ДЕСЯТИЛІТТЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ПЕРЕРВАЛИ В НАС ТРАДИЦІЮ ХРАМОВОГО БУДІВНИЦТВА. АРХІТЕКТОРАМ ЧАСТО-ГУСТО БРАКУЄ ДОСВІДУ ТА ЗНАНЬ, ЯК ЗВОДИТИ ЦЕРКВИ. НЕМАЄ ЇХ, А ТАКОЖ СМАКУ, І В ЗАМОВНИКІВ – ЦЕРКОВНИХ ГРОМАД ІЗ СВЯЩЕНИКАМИ. ТОМУ В УКРАЇНІ З'ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ХРАМИ З МОСКОВСЬКИМИ БАНЯМИ Й ВИГИНАМИ-"КОКОШНИКАМИ", – РОЗПОВІДАЄ АРХІТЕКТОР ІВАН БИКОВ
"Іде до завершення будівництво ще однієї церкви "московського протекторату" в нашім майже західноукраїнськім краї, – пише на сторінці у Facebook 48-річний В'ячеслав СОКОЛОВСЬКИЙ із Славути на Хмельниччині. І подає знімки вже зведеного храму та плаката із проектом. – Безумовно, церква дуже гарна, безумовно, чудова робота архітектора. Все ніби пропорційно, гармонійно – і просто гарно. Але так було б, коли б та церква стояла десь у Підмосков'ї чи на Золотом кольце Росії. Ми ж маємо власну архітектурну традицію. Вона не менш древня й не гірша за московську. Що ж ми так себе не поважаємо?"
– ЦЕРКВА У СЛАВУТІ НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ ЗАПРОЕКТОВАНА ЗА КАНОНАМИ МОСКОВСЬКОЇ АРХІТЕКТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ – ХИМЕРНОГО СТИЛЮ "ДИВНОЕ УЗОРОЧЬЕ", – пояснює київський архітектор і краєзнавець Іван БИКОВ, 35 років. – Він був поширений у Московії з?XVII століття. Згодом, у середині XIX – на початку?XX, у Російській імперії на його основі виник і поширився один із напрямів псевдоруського стилю. Для нього, як і для "дивного узорочья", характерний надлишковий декоративізм – нагромадження вигинів-кокошників, бані-"цибулини".
Усе це бере початок з архітектури Сходу. Адже московське зодчество в основі своїй є синтезом давньоруської архітектури і східних впливів – тюркських, перських. Багато запозичено з архітектури ісламських культових споруд – мечетей, мінаретів, мавзолеїв. Ще одна впізнавана ознака російського стилю – шатрова дзвіниця – із конусоподібним верхом – "шатром", прийшла до Московії з монгольських степів. Бо шатро – перший архітектурний витвір кочових народів. Найяскравіший приклад – храм Василія Блаженного на Красній площі в Москві з узорчатими цибулястими куполами, вежею-"шатром" посередині та примхливими декоративними вигинами зовнішнього декору.
В архітектурі церкви зі Славути нема нічого українського, окрім хрестово-купольної схеми. Архітектура українських барокових мурованих храмів походить від дерев'яного народного зодчества. У нас церкву будувала передусім громада. Тобто суть архітектури ішла від народу – люди складалися грішми й зводили невеликий, недорогий, але свій храм. Тричастний – продовгастий, із увінчаними банями трьома верхами, або хрещатий: на сході вівтар, посередині – середохрестя, з півдня та півночі – бічні рамена, із заходу, при вході – бабинець: там раніше було місце для жінок. Усі частини церкви за допомогою високих міжзрубних арок поєднані в єдиний простір храму. Український п'ятикупольний храм має один купол – баню – по центру й чотири на гілках хреста.
У нашій традиції форма церковних бань – грушоподібна. На відміну від московських "цибулин", верхи українських храмів часто мають по кілька заломів – перетяжок. І що важливо: бані наших церков завжди світлові – тобто слугують основним джерелом світла для храму. Вони мають внутрішні розписи й поєднані з інтер'єром. У російській же традиції через більш суворий клімат куполи-"цибулини" зсередини закриті пласким перекриттям. Вони не освітлюють церкву, це переважно декоративний елемент.
Рясна позолота куполів, чим зараз зловживають, – також російський вплив. По-перше, це суто східна традиція. А по-друге: імперія любить демонструвати шик і багатство. Українська церковна архітектура стриманіша, їй не характерний надлишковий декоративізм. Бані храмів у нас золотили дуже обережно: або найвищу, або ж – великих соборів у містах, коли й сам розмір храму дозволяв таку пишність. Раніше люди відчували міру в таких речах. Дахи й верхи в наших церквах і соборах – переважно зеленого чи синього кольору, стіни – білі або пастельних тонів. Храм своїм виглядом мав формувати у парафіян цінності нестяжання, чистоти й гармонії. Тому позолота бань ніколи не переходила в кітч. Нині ж в Україні часто золотять бані навіть малесеньких храмів – такі собі показушні "бризки в очі". Усе через брак смаку й розуміння природи храму.
Часто громада, яка береться за будівництво церкви, і місцевий священик, замовляючи архітекторові проект, спираються на готовий взірець. А хороших – небагато. Десятиліття радянської влади перервали традицію храмового будівництва. Архітекторам часто-густо бракує досвіду та знань, як зводити церкви. Тож виготовлений дорогий проект може бути еклектикою різних стилів. Але страшна не так вона, як постмодерн. Бо якщо модерн поєднував стилі досить вдало, то постмодерн поєднує непоєднуване й висміює сам себе – кінцевий продукт. Такі знущання над формою недопустимі в храмовій архітектурі, бо ж нівелюється сама ідея храму – місця, де людина спілкується з Богом.
Традиційна українська барокова баня, залитий світлом інтер'єр – таким є справжній український храм. Він досконалий. І цю традицію треба використовувати нині, створювати на її основі нові стильові напрямки церковного будівництва. Новації можливі, однак не повинні руйнувати основу національного стилю храмової архітектури.
2 
1
Коментарі
3