Бракує історичного кіно

Як розвиватиметься література після Майдану, розмірковують письменники.

Андрій Кокотюха, 43 роки, Київ:

— Майдан показав, що українець може бути героєм. Але не всім. Дивлюся в анотацію якоїсь книжки: "Це видання про те, як нищили українську людину". Знову стогони і плач. Навіть я стояв на варті часом, один із перших увірвався у Межигір'я, хоча жодного "Коктейля Молотова" не кинув. Історій про війну дуже багато. Треба, щоб герой став героєм.

Розвиток видавничої справи — це елемент боротьби в інформаційній війні. У росіян література поділена на чіткі напрямки. А в нас усе звалено на кучу. Видавництво рідко має своє обличчя. Що є, те й видає. Не певний, що це зміниться. Хіба якщо будуть реальні потреби самого читача. З 2011-го він ведеться на історичну літературу.

Юрій Винничук, 62 роки, Львів:

— Бракує хорошого історичного кіно. Річ не в книжках — читає кілька тисяч на всю Україну. Кіно подивилися б більше, і воно впливає краще. Коли вийшов фільм про Анжеліку, книжка стала бестселером. Дах над якоюсь бібліотекою може почекати, а кіно треба знімати негайно, щоб формувати нове покоління. Поки знімають гімно. А що вважати українським фільмом? Російськомовне за сценаріями Роздобудько — не вважаю нашим. Не бачив іспанського фільму, знятого німецькою.

Тарас Прохасько, 45 років, Івано-Франківськ:

— Література є повільною річчю. Не слід вимагати від неї негайної реакції на те, що відбулося. Зараз пишу художні есеї про радянську армію. Це можна назвати притриманим репортажем із дистанції 20 років. Минулого літа я говорив на пластових таборах із хлопцями. Бачив, що ця історія є майже незнаною для молодших. А вона тягнеться далі. У всьому, що відбувається зараз, радянське минуле є дуже відчутним. Краще знати, як то всьо працювало. Якщо розпочнеться війна, я вже не хотів би бути в регулярній армії. Волію партизанку чи якісь дрібні диверсійні загони. Але ясно, що якби мене закликали до армії, — то пішов би.

×