10 грудня в Києві "Львівська бізнес-школа" Українського Католицького Університету в рамках проекту "Business-Credo" провела зустріч з письменницею Оксаною Забужко на тему "Культура як національний наратив. Чи може бути успішною країна без CV?". Запізнившись на годину й традиційно переповівши кумедну розмову з таксистом у пробці, Забужко прочитала майже тригодинний спіч про Францію, промову Байдена у Верховній Раді, необхідності "story" для України, міжнаціональні відносини, Путіна, Міністерство освіти й українські ЗМІ, у якості ілюстративного матеріалу використовуючи дитячу розмальовку.
"Те, чим я хочу з вами поділитися, це певною мірою досвід, який можна окреслити в категоріях бізнес-активності, тому що говоритиму я, насамперед, як людина, яка має за плечима кільканадцять років кар'єри на Заході як найбільш перекладений україномовний автор – на 25 мов світу. А це означає, що я знаю, в принципі, ці країни зсередини з точки зору їхнього книжкового ринку, їхнього медіа-ринку, і, відповідно, в мене є подвійна оптика в тому, що сьогодні являє Україна на світовій арені, і тому, наскільки вона розгублена і наскільки вона в координатах якогось свого самовизначення політичного, інтелектуального, ментального і т.д. - наскільки вона загублена і чому вона загублена. Простіше кажучи, я маю цю подвійну пару окулярів, яку не завжди видно з України, бо в українському інформаційному просторі взагалі те, що відбувається не за східним поребриком, в принципі, досі розгледіти складно. Інформаційна завіса у нас як була, так і лишається.
Я вчора, повернувшись із Парижа, насамперед прослухала промову Байдена — тобто англомовну версію того, що він справді говорив. Але одночасно розуміючи, що він говорить і чому він це говорить, що він має на увазі і що він в це вкладає, я розуміла, що в залі тут конфлікт культур відбувається — ось ці перші 15 хвилин тупої тишини, при тому, що він, як добрий ритор робив підказкові паузи в потрібних місцях, де він сподівався на оплески. Він звертався до політичної еліти незалежної держави, він звертався до зрілих державних мужів і темпераментно, з усією пристрастю американського політика найвищого класу говорив їм: "Yes, this is the moment!" Тобто меседж був блискуче викладений, прекрасно артикульований, прекрасно, як кажуть американські українці цим своїм українішем, "сперформований" - все було прекрасно: адресат був неправильний. У цей час перед ним сиділи люди, які всі ці 15 хвилин, поки він говорив про те, що в їхніх руках важіль історії, сприймали як ритуал – щось на кшталт того, як в роки юності нашого покоління треба було ритуально писати посилання на останні рішення 25-ого з'їзду чи ще щось таке, - вони вважали, що це він ллє якусь воду, що це якась така обов'язкова риторика, і знуджено чекали, коли дорослий дядя перейде нарешті до роздачі пундиків і копняків. Тобто вся ця історіософська частина, сказати б, де державний муж звертається до державних мужів, – оце все просвистіло їм над головою. І, відповідно, в українському інформаційному полі теж ніякого відбитку, ніякого відображення не знайшло.
Мені так щастить щоразу з моїми книжковими презентаціями в різних країнах якраз в ці поворотні історичні моменти. І от треба ж було такій халепі, щоби "Польові дослідження українського сексу" французькою вийшли 13 листопада і, відповідно, всі ті заходи, на які я приїхала, розгорталися в контексті Парижа вже сильно позначеного вірусом тихого страху. У кожному разі, з усіма цими сюжетами французам значно врозумливіше почуття української загроженості, і якось Україна перестає бути такою дикою екзотикою, як це було ще донедавна. Але прикро, що для цього треба було кровопролиттів – для того, щоб люди починали чути інших людей і зникало це самовдоволення.
Для наочності я принесла дитячу мапу світу, розмальовку – світ в картинках. Ось ми багато говоримо про російську пропаганду і про те як росіяни про нас брешуть. А тут йдеться про те, що Росія, Сурков, ФСБ насправді добре користають із тої ментальної мапи, котра в свідомості Заходу складалася навіть не десятиліттями, а століттями. А ми категоріями століть не мислимо, ми мислимо від виборів до виборів.
