У вересні до України завітає знаний грузинський медіаменеджер, драматург і письменник Баса Джанікашвілі й презентуватиме українське видання свого роману "Гра у войнушку", який став першим за роки Незалежності перекладом сучасної грузинського роману в Україні. Презентації та авторські зустрічі відбуватимуться у Києві, Львові та Вінниці. На Форумі видавців у Львові новинку представлятимуть на стенді видавництва "Кальварія", яке виступило партнером цього видання.
Роман, котрий починається на іронічно-реалістичній ноті, раптом перетворюється на абсурдну трагедію, якою є будь-яка справжня війна, зокрема й та, що точиться сьогодні в Україні. На тлі внутрішньої сімейної війни між подружжям Дарчія несподівано розпочинається війна між державами — російсько-грузинська війна 2008 року. І в обох війнах важливу ролю відіграє десятирічний син подружжя — Гівіко.
У цьому тексті межа між реальним і віртуальним простором просто зникає. Читач сам вирішує, чи герої роману — учасники реального конфлікту, чи персонажі комп'ютерної гри у войнушку.
Баса Джанікашвілі вважає, що грузинська література має зацікавити українців: "Тема війни для мене і моїх колег є дуже важливою, оскільки від 1990 року Грузія пройшла через вісім воєн. В Україні, на щастя, війни не було... А зараз раптово ця проблема зачепила і Вас... Тому тематика сучасної грузинської літератури може бути близькою українському читачеві". Перша презентація видання теж буде в Києві 9 вересня в Посольстві Грузії з театрально-літературним перфоменсом від акторів театру "ДАХ".
Пропонуємо для читачів Gazeta.ua кілька фрагментів нової книжки
Баса Джанікашвілі
Гра у вóйнушку!
П'єса-роман
З грузинської переклав Гіоргій Арабулі
Не вбивай комара!
Гія Ніколадзе (Гія Ніколадзе — популярний грузинський автор-виконавець, бард)
ДІЙОВІ ОСОБИ
Віра Кекелідзе — дружина.
Гурам Дарчія — чоловік.
Гівіко — їхній син.
Нікіфоров Анатолій Георгійович — перший пілот.
Асименко Дмитро Юрійович — другий пілот.
Суркатов Борис Іванович, він же Боря — третій пілот.
Ізмайлов Земут Тумезович — четвертий пілот.
Сімак Микола Федорович — п'ятий пілот.
Озеро — Сіоньське водосховище.
Страх.
Туалет.
Лалі — жінка, що залишилась без відповіді.
…
На чиєму ти боці?
Як я вже казав, він — чоловік, що тільки-но перетнув сорокарічну межу, з рідким волоссям, круглим лицем, подвійним підборіддям і животом, який з'явився без жодної на те причини. Якби він до того ж був приземкуватим, можна було б сказати, що він потворний, але високий зріст додавав йому величності. Та навіть з його рум'яними щоками, які стали такими від споживання коньяку, нема на що дивитись. Дванадцять років тому Гурам не був таким. Дванадцять років тому Гурам Дарчія мріяв про кар'єру регбіста. Та через два місяці після одруження отримав травму і покинув про це думати. Кажуть, регбісти рідко йдуть у журналістику, і всі справді здивувалися, коли він почав писати. Він обрав одну газету і писав три колонки до кожного номера.
Працюючи в газеті, він полюбив інші види спорту, і зараз вже не уявляє життя без футболу, баскетболу й тенісу. Гурам Дарчія непоганий чоловік. Дружину він кохає по-своєму. Так, як і більшість грузинських чоловіків. Але найдорожчим для нього є син. Він вважає, що його власне життя склалося не так, як він хотів, тому єдиною надією залишається маленький Гівіко.
З чого почалось руйнування родини? Точно він не пам'ятає, але часто думає про це. Мабуть, з неуспішної спортивної кар'єри, невдалих журналістських робіт і одноманітного життя. Кілька разів він намагався врятувати сім'ю. Перестав пити, вділяв більше уваги дружині, більше часу бував удома. Словом, намагався бути таким чоловіком і батьком, якими їх показують в американських фільмах. Як на те, такі Гурамові "розвороти" час від часу закінчувалися ще більшими конфліктами. Останні два роки Гурама та Віру (в класичному сенсі) не можна назвати чоловіком та дружиною. Вони існують у режимі, позбавленому уваги, контакту, довіри, в небажанні поступатися одне одному й, що найнестерпніше, — у мовчанні. Розмовляють лише про навчання Гівіко та комунальні платежі. Кількість речень зведено до мінімуму. Жоден з них не радіє поверненню додому. Обидвоє намагаються прийти пізно ввечері й піти вранці першим.
