"Мне Советский Союз принес больше удовольствий, чем мой муженек за всю совместную жизнь"

Як пройшов конкурс "Новела по-українськи" про декомунізацію

 

Два тексти розділили перемогу на конкурсі "Новела по-українськи". Це "Інколи горобець рідніший за людину, або Чорні ворони з зірками" Олександра Вівчарика та "Моноліт" Валерія Пузіка. Всього учасники надіслали 212 новел. 204 отримали на електронну адресу і ще вісім – у паперових листах. Тема творів – вільна, але має бути мотив декомунізації. Тексти надсилали з усієї України, є учасники зі США та ­Чехії. Конкурс проходить учетверте. Торік найкращу новелу про Крим написала Надія Страшко із Гадяча на Полтавщині. До неї перемогу здобували Владислав Івченко із Сум та львів'янка Марія Титаренко.

Як обирали переможця

Усі новели оцінювали анонімно. До редакційного журі увійшли 11 учасників. Кожний текст читало щонайменше двоє людей. Новели розділили на 10 груп. Після двох кіл читання визначили 22 фіналісти. З них мали обрати трійку найкращих. Фіналістів оцінювали представники редакційного й письменницького журі. До останнього увійшли Павло Вольвач, Лариса Денисенко, Василь Карп'юк, Андрій Кокотюха та Антон Санченко. Традиційно, у фіналі кожен визнав найкращою іншу новелу. Жодна не перетиналася. Тому вирішили провести суперфінал. До нього потрапили дев'ять творів. Письменники поставили ще раз оцінки за 10-бальною шкалою. Найбільше набрав текст "Інколи горобець". Жоден учасник редакційного журі його не відзначив. На бал від нього у письменників відстав "Моноліт". В оцінках редакційного журі отримав перші місця. Тому вирішили розділити перемогу між двома учасниками.

Хто потрапив до суперфіналу

 

"Інколи горобець рідніший за людину, або Чорні ворони з зірками". Автор – 60-річний журналіст Олександр Вівчарик зі Сміли на Черкащині народився у місті Інта в Республіці Комі, на півночі Росії. Там і відбувається дія новели. Герой тішиться новими ковзанами. Також батьки дарують йому велосипед. Це покращує авторитет хлопця у дворі, втрачений після "необачно купленого піаніно". Задоволені всі, окрім сусідки: "Ганяют тут щенки бандеровские. Мой муж этих врагов народа как скотину, на работу гонял. А теперь, смотри, как оперились, недобитки фашистские". За ці слова дружині наглядача радянського табору в Інті доведеться поплатитися.

"Моноліт" написав 29-річний Валерій Пузік – художник, журналіст і кінорежисер, родом зі Старої Синяви на Хмельниччині. У січні 2015-го пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі п'ятого батальйону Добровольчого українського корпусу "Правого сектора". Герой повертається з АТО, за сюжетом. Що робити в мирному житті, не розуміє. Багато п'є, свариться з дружиною. Працює на будівництві СТО, там, де було кладовище. Викопують та заливають бетоном могили. Перед очима – загиблі друзі.

"Лікті" запропонував на конкурс 18-річний Данило Кутняк. Родом із Павлограда Дніпропетровської області, вивчає історію у Львівському національному університеті. "Барига не довго бикував. Сказав забрати пакети під пам'ятником якогось "Таваріща Джугашвілі", – розповідає головний герой. Наркодилер постійно призначає тому зустрічі під пам'ятниками комуністичним діячам. Переважно лисим і вусатим. Хто ці люди, хлопець до кінця не уявляє. Припускає, що Маркс "герич штовхав у 76-му будинку". Врешті робить висновок: "Лисі й вусаті – проблема нашої країни. Вони торгують наркотиками".

"Ті, що мчать під час шторму (Ленін, гудбай!)" написав 44-річний журналіст та письменник Віталій Квітка з міста Олександрія Кіровоградської області. Текст відзначила Лариса Денисенко. Олег гуляє Києвом і листується з Ритою. Спостерігає падіння Леніна на Бессарабці – і знаходить бажану свободу. "Ідол лежав без голови. І був чавлений кирками і молотами. Голоси висмоктували повітря своєю іскристою, як звільнена від шампанського пляшка, люттю. Над ними, захований глибоко, висів серп місяця. Молотки карбували ритм".