Ось вона ця контурна розмальовка. Тут от Ейфелева вежа - зрозуміло, бачить французьке дитятко, це Франція. Трошки південніше італійський чобіток – на ньому Пізанська вежа. Трошки північніше Колізей, ще трошки північніше великий і красивий млин – ну, зрозуміло, це Голландія. Трошки ще північніше на півострові сидить Андерсонова Русалочка – Данія. Ось тут поруч стирчить велика берлінська телевежа. Ще трошки південніше – Акрополь. А ось тут, як було на середньовічних мапах "Тут водяться леви", - тут ростуть ялинки. Десь починаючи від Чехії, вся так звана Центральна і Східна Європа – це місце, де ростуть ялинки, катаються на лижах і приблизно на рівні Одеси – сніговичок. І зразу за цією територією – Собор Васілія Блаженного і далі матрьошки. Вся територія за залізною завісою до 1989 року. Зараз французькі дітки це братимуть і розмальовуватимуть – і картина світу у сьогоднішніх французьких діток складатиметься відповідно до цієї мапи. І це стосується не тільки французів. Ось тут є відповідь на питання: чому вони нас не розуміють, чому Олланд верзе такі дурниці і збирається співробітничати з Російською терористичною державою в боротьбі проти тероризму, незважаючи на весь контекст минулих двох років. Тому що тут ростуть ялинки. А там, де собор Васілія Блаженного – звідти імператор Олександр, який був союзником Наполеона, звідти Ніколя – Микола ІІ після коронації приїздив до Франції, і його вітав на найвищому рівні весь цвіт французької культури. Ось є та традиція співпраці в імперській парадигмі.
Ми не розуміємо, що країни старих демократій – це країни не тільки демократій, а ще й з урахуванням прикметника: старих. Це країни із збереженою спадкоємністю традиції політичної і культурної, яку вони дуже і дуже пильнують. І Байден розповідає – він нічого не знає про Україну, він знає тільки Майдан — те, що західний політикум розгледів в Україні, на відміну від Росії: що тут є громадянське суспільство. І, говорячи, коротким синопсисом він видає історію американської демократії, починаючи від founding fathers, від батьків-засновників. Дуже наївно з нашого боку уявляти, що Америка це країна без історії: ніхто так не перечулений якраз на своїй історії, як американці, в котрих вона така куценька. Спроба витворити ось цю саму історію політичного класу в форматі не п'яти років, не десяти років, а у форматі століть – про це говорив Байден. Він звертався якраз із запалом американця, котрий цінує, котрий знає, що таке бути піонером, творити: "У ваших руках колесо історії", - і видно, що в нього очі горять, що він мало не заздрить цим людям. Він мало так і не сказав: як вам класно! Ви можете стати ось цими founding fathers для вашої країни. Це є свідомість і ментальність західного політичного класу, абсолютно відсутня в радянській культурі, якої ми всі, так чи інакше, є продуктами і спадкоємцями, бо вона нікуди не дівалась.
Україна не говорить сама про себе всі ці 24 роки своєї незалежності. Україна не запропонувала Заходу своєї story. Колись абсолютно потрясаюча жінка – президентка Латвії Вайра Віке-Фрейберга, а вона якраз народжена на Заході, тобто теж людина з подвійною оптикою, крім того, перша жінка у Східній Європі, яка дісталася найвищого офісу країни, – розповіла, як всі західні кореспонденти на неї налетіли й усі, каже вона, говорили: "Ви пострадянська країна". От нормальна для нас самодефініція: ми пострадянська країна, звичайно. То третьому з них вона сказала: "Молодий чоловіче, вийдіть і прополощіть рота. Ми не пострадянська країна. Ми країна, яка була під окупацією і повернула собі незалежність".
І оця інерція самовизначень, вона прилипає. Що таке пострадянська країна – а це там, де ялинки ростуть. Тому що СРСР це наступник Російської імперії. Собор Васілія – розумієте до чого я веду? Що таке російська story, якої у нас ще взагалі немає? Чому Путін виграє? За рахунок story. Це – війна, яка іде за те, хто продасть світові правдивішу і переконливішу story. А ми її ще навіть не починали варити, навіть не усвідомили її необхідності. Навпаки, доводиться раз у раз читати, навіть із уст істориків стосовно того, що забудьмо зараз історію – думаймо про майбутнє. Хвилиночку, майбутнього ще немає, його не існує. Майбутнє можна планувати, його треба конструювати, але спираючись на те, що є в реальності. У реальності існує теперішність, котра є результатом отих самих довжелезних хвостів. Якщо ви тими хвостами не володієте, ви можете сидіти і дивитись телевізор і ковтати те, що для вас зварили дорослі дяді в тих країнах, де знання своєї історії є абсолютно необхідним атрибутом правлячого класу, еліт. Європа – це місце, де люди знають свою історію. У Європі вам кожен офіціант розповість, що тут у нас був Мандзоні.
