинку творчості в Ірпені. Але там дорого все. Та й звідси ніяк виїхати. Син виїжджав крізь блок-пости, через Харків. А тепер треба чекати, поки Національна гвардія не зайде. Буду пересиджувати. Тікати мені нікуди. Та й не зможу залишити тут свій архів, матеріали, бібліотеку. Я побачив ще під час перебудови, коли їздив до Києва, що випав з обойми. Мої колишні друзі обросли новими знайомствами. Тому я так на Луганщині і залишився. Колись хотів обміняти житло на Львів. Думав, може, там відставникам чи бувшим чекістам незатишно стало, захочуть у свою рідну стихію, в Луганщину. Але ніхто не захотів. А продавати квартиру даремно — ціни впали наполовину. Чекатиму нормальної ситуації.
1 
4880
Коментарі