Головне питання: хто першим покине сім'ю. Хто візьме на себе відповідальність за цю драму? За ким залишиться право на перший докір? Хто буде винним за марно прожиті роки, згаслі сподівання, втрачений час, кохання, що минуло, і ще багато чого, за думки, побачені перед дзеркалом? Хто візьме це на себе? Кожному бракує мужності. Тому й досі вони живуть разом… Перетворили все на систему з мінімальними зобов'язаннями, де головною жертвою є не вони самі, а їхній спільний син. Такий егоїзм батьків мимоволі робить з нього винного. Обоє намагаються схилити сина на свій бік. Але дитина так не може. Вона любить обох. Зараз про Гівіко батьки згадують найменше.
…
Не вбивай комара
Цей звук він чув і раніше, та не міг пригадати, де й коли. Ні, воно наче нагадувало літак, але з таким звуком цивільні літаки не літають.
— Ага, дочекалися смертельної комахи? — звернувся він до дружини, яка вийшла з котеджу, і зрозумів, що жарт вийшов недоречним.
— Де дитина? — не звернула на нього уваги вона, шукаючи очима сина. Видно було, що сповіщення з неба до неї не дійшло.
Гурам підвівся з патиків, що виконували роль крісла, і в цю мить голос Гівіко почувся звідти, звідки йшов і звук літака — з неба.
— Я тут.
Наближення літака тривожило. Винищувач пролетів миттєво. Це було відчуття всеосяжного жаху, катастрофи, вразливості, абсурду та марноти. Шок, що його викликав звук літака, був настільки сильним, що не було жодного сенсу бігти чи ховатися. Чоловік та дружина стояли як вкопані й не могли зронити ані звуку. З телевізора війна прийшла у їхнє подвір'я. За мить після цього з тонкою, в'язкою та зростаючою емоційністю з'явилася бомба. Точнісінько з таким звуком, як у документальних кадрах Другої світової війни: пццццззз… і вибух. Залізяка вагою у двісті сорок кілограмів упала недалеко, і від цього здригнулася земля. Це було схоже на поштовх землетрусу, але ще й зі страшним, оглушливим звуком. Пригнічена, скривджена Грузія, втративши інстинкт самозбереження, затихла.
— Гівіко, ходімо до туалету, поки він вільний, — Віра Кекелідзе порушила мовчання батьківщини і спробувала залізти на дерево.
Гурам засунув руку в кишеню й хотів було додати до неспокійних думок ще одну пігулку, але передумав. Він не побачив у погляді дружини прохання про допомогу і ще більше принишк.
Незважаючи на невизначене майбутнє Дарчія, Гівіко зберігав право на мовчання і не квапився відповідати — він перелякано дивився на батьків. Обережно дістав з кишені камінець, притис його до гумки й поглянув у небо.
Шум від вибуху й гуркіт винищувача все ще стояли у вухах. Якби не знати, що кілька хвилин тому впала бомба, відчуття загалом було б схоже на звуковий ефект під час перегляду фантастичного фільму.
— Ти ж знаєш, потім він буде зайнятий! — Гураму Дарчія здалось несвоєчасним заманювання сина до туалету. До туалету, що його османи називали чечма, який навіть дверей не має. "Сумніваюся, що він злізе", — подумав він.
Туалет потрібен, коли світить сонце, коли ллє дощ і навіть тоді, коли йде війна. Тому Віра Кекелідзе й очікувала збільшення попиту на туалет. Особливо коли він один для ста відпочивальників. Туалет — велика вада Сіоні. Це розуміють усі. Гівіко чудово знав про найслабше місце Сіоні — проблему каналізації. Тому аргумент щодо "вільного туалету" був не таким вже й слабким, як гадав Гурам Дарчія.