"Декомунікація", автор – Валентина Бригеда. "Корінна запоріжанка, "фізик і лірик" в одному келиху", – пише про себе. Антон Санченко поставив текстові найвищий бал у фіналі та суперфіналі. Всі омовки стажера знімальної групи новин стають реальністю. Наприклад, після фрази "Комунальники обіцяють сьогодні завершити зняття Леніна, що відбувається в рамках загальної декомунікації … еее… декомунізації" – у місті зникає інтернет. Стажера позбутися не можна – він "синок сам знаєш кого". Тому Макс продовжує милуватися собою на селфі під час роботи й помилятися в прямому ефірі.

"Каштан" Аркадія Поважного з Сум найвище відзначив Андрій Кокотюха. Сільський голова Назар Модестович не хоче руйнувати пам'ятника Ленінові. Перейменовує його на монумент письменнику і народному синоптику Володимирові Лису. Боїться онука Павла, якого назвав на честь Павлика Морозова – "здасть". Декомунізацію в селі проводить сторічний каштан, який падає від грози і розбиває монумент.

"Привид бродить" написав 26-річний Роман Повзик із Полтави, фіналіст "Новели по-українськи" про Майдан. Текст відзначив Василь Карп'юк. Якось до пенсіонера з'являється його кумир Ленін із важливим дорученням – поховати його. Вождя не беруть ні до пекла, ні до раю. Віктор Іванович рахує свої заощадження на чорний день – на подорож до Москви не стане. Герой прокидається – ця ілюзія була частиною антикомуністичної терапії.

"Проспект Леннона", автор – журналістка й волонтер АТО з Харкова Юлія ­Шевченко. Харківські майданівці запропонували перейменувати проспект Леніна на честь музиканта Джона Леннона. "Да кто он такой этот Леннон, кто его знает, кто? А Ленина весь мир знает", – обурюється Раїса Захарівна. Допитується у свого онука Олеся, якого вперто називає Сашенькою. А його покійну матір Соломію – бандерівкою. Згодом бачить онука в новинах із тросом – валить пам'ятник Іллічеві. Врешті, Олесь гине під ­Донецьком в АТО, а проспект Леніна перейменовують на проспект Науки.

Новелу "Холодна залізна рука" написала минулорічна фіналістка київська письменниця 35-річна Оксана Самара. Вона має дві вищі освіти – біолога й культуролога. Була арт-директором галереї та науковим співробітником зоопарку. У Павла Вольвача текст розділив перше місце з "Монолітом". 10-річний Муму – Макс молодший, доглядає підводний музей скульптур з алеєю пам'ятників радянським вождям. Його батько везе останні три Леніни з розореного Донецька й затримується на Перекопі через блокаду. Тим часом у Муму майже закінчився кисень при зануренні, а "холодна залізна рука намертво вчепилася в лямку старого балона".

Що сказало письменницьке журі

Антон Санченко, 50 років:

– Багато сількорів якихось. Але є й непогані твори. Сподобалося, що для кількох новел ретельно збирали матеріал і спогади інших людей. Не сподобалися кон'юнктурники на темі війни.

Андрій Кокотюха, 45 років:

– Скільки можна зболено стогнати? "Моноліт" – прямолінійний. А "Горобець" – саме те, чого не хватає: простенький, іронічний, з підтекстами.

Павло Вольвач, 52 роки:

– Я був за "Моноліт", в цій переконаності й лишаюся. Мені ця штука видається найпрофесійніше зробленою. Саме в плані ремесла. Там похмурувата "атмосфера", але не скиглійська й, тим більше, не пафосна.

"Холодна залізна рука" вирізнилася нестандартним вирішенням теми. Це і слугує тим гачком, що чіпляє читацький інтерес і тягне до завершення.

Лариса Денисенко, 43 роки:

– "Моноліт" добре виписаний твір, має пульсацію та ритм. "Горобець" чуттєвіший – наївницьке школярське письмо-засіб. Але мені абсолютно байдуже – "Горобець" чи "Моноліт", тому що в мене інші переваги. "Ті, що мчать під час шторму" – поетично. "Лікті" – це незлецький зразок класного гоніва. "Проспект Леннона" – гарне оповідання, "Новини дня" – непогане.