Що почитати? В усіх країнах те саме питання: чому ви не видали "Precise History of Ukraine" на 60, максимум 80 сторінок? Ось це саме СV, яке я винесла в заголовок. Ось вона твоя story, твоя біографія. Без цього тебе на роботу не візьмуть. І так само немає жодних шансів потрапити в клуб країн-лідерів, які би не були реформи, які би не говорилися прекрасні слова про те, що ми і поліцію нову зробимо, а тут ми підмалюємо, а тут ми підшпаклюємо, – от ви все одно лишатиметесь територією, де ростуть ялинки. Толкової, притомної інформації, яку країна видає про себе зовнішньому світові, з якої абсолютний чужинець може зрозуміти, що це за країна, в чому причини нинішніх її розборок з Росією, який її бекґраунд – ось такого зв'язного наративу немає. Отакого есе про себе, яке дає змогу заповнити оцей ялинковий простір ну хоча б, холєра, Софією Київською, звідки, даруйте, прийшла королева Франції.
Україні треба відбутися в собі самій, щоби стати Європою. Це важливі й серйозні речі, без яких ми ніколи не відіб'ємося від russian story про оці усі віковічні зв'язки і т.д. І ми мусимо прочитати Шевельова "Москва, Маросєйка" - абсолютно обов'язкова, хрестоматійна лектура, котра має бути введена в шкільні програми. Ми маємо зрозуміти, що це ми, наші предки, наші інтелектуальні еліти XVI — XVII придумали Росію в її нинішньому вигляді. Що це наші київські книжники, що це їхня концепція Києва як другого Єрусалима і експансія Києва на Москву. І тоді, коли треба було вибирати, коли Україна воювала на два фронти і з Польщею, і з Османською імперією, вибір Переяслава був відповіддю наших предків на історичні виклики, які тоді виглядали абсолютно нерозв'язними, тому що з півдня йшла Османська імперія — те, що лишилося справді в народній пам'яті: і думи, і пісні, і все таке інше.
Потреба виходу до моря, колонізації південних степів — це головна інтенція і це те, що Драгоманов назвав, і дуже це мені подобається, "наші фатальні національно-крайові задачі": закріпитися на чорноморському узбережжі і друга, драматичніша, яка взяла набагато довше — це прибрати поляків з українських етнічних земель. Стратегемка була, ні багато ні мало, на 300 років. Це ми є, так би мовити, матірна плата оцієї самої імперії, коли наші предки робили вибір між Польщею і Росією. Тобто Польщі наші предки боялись, Москви вони не боялись. Тому що Москва була темна, дика і дурна, в Москві не вміли читати й писати — в Україні було два університети з культурною просвітницькою місією до Москви, яку наші предки планували використати в своїх інтересах. Вони використали. Чого нам всім це вартувало — це інша справа. Але за великим рахунком, коли ми згадаємо, що ціле століття Гетьманщини політику Російської імперії формували українці, що ідеологія петровських реформ — це Теофан наш Прокопович, що катерининські реформи — це граф наш Безбородько, і що він був архітектором поділу Польщі, і що українці так, у кінцевому підсумку, помстилися Польщі, — тоді ми зрозуміємо, чого той-таки Валенса каже: "Не можна злити українців — вони дуже мстиві".
Прогама Переяслава виконана, і тільки тепер стосунки з Росією виходять в ряд наших першочергових проблем, а до того в нас були інші. Ось що таке державні мужі, що таке доросле політичне мислення людей, які мислять на дистанції століть. Але станом на початок ХІХ ст., коли виявилося, що цей проект не працює, і Росія, замість стати мультиетнічною і мультикультурною імперією з духовним Єрусалимом — столицею в Києві, як мріялося нашим предкам: ось це Рим, а ми Греція і т.д. - виявилося, що насправді українські еліти сильно програли. І тоді вони почали новий, модернізаційний проект уже з аналогією з іншими слов'янами — за цією романтичною моделлю центральноєвропейською. Кирило-Мефодієвське братство почало. І Шевченко їм так і каже, що годі тішитися: "Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила!". Тобто Шевченко озвучує оцей самий проект, в якому Гоголь був останнім. І так вийшло, що ми створили цю імперію. Ми їй дали ім'я, ми їй дали європейський паспорт, який вона у нас забрала.
Тобто що нам треба зробити сьогодні і що пояснить нашу позицію в координатах геополітичних - взяти нашу історію на дистанції не 2-ох, а 4-5-и століть. Тоді ніякий Путін не скаже, що нас тут нє стояло, бо тоді виявиться, що його тут не стояло.
Я думаю, що зараз йде війна за інформацію, точніше боротьба за знання, за медіа, за вибудовування певної мережі тих, хто знає — network'у притомних".
Викликавши в аудиторії неабиякий резонанс та спровокувавши обговорення в залі, пані Оксана перейшла до діалогу й відповідей на питання:
- Що нам робити з Академією наук і взагалі з наукою?
