У Легедзиному толокою зводили хату
Трипільську хату будували 16 серпня в селищі Легедзине Тальнівського району Черкаської області. На плакатах при вході — фото пораненого в АТО 33-річного добровольця Олександра Кікіна зі Сміли на Черкащині. Під Слов'янськом він отримав травму від вибуху міни та вогнепальне поранення з опіками. Йому ампутували ліву ногу. На святі зібрали 5 тис. грн йому на лікування.
— Ми повинні кожен день боротися, — каже до кількох сотень гостей директор заповідника "Трипільська культура" 49-річний Владислав Чабанюк після хвилини мовчання за загиблими на Донбасі. — Як одна баба сьогодні казала: "Бур'яни треба полоти, бо як не полоти, то заросте". Нам треба боротися із собою, із ворогом, тоді буде чисто в нашій хаті.
До приїзду гостей музейники встановили дерев'яні стовпи для стін та даху. Поряд — купа нарубаного гілля та глина для замісу.
— Обручки й персні краще прив'яжіть на мотузки. А з рук познімайте, бо буде ваше золото-срібло замуроване у глині, — каже працівниця музею Валентина Сесь.
— Хто одружений, стане вільний, — жартують чоловіки. Переодягаються і йдуть до глини. Із дерев'яних балок зроблений каркас хати, який треба заплести живоплотом і закидати глиняними вальками. Стіни з товстих колод, між ними вплітають тонші.
— От кажуть "Хто як не я?", це й толоки стосується. Якщо зберемося громадою, то буде результат, — обрубує задовге гілля киянин Валерій Афанасьєв, 42 роки, у вишиванці.
— Глина — це душа. Коли хатинку в Легедзиному купите, то вона хвилі від мобільного гасить, дихає. Тут люди по духу — патріоти, всі потєряні в одному напрямку. Приїхали на толоку, тоді у фільмі Чабанюка "Казка про Чорного козака" знялися. Потім хату купили. Це Мекка України, другий Єрусалим, — підносить воду працівник музею Сергій.
Чоловік років 60 ллє з бочки воду у глину, тоді бризкає на натовп. Дівчата пищать і сміються. У хлопчаків на спинах червоною глиною намальовані тризубці. За годину заміс готовий. Його посипають половою і звуть дівчат топтати ногами глину.
— Хоч і війна, але треба будувати Україну. Українці завжди збиралися і гуртом ставили хату. Глина, трохи дерева — і хата, нове життя, — каже режисер Михайло Іллєнко, 67 років. Він місить глину та фотографує учасників толоки.
— Хто не скаче, той москаль! — кричить чоловічий голос у гурті. Всі сміються, починають стрибати у глині. Дехто падає і весь у глині продовжує місити ногами.
— Щороку більше молоді приїздить. Люди хочуть чогось хорошого, а глина несе позитивну енергетику. Якщо буде клич поїхати толоками відбудовувати Донбас, то люди поїдуть, — каже Людмила, 46 років, дружина Владислава Чабанюка. — Місце вже прикметне. Багато молодят приїздять сюди фотографуватися. Недавно молода пара була, питають: а де статуетка вагітної трипільської жінки? Їм хтось сказав, як потримати ту статуетку, то в бездітної пари будуть діти.
Кухарі пригощають борщем із 200-літрового баняка. По обіді всі їдуть у поля, за 1,5 км від села, на розкопки.
Хати палили, як покійників
— Трипільці спалювали своє житло, коли переїздили на інше місце, — розповідає Владислав Чабанюк. — Так, як і покійників. Перед тим виймали серце хати — піч. Ставили посуд, як для покійного, і палили. Та не одну хату, а ціле поселення. Із трьох тисяч будинків розкопані 49. Хати були двоповерхові. Жили на другому поверсі. Там були сіни, піч, лава для посуду із зерном. У кожній хаті вівтар. У деяких вони збереглися дуже гарно — видно малюнок. До 2001 року, коли розчищали розкопки, то посудини залишалися на розкопках. Але сторожів не було. Якось приходимо зранку, а посуду нема. Після того забираємо. Нам же не головна мета — знайти горщик, а з'ясувати, як жили трипільці.
5 
35413
Коментарі