— Він і зараз зайнятий, — відповів з дерева Гівіко.
— Гураме, дивися за своїм сином! Диви, куди він видерся. Скажи йому щось. Нервів на нього не вистачає! — сказала Віра й зайшла до будиноку.
— Що ти робиш? — батькове питання було радше риторичним.
— Патрулю, — відповів той.
— Патрулюю. Ти це хотів сказати?
— Ага, патрулю.
Гурам поглянув на котедж. Спробував угледіти, що робить дружина за вікнами. "Сумки хоч не збирає? Тепер вона все ж таки переконалась, що небезпека реальна і я просто так не лякаю". Подумки він відсвяткував невеличку перемогу й повернувся до сина.
— А пам'ятаєш, Гівіко, нам з тобою пісня сподобалась, Джон Леннон співає, All We Need Is Love, пам'ятаєш, як ми нещодавно слухали її? — спитав він і перевірив наявність заспокійливих пігулок у кишені.
— Що таке All We Need?
— All We Need Is Love, синку, — Гурам наспівав пісню Джона Леннона, — пам'ятаєш? Згадав?
— А-а-а, так, згадав. Подобається мені дуже, — неуважно відповів син.
Гурам знову поглянув на будинок. Дружини не було видно.
— Ну то що? Не пам'ятаєш, про що ця пісня?
— Про що?
— Я ж тобі розповідав. Це пісня про любов, дружбу, підтримку, — Гурам втрачав терпіння, — у ній є такі слова: "якщо ми хочемо миру, то повинні любити одне одного". Точніше, нам потрібно ще більше любові, щоб був мир.
— Ну, гаразд, — глузливо відповів Гівіко.
Гурама калатало. Синове нахабство виявилось сильнішим за ліки.
— Що гаразд? Злізай мерщій!
— Не злізу. Росіяни бомблять нас, а я їх збиватиму.
Фоном для діалогу слугував звук винищувача. Ця й перед тим кепська ситуація стала ще гіршою, коли страх рушив прямо в бік Сіоні. Винищувач наближався. Ніхто не знав, де впаде наступна бомба. Гурам дістав з кишені пластинку з ліками, вилузав пігулку на долоню й поклав між язиком і піднебінням. Крейдяний смак почав взаємодіяти з рецепторами. Та відчуття паніки його не полишало.
Гурам знову подивився на будинок. Віри не було видно. Потім поглянув на сина, що видерся на дерево, й побачив, як Гівіко цілиться у небо з рогатки. Цілиться, але у що? Він подивився на небо й не побачив нічого, окрім страху. Страх був звуком. Страх летів. Блискавично наближаючись до сіоньського неба. Цей рух здавався неприродно швидким. Він немов порушував усі закони фізики. Можливо, тому, що летів він близько до землі. Гурам подумав, що він, можливо, так і пролетить над Сіоні, не встигнувши скинути бомбу. На звук страху з котеджу з криком вибігла Віра. Як і чоловік, вона просила сина злізти з дерева.
Та Гівіко до кінця відтягнув затиснутий у гумці рогатки камінець, примружив одне око, іншим прицілився у літак і вистрілив.
— Синку, злазь, бо впаде бомба й тобі нашкодить, — батько вкотре намагався вмовити сина слабкими і, можна сказати, беззмістовними аргументами, думаючи вже про те, як залізти на дерево, силою стягнути звідти Гівіко, схопити дружину за руку і сховатись кудись у підземелля. Кудись, де його не дістане 240-кілограмовий вибуховий залізний снаряд.
Літак пролетів повз них.
— І чого вони нас бомблять? — роздратовано спитав Гівіко.
Батько постарався не виходити за межі дипломатії та кращих сімейних традицій і якомога спокійніше відповів: — Бо у них немає любові.
Страх розвернувся в повітрі. Він знову прямував до Сіоні. Знову — нестерпно, зловмисно, дражливо, впевнено.
— Злазь негайно, не змушуй мене дряпатись туди! — вкотре крикнула Віра.
— Знов летить! — безпорадно промовив Гурам, врешті-решт втративши останню надію. Він сперся на дерево і твердо вирішивши зняти звідти Гівіко.
Гівіко ж був проти батькового рішення.