- Ну, тут треба життя покласти, щоб зрозуміти, що з нею робити. Ясно, що її треба спасати, бо це майбутнє, холєра ясна. Квіта треба гнати, препрошую, для початку — в нас немає гіршого міністра. Гіршого, ніж Міністерства освіти в нас просто немає, взагалі не було. Ну, здавалось би, вже після того, як за цілий семестр півмільйона діток не отримало підручників, то зрозуміло, що людина по факту не справляється зі своїми обов'язками. Але всі чують про поганого Кириленка, який ще нічого не розвалив. Не побудував, але й не розвалив. А вчителі реально не мають голосу.
Освіта і медицина — це перші два показники, наскільки країна є, даруйте, гуманітарно адекватною. Я не знаю, як можна реформувати те, що в принципі, не рефомується, тому що Академія в її нинішньому вигляді все-таки не вернадська, а сталінська. І в тому сепаратному вигляді Академії, не пов'язаної з університетами, коли ці бідолашні викладачі відгавкують по 900 годин і не мають можливості книжку собі купити, не кажучи вже про коли ту книжку прочитати, замість того, щоб, як на Заході, науковці викладають, щоб апробувати на студентах ті ідеї, над якими вони працюють, - тут окремо є Академія, замкнута, аутична, яка обслуговує насправді владу, за інерцією, в такому форматі, як академії наук існували тільки в СРСР і у франківській Іспанії. Я думаю, якщо подивитись, як іспанці це зреформували, там можна знайти якісь моделі оптимізації цієї тоталітарної спадщини до потреб притомного, здорового народу.
- Які ефективні стратегії цієї story?
Всі мої стратегеми не включають державні інституції. Я готова до трансформації, які чекають на Європу і дуже серйозних реформ, які не завжди будуть визначатися 470а під тим куполом з дуже поганою кармою. Ще років 5 тому, подорожуючи, я зробила спостереження, що в кожному місці чи містечку є люди, які, що називається, "держат город". Місцеві, скажемо так, бізнесмени — більшого, меншого формату, і ці люди реально щось роблять для міста просто тому, що вони хочуть, щоб щось було. І я тоді мала кілька розмов, де трохи жартома сказала що те, що зараз країні потрібно, це ОУН(б), де (б) — це бізнесмени, які б між собою мали зв'язок і творили би таку горизонтальну мережу, які би, коли прийде війна, могли би втримати країну. Але я ж, як та сова в анекдоті, стратег, а не тактик. Все одно є конкуренція і ніхто нікому не довіряє. Але останніми місяцями я почала отримувати сигнали від наших побратимів по ялинках: є бізнесмени, які хочуть спонсорувати якісь проекти обміну, проекти видань про Україну. Це місцевий бізнес, який розуміє, що потрібен фронт солідарності із залученням України.
- У своїх попередніх інтерв'ю ви говорили про революцію медіа. Як ви бачите, вона має відбуватися?
- Я її, чесно, ніяк не бачу. Медіа це результат того самого переділу, коли почалася насправді війна, на межі 90их і 2000их — коли почалася приватизація інформаційного простору, монополізація, коли, по суті, Україна втратила своє інформаційне поле. Станом на 2004 рік воно було більш-менш уже зачищене.
Я не знаю, чи всі дивилися інтерв'ю Юрія Безменова Джорджу Ґріффіну 1984-го року? Це абсолютний must, перепрошую. Бібліотечку сучасної війни треба починати, все таки, з цього інтерв'ю. Юрій Безменов розповідає по підручнику КГБ, яким чином відбувається розвал країни. Це все те, що відбувалося з Україною, вони нічого нового не придумали. Кажу ще раз: це війна не тільки stories — це війна знань. Це ось те саме знання, яке ревно обороняється. Це був великий злив, і там розписано акуратно по різних сферах, як відбуваються оці 4 етапи: деморалізація країни, яка бере мінімум 20 років, — через медіа, освіту як виростити покоління, котре не сприйматиме Радянський Союз, читай, Росію як ворога. Як працювати з медіа, non-issues — тобто коли розкручуються неістотні питання... Ну, синдром Савіка Шустера, знаєте, класика жанру. Є багато ще чого. Воно все настільки чітко висвітлено, вся інформаційна війна за минулі 15 років.
Це не означає, що не треба міняти щось і бойкотувати, але бачте, два роки минуло, а за великим рахунком, з усім цим бойкотом російського кіно воз и ныне там. Війна не десь там "на передке", війна отут, цей самий спрут, цей самий монстр, і поки воно не посунеться... Воно посунеться, бо це тільки початок відповіді на що робити з медіями в країні, де в день укладання Мінських угод — зима, стріляють, Дебальцеве — весь світ слухає українського Президента, CNN транслює, - а по Першому національному каналу України в цей час співає Віктор Павлік. Крім П'ятого, жоден український канал національного покриття цей виступ не транслював. На кого працюють українські медіа? Як це виправляти, я не знаю".
3 
4880
Коментарі
4