Якось подруга, захопившись "Дегустацією твоєї шкіри" Андрія Любки, вирішила, що неодмінно мусить познайомитись з автором, і хто зна, що там буде далі. Так одного осіннього вечора пішли ми на літературні читання у столичний PinchukArtCentre. Побачивши натовпи таких же зачарованих дівчаток, які оточили молодого поета і щохвилини зітхали, подруга передумала.

З того часу я тільки й сприймала Любку через призму таких натовпів шанувальниць і рядків: "Хороша моя, я постійно думаю, як ми могли б назвати наших дітей. Я хочу від тебе дитину, гладити твій живіт, вслухатися в нього, наче в улюблену музику, хочу зав'язувати твої шнурівки і купувати для тебе фрукти". Мовляв, автор знає, що треба говорити дівчатам, щоб вони "ахали" на його збірки і портрети. Тому й боялася брати до рук його нову збірку 50-ти есеїв "Спати з жінками". Назва з еротичним підтекстом, яку обрали серед п'яти подібних найменувань на Facebook.

Але видання розпочинається колонками про смерть і цвинтарі. Щось тут не так. Отож, я втрапила на гачок і вирішила дійти до останнього есею, який і дав назву книжці. Далі Любка розповідає про себе, міста і країни, які відвідав, дитячі і студентські роки. Про вино і сигарети, про подорож Балканами й спонтанний автостоп до Відня, про іноземні письменницькі стипендії, посиденьки у кнайпах із колегами та про те, як його посадили в Білорусі на чотири доби за участь в опозиційному протесті. І скромно додає: "Така комбінація - одна з найбільших приємностей мого нудного й сірого життя."

Кожна колонка, наче запис у щоденнику. Навіть тексти про Україну чи геополітику пропущені через власний досвід та родинні історії. Автор пише, що вміє робити вино, тричі кидав курити і прочитав "Так казав Заратустра" Ніцше у 12 років. А ще фантазує на тему федерації.

"Моя власна геопоетична мрія, чи радше візія — це ода біології й картам, південному сонцю й слов'янським мовам, рюмкам, келішкам і фраклічам, пісні, яка нас єднає, й Дунаєві, який усім нам сниться Я мрію, щоб у якийсь прийнятний і приємний для всіх спосіб постало щось на кшталт федерації, товариства чи просто братнього кола слов'ян, які женуть сливовицю, - пише Любка. - Завдяки критерієві поширення слив і слив'янки слов'янський світ ділиться на дві частини: слив'яни і росіяни".

Та саме про своїх жінок і спання з жінками Любка не пише. Десь між іншим згадує, що "вчора у жінки, яку я люблю, був день народження". Лише наприкінці книжки з'являються історії про стосунки одразу з двома Анями, або якщо настане кінець світу, а "Вона в Києві, сама, їй страшно. А я сиджу на темній сцені театру в Чорногорії, дятел".

Нарешті дійшли до десерту, до останнього інтригуючого есею. Ніякої тобі еротики, лише натяки на неї. Любка розповідає, як подорожував в одному купе потягу "Київ-Ужгород" із трьома жінками. "Провідник так накочегарив у вагоні, що поснулі жінки порозкривалися, оголюючи хто ніжку, хто плече, хто шию, - пише автор. - Заколисаний музикою вірша і коліс поїзда, я падав у сон. Разом із жінками."

Любка таки майстер словесного зваблення, а книжка "Спати з жінками" - це як три перші побачення. Читати її, наче вечеряти із кавалером у романтичній кафешці. Ти собі посьорбуєш молочний коктейль з чорницями, а він повільно і самовдоволено розповідає про свої подвиги в дитинстві, юності, цікаву роботу, яка дозволяє подорожувати, трішки про колишніх. А про "спання з жінками" лише наприкінці вечора. Але по-джентельменськи, ніякого натяку на еротику.

×