Тексти понад 150 авторів увійшли до книжки "Літопис самовидців: Дев'ять місяців українського спротиву". Видання простежує події від листопада 2013-го до літа 2014 через живі свідчення - дописи у блогах, фрагменти новин, виступи, есеї. Автор ідеї - Оксана Забужко, упорядниця - Тетяна Терен. Книжка вийшла у видавництві "Комора". 16 вересня "Літопис самовидців" представили на "ГогольФесті" у Києві. Gazeta.ua подає читачам фрагменти із виступу Оксани Забужко на презентації книжки.
"Давно виникла ідея - скласти книжку з отих історій і постів, які читали всі. Критерієм було не менше 500 перепостів у соціальних мережах - міра поширеності. Це добір тих текстів, які відразу по публікації були апробовані. Кажуть, це фейсбучна війна.
Не втомлююсь повторювати, що українська література пішла у Facebook. Я не те щоб уважно читаю, але стараюсь моніторити. Це найбільш жива сфера, в якій можна почути справжній голос - голос свідків, голос учасників. Частина тої інформаційної війни, яка ведеться проти українців не рік не два - за найскромнішими підрахунками десь із двохтисячного року, коли з-під нас витягали український інформаційний простір. Український інформаційний простір українцям не належить і не контролюється. І багато років я тупо повторювала - доки у нас не буде громадянського суспільства, два-три видання для освіченого прошарку середнього класу, бодай два-три тижневики і газети, які в один і той самий день читає весь освічений клас від Ужгорода до Донецька і обговорює. Газети - це не інтернет. Це майданчики для обговорення. Інтернет цього наративу не формує.
Повідомлення у Facebook живе один день. Це розсипана пам'ять, розпорошена свідомість. Суспільство позбавленне можливостей творення свого наративу. У нас не журналістика, а новини. Дедалі частіше ЗМІ займаються переповіданням, що та чи інша публічна особа написала у своєму фейсбуку чи твіттері. Це інші способи циркуляції інформації.
Письменник має не по телевізору виступати, а ходити по базарах, вулицях, їздити в громадському транспорті і прислухатися - що говорять люди, як говорять. Відчувати нервові течії, підшкірні спроби історії ще до того, як їх озвучать журналісти, тому що література в принципі є піонером називання речей. Ця рука на пульсі історії, постійна пальпація, називання певних речей - функція літератури.
З 30 листопада у соцмережах почали писати всі. В Україні, либонь, найбільш інтелектуальні станом на сьогодні соцмережі, тому що у нас немає іншого каналу висловитися, інших публічних трибун. В этих ваших фейсбуках і лайвджорналах можна знайти купу філософських статей, глибоких політологічних роздумів, художніх зарисовок, прекрасної есеїстики, просто літератури - справді літератури живої, як м'ясо, сирої, ніби необробленої літератури, яка не пройшла через редактора та всі інші паперові перипетії, які мусить пройти рукопис, щоб стати паперовою книжкою. Але це є справді народження нової літератури. За ці 9 місяців засвітилися нові імена, не серед уже відомих і розкручених - імена які раніше ніхто не чув, які читає не вся країна але прийнаймні десятки тисяч людей.
Це ритмізований біль, який стає фейсбучними віршами, оці верлібри що один за другим масово поширюють, оце найбільш людське свідоцтво, яке може дати література. Мене боліло, що воно проходить. "А як звали цю дівчинку - що рюкзак врятував її спину?" Це Стефаниковської сили новела з тою різницею, що це репортаж від першої руки - але це література. Це історії, котрі по упливі місяця чи двох уже треба було спеціально шукати. Воно випливає, вислизає а потім виявляється, що багато чого вже не знайдеш, а потім виявляється, що кириличний адмін Facebook сидить в Москві - і він вирішує, що бачити, а що не бачите і спробуйте знайти, якщо взагалі пригадаєте, хто це писав десь там у грудні. А його немає, його не видно. А потім виявляється, що запис який пам'ятали і поширювали, зникає - так сталося. По Одесі - всі репортажі з місця подій - всі одесити, хто прийшовши додому написали, все живе і - виявляється, що ці записи вже затерті.
Моя в цій книжці - легка оркестровка, тихий монтаж. Була думка взагалі свого імені не ставити, але видавництво наполягло. Моє ім'я тут має слугувати зазивалою. І журналісти перше, що написали - "Забужко написала книжку про Майдан". Тоді я сказала: "Холєра, це воно".
Часом ці тексти - одне спостереження, деталь, одне враження. Чоловік, який носив трупи біля Михайлівського 20 лютого прийшов додому і написав тут-таки по ходу згарячу, щоби позбутися враження - як він ніс це важке тіло - мертве тіло важче од живого - як в цей час у кишені щойно убитого задзвонив мобільний - оцей рінґтон, бетховенівський "До Елізи". І хлопець пише: "Коли тепер зможу почиути цей рингтон і думати про щось інше?". А зараз ця ринґтонівська тема проявилася у записах Олени Степової - Елена Степная - теж нове ім'я можна сказати. Жінка із Свердловська Луганської області, найсхідніший населений пункт, вона просто на окупованій території і у зоні бойових дій пише у Facebook. Це її спосіб зв'язку зі світом і Україною. Її фраза "Все будет Украина" замість "Все будет Донбасс". Це її безпосередні, прямі образки з того самого бомбленого і тероризованого посёлка, в якому вона живе. Ці образи отого поля, в якому відбуваються бої. Як уночі стріляють і як оцей Донецький степ дзвонить рінґтонами - це живі намагаються додзвонитися мертвим. Ось цей звук мобільного телефона в кишені убитого - це дуже нове. Цього ще не було у жодній війні. Ніколи. Це ХХІ століття".
Сестри Тельнюк виконали на презентації нову пісню на текст Ірини Цілик, що увійшов до книги "Літопис Самовидців":
3 
4880
Коментарі