— Ні, я патрулю! — він натягнув гумку рогатки, заплющив одне око, іншим прицілився у літак і завмер. Крихітний камінець — неначе лицар, кумедний і приречений герой — чекав, коли він наблизиться до винищувача. Маленький Гівіко, сіоньський камінець і гордість надсучасної авіації.
Перша спроба Гурама вилізти на дерево виявилась невдалою. Віра не могла більше чекати й підсадила чоловіка. Тепер Гурам піднявся над землею на кілька сантиметрів. Ситуацію ускладнювала близькість всюдисущого страху. Страх рухався. Гівіко відпустив гуму. Камінець пролетів повз ворота рогатки і попрямував у небо. Друга спроба Гурама залізти на дерево також не була успішною. А тієї миті, коли це сталося, страх пролітав над головами сім'ї Дарчія.
…
Останнє бажання
От і зараз його весела вдача справила вирішальний вплив на подружжя. Тобто за мить до розстрілу він сказав:
— А можно пєрєд смєртью послєднєє жєланіє?
Віра опустила пістолет.
— Що з ним робити?
— Не знаю… — Гурам розгубився.
— Я знаю. Читав у книжці, що перед смертю зазвичай виконують останнє бажання, — знайшов вихід Гівіко, що сидів на дереві, немов вартовий.
— Де ти це прочитав, синку? — відповіла мати.
— Що ти за книжки йому даєш читати, Віро? — Гурам звів угору брови.
Віра злякалась, що може зруйнуватися щойно набута сімейна єдність, і стала виправдовуватися: — Не знаю, він завжди сам шукає, що читати, — і сердито зиркнула на Гівіко. — Що ти читав, Гівіко?
— "Злочин і кару".
Тепер Віра повернулась до полонених:
— Какоє жєланіє? — здавалось, авторитет Федора Михайловича на неї вплинув.
— А у вас случайно нєту нікві? — сором'язливо запитав Суркатов.
— Что? — Віра запитливо подивилась на чоловіка.
— Нікві, гріби у вас такіє, — осмілів Суркатов.
Нікіфоров підтримав розмову: — Ой, я тоже знаю нікві. Ой, знаю, знаю.
— Гріби? Нє слишал такого, — приєднався до обговорення другий пілот.
— Вот попробуєшь, і послє етого і на расстрєл можно, — весело відповів Суркатов.
— Що? — Віра питала більше чоловіка, ніж засуджених.
— Нікві? Нікві? — перепитав у пілотів Гурам. Він зробив акцент на специфічному звукові "к", щоб упевнитись у бажанні росіян.
— Да, да, нікві, нікві, — підтвердив Суркатов.
Віра зрозуміла.
— Ой, ізвінітє, нікві нєту, що тепер робити з цими гостями? Чим годувати? — вона повернулась до чоловіка.
— Аух, — щиро захвилювався Гурам, — у нас є щось?
— Вино! — з відразою прокричав Гівіко.
— Ізвінітє, нікві нєту, но єсть очєнь вкусноє ісрім маквалі, — з обличчям по-справжньому стурбованої домогосподарки відповіла Віра.
— А что ето? — з лицемірною посмішкою поцікавився другий льотчик, Асименко.
— Ето соус для куріци, — швидко відповів обізнаний в грузинській кухні Суркатов.
— Как ви сказалі називаєтся? Ісрим мак… мак… — усе ще лежачи на землі і вчепившись пальцями у мох, спитав перший пілот Нікіфоров.
— Ісрім маквалі, — Віра сунула пістолет до кишені й кинулась до котеджу. — Сєйчас я прінєсу, стол накрою. Подождітє! — щось надзвичайне відбувається в голові у жінки в такий час. Свідомість господині спрацьовує зазвичай швидше за маклера на нью-йоркській біржі, і з повним дотриманням логістичних законів вона починає продюсинг столу. Тому молекули мозку зі швидкістю світла дали Вірі зрозуміти, що для того, аби накрити стіл, їй знадобляться безробітні працівники: — Чого стоїш, давай неси вино, дай випити цим людям, сором так без поваги їх розстрілювати! — наказала вона чоловіку перед тим, як залетіти до кімнати під назвою кухня і зникнути там.
