Кінокритик Станіслав Битюцький, 30 років, головний редактор журналу про кіно " Cineticle", представив на цьогорічному фестивалі "Молодість" власний фільм "До побачення, сінефіли" - який називає спробою осмислити події Майдану крізь призму творчої компанії закоханих у кіно людей - сінефілів.
- Це дуже особистий фільм. Насправді це був фільм-жест відносно друзів, які оточували мене протягом 5 років, з якими в нас була ця сінефільська тусівка в Києві. Спочатку вона була дуже міцна. Всім було по 25, було відчуття, що можна звернути гори, що ми можемо не думати про гроші, а прости писати про кіно і жити ним. Потім всі дорослішали. Багато хто роз'їхався, хтось створив сім'ю. Я захотів зробити фільм-фотографію. Потім до цього додалися події на Майдані, і стало зрозуміло, що будь-який фільм, який буде знято цього року, буде фактично фільмом про Майдан, тому що ми все це пережили.
Є думка, що знімати зараз повнометражне ігрове кіно про Майдан недоцільно, бо все-одно ці фільми не будуть настільки щирі, як документалістика.
Для художніх фільмів про майдан дійсно ще не час. Має пройти років принаймні ще 5. Майдан ще не закінчився. Його ідеї не реалізовані. Цього року нашестя документальних фільмів про Майдан, але не всі вони якісні. Деякі з них уже не сприймаються. Розумієш, що автори елементарно спекулюють цією темою. Тема Майдану стала дуже коньюнктурною, і більшість фільмів, які створюються, націлені на експорт. При цьому мета не так показати західному глядачеві Майдан (бо на Заході всі й так дивилися новини), скільки продати цю тему. В Україні всі ми й так знаємо, що будь-який стрім з Майдану у сто разів сильніший за будь-який документальний фільм. На "Молодості" переміг фільм "Обличчя" Нікона Романченка. Для мене це був один із найнеприємніших фільмів, тому що режисер елементарно зібрав усе найгарячіше, що він зняв на Майдані, і все це впихнув у 20 хвилин. У цьому фільмі немає нічого особистого, просто бізнес.
Що таке сінефілія?
Це відкриття себе і світу через кіно. Коли ти дивишся фільми - вчишся. На хороших фільмах дорослішаєш. Сінефілія минає, як хвороба росту, якою ти перехворів у дитинстві. При цьому вона щось у тобі змінює. Кіно - це завжди мистецтво. Тому сінефіл прискіпливо ставиться до того, що бачить на екрані. І хворобливо ставиться до стрічок, які робляться для заробляння грошей чи популярності.
Як сприйнявся фільм "Плем'я"?
Більшість сінефілів проти такого кіно. На мою думку, це дуже коньюнктурний фільм, який не має нічого спільного з кіно як з мистецтвом.
Така кількість нагород "Племені" - результат того, що цей фільм несподівано інакший?
Збіглися багато чинників: він попав у мейнстрім, плюс Україна, яка зараз у світі на слуху. Тим не менше французькі кінокритики у нещодавніх рецензіях сильно лаяли цей фільм і вивели таку формулу його популярності: у "Племені" зібрані всі кліше фестивального натуралістичного кіно, де глядача буквально ґвалтують. До того ж це фільм зі Східної Європи. А в уявленні європейців кіно з цього регіону має бути саме таким, трешовим, як і, на їхню думку, тутешня дійсність. Якби ми зняли життєрадісний мюзикл глухо-німих, ніхто у Європі його не дивився б. Слабошпицький - грамотний режисер, бо він розумів, що хоче створити, які штампи зібрати і які очікування журі задовольнити. Він - спортсмен від світу кіно, який просто підкачався, підготувався і пішов перемагати. Те, що в світі на фестивалях перемагають такі фільми - ознака того, що таке кіно на фестивалях затребуване.
Потреби глядача і журі фестивалів - різні?
Критики від кіно у західній Європі від таких фільмів отримують таку собі усладу для буржуазного глядача: десь погано, а в нас тут рай. Цей фільм підгодовує усі штампи в уявленні європейців про Україну, і їм подобається відчувати себе кращими. Цей фільм нав'язує глядачеві свою позицію, буквально занурює глядача з головою в однозначну дійсність. Це не мистецтво.
Українська програма на нинішній "Молодості" сильніша, ніж торік?
Останні два роки я переглядав майже все українське кіно. Шукав чогось нового. Якщо позаторік я нічого не знаходив, то торік я знайшов дві прекрасних короткометражки - Марини Степанської ("Канікули") і Каті Горностай ("Між нами"), які для мене нове слово в українському кіно. Це інтимне, особистісне кіно, при цьому дуже вільне, тому що знімалося без будь-якої фінансової підтримки. Дівчата просто брали камеру і з підручних засобів створювали свою історію. В кіно можна зробити фільм з нічого, тільки якщо ти маєш, що сказати. Але про ці фільми швидко забули. Цього року кінокритики хотіли відшукати щось вартісне, але не знайшли.
Зараз вийшов у прокат "Поводир".
Традиційний український блокбастер, які у нас знімають роками брати Іллєнки. З усіма кліше, штампами і слабкостями цього жанру. У нього завжди буде свій глядач, але фахівці від кіно такий фільм серйозно ніколи не сприймуть. Це фільм, який нічого не залишає в душі, який по суті не зачіпає. Дві години просто дивишся на екран, думаєш про що завгодно, тільки не про цей фільм. Ні історія, ні герої, ні сюжетні перипетії не чіпляють.
Джамала прикрашає екран?
Вона там якраз не дуже добре виглядає, по-моєму. Вона слабка актриса. Можливо, це була не її роль.
Українські режисери досі не можуть відійти від традиції поетичного кіно?
Проблема в тому, що українське кіно існує у вакуумі. Наші режисери не дивляться, що відбувається у світі, вони начебто не знають, що велосипед у світі вже давно винайшли, і весь час його винаходять. Історії кіно вже більше ста років, звідти можна черпати, що хочеш. Натомість українські фільми не виходять за якісь свої рамки. А вся критика зводиться до того, що фільм "Х" за мірками українського кіно хороший, значить "режисер молодець". Але якщо ти спробуєш винести цього режисера за межі українського контексту, то відразу побачиш усю неспроможність і слабкість нашого кіно. Проблема в тому, що більшість критиків навіть не намагаються виносити фільми поза український контекст. Бо, крім стандартного кіно, яке показують в кінотеатрах і на великих фестивалях, вони теж нічого не бачать.
2 
4880
Коментарі
3