…
Кодова назва — дачне селище
Вже стемніло. Птахи, бджоли, жаби і комарі завмерли. Цю тишу літньої ночі порушувала лише гикавка Гівіко. Зараз він зовсім не був схожий на того лютого чаклуна, що влаштовував феєрверки над Сіоні. Гівіко, маленький чоловічок з опущеними руками, горнувся до маминого подолу. Десь далеко, дуже далеко, мабуть, біля Горі вільно ширяли винищувачі. Люди вийшли на вулицю і марно намагалися пояснити пілотам, котрі сиділи у літаках, що окрім наказу існує й історія.
— Нічого, якщо я завтра приберу?
Гурам промовчав. Що б він не відповів, Віра прибрала б зі столу завтра.
— Здається, вони не пішли незадоволеними, еге ж? — у світлі місяця Віра виглядала особливо вродливою. — Не знаю, все що було, все винесла, — вона зрозуміла, що на неї дивляться.
— Ні, ні, гарний був стіл, — і в темряві знайшов Вірину руку. Пальцями відчув долоню й попестив її. Побачивши це, Гівіко перестав гикати.
— Ти ж так нічого й не поїв? — Віра хотіла приховати ніяковість і поглянула на Гівіко.
— Я патрулив, — гордо повідомив син.
— Навчи цього хлопця хоча б грузинської, — Віра звільнила руку. — Завтра приберу, нема сил ні на що… Лягайте вже, не вештайтесь.
Віра зайшла всередину, за кілька хвилин вийшла і зникла за будинком. В руці вона тримала ліхтарик. В кінці темного двору був туалет без дверей. Батько з сином залишились наодинці. Батько повернувся до столу. Сів на один зі стільців і посадив сина на коліна.
— Що це було? — спитав він більше себе.
— Що, тату?
— Випив я трохи, — він поліз до кишені штанів за сигаретами. Замість пачки там були заспокійливі пігулки. Він глянув на них, потім поклав на стіл і почав порпатись в іншій кишені. Врешті дістав цигарку, прикурив і випустив цівку диму.
— Не люблю, коли ти п'єш, — Гівіко сказав так, що було незрозуміло, що він мав на увазі — алкоголь чи пігулки.
— І я не люблю, але не виходило інакше.
— Я не хочу спати, — позіхаючи, промовив Гівіко. Насправді хотів, але як давно він так спокійно не сидів з батьком. Тому він не хотів іти спати.
— У Руставі горить, мабуть, усе, — і подивився на небо. Звуку штурмовика вже не було чути. З неба сяяли зірки.
— Там теж бомбили?
— Мабуть.
— Не хочу спати, — ще раз повторив Гівіко і так роззявив рота, що Гурам засміявся вголос.
— Та добре, хто тебе спати жене? — він зробив глибоку затяжку, важко зітхнув і втиснув недопалок у стіл.
З кінця двору наче світлячок показалася Віра. Через плече в неї був перевішений рушник, а в руці вона тримала зубну щітку. Зупинилась біля дверей котеджу.
— Чоловіки, лягайте мерщій. Знаєте, котра година? — сказала вона і зайшла всередину.
Гурам згадав, що він на курорті. На тому курорті, чиїм туалетом за день користуються сто душ, і попри це ні в кого не виникає думки повісити двері. Тому він, начебто злякався, підхопився і гукнув за зачинені двері котеджу:
— Віро, туалет вільний?
Гівіко, якого Гурам ненароком скинув з колін, поглянув на батька. Його не розізлило, що він опинився на землі. Він знав, що батько зробив це ненавмисно. Знав і те, що батько ненавидить туалет Сіоні.
— Тату, — сказав він врешті, — я знаю, як треба назвати мого брата.
— Не кажи, Прогеріо, — підняв сина батько. Обтрусив йому штани і провів рукою по волоссю.
— Як ти здогадався? — здивувався Гівіко.
— Синку, давай принеси ліхтарик, віділлємо і ляжемо спати, — сказав батько і по-дружньому дав йому стусана. Гівіко забіг до котеджу. Гурам ще раз поглянув на небо і подумав, що перше, на що дивишся під час війни, це небо. Потім він ковзнув поглядом по залишках частування на столі, врешті подивився туди, де лежали трупи, і не побачив нікого.
2 
4880
Коментарі