Минулі два роки Літературна агенція Discursus видавала твори фіналістів окремими книжками – "Євромайдан. Хроніка в новелах" та "Крим по-українськи. Веселі та сумні історії". Цьогоріч книжки не буде. "Актуальність теми трохи минає", – каже учасник журі та видавець Василь Карп'юк, 28 років.

Що казало редакційне журі

– Герої більшості оповідань – бабусі чи дідусі, які зводять рахунки зі своїми ідеалами, – розповідає Сергій Демчук, 32 роки, кореспондент відділу "Донбас, Крим". – Або такі собі дідугани-бешкетники, які все життя змушені були приховувати своє ставлення до тих "ідеалів". А тепер можуть розслабитися й після кількох кухлів пива засвідчити свою зневагу, помочившись під пам'ятник Ленінові. Декомунізацію автори сприймають скоріше як драми старих людей. Молодь не бере цього близько до серця.

Не обійшлося й без зіткнення поколінь. Як от – яскравий образ у оповіданні "Галстук". Малі розбишаки пролазять уночі до хатини старої запеклої комуністки. Знаходять серед "реліквій" її піонерський галстук і перегризають його, побившись об заклад. Для них це забавка, для жінки – ледве не кінець світу. Хоча це і є кінець її світу – світле майбутнє ніколи не настане. Минуле – валяється під ногами, червоне й пошматоване міцними дитячими зубами.

Вразив "Моноліт" – про поствоєнний синдром молодого ветерана війни на Донбасі. Усе навколо сіре й гнітюче, загиблі друзі не відпускають, кохана зневажає за щоденні "чекушки" після роботи. Автор показав ціну, яку довелося заплатити декому з нас і ще доведеться заплатити за декомунізацію.

Чотири новели відзначила керівник вінницької редакції "Газети по-українськи" Валентина Мураховська, 33 роки:

– "Він повернувся" – за емоційну передачу тексту, безпосередність і раптову, несподівану кінцівку. У новелі "Проспект Леннона" найкраще передані образи людей, вони реальні, таких можна зустріти на вулиці. "Моноліт" – проблема бійців, які повернулися з АТО, розкрита реалістично й без пафосу. Відчуття, що автор або сам пережив цю трагедію, або хтось із його близьких людей. "Привид бродить" – за оригінальну фантастичну ідею. Взагалі цього року тексти нудніші, ніж 2015-го, але в них краще з мовою.

– Прочитала 20 новел і захотілося трохи побурчати, – ділиться Ольга Юркова, 35 років, редактор відділу "Донбас, Крим". – Дуже барвисто закручені речення. Доки дочитаєш перше, стає нудно. Думка розмазана, як каша на тарілці. Або дуже складно, алегорично, аж до того, що перестаєш розуміти суть. Варто викидати більшість прикметників і прислівників. Речення скорочувати – без фанатизму, але щоб читалося на одному диханні. Немає сюжету. Замість того – роздуми більшого або меншого ступеня пафосності. Герої говорять так, як живі люди не розмовляють. Недоречні кінцівки, граматичні помилки. Спогади, сумбурний щоденник, але не новела. Я радила б не боятися різати, аж доки не побачите, що лишилося тільки те, що хочете сказати.

– Вразило, настільки болісною є декомунізація для багатьох українців. Це простежується у новелах. Але люди вже не бояться говорити про це. Тобто нарешті видужуємо від комуністичної пропаганди, – каже 27-річна Наталія Міняйло, кореспондент відділу "Скандали".

– Тексти були різні. Дехто не те, що до теми не прив'язувався, а взагалі писав ні про що, – говорить журналіст відділу "Донбас, Крим" Ксенія Пантелєєва, 23 роки. – А були й хороші твори. Декомунізацію усі розуміють по-своєму. Що помітно – у більшості новел події відбувалися в селах.

Найсуворіше оцінював тексти 32-річний редактор відділу "Історія" Денис Мандзюк. З 20 новел у півфіналі жодної не відібрав до фіналу. Тексти коментував: "Шматок оповідання "Як я провів літо" з не до теми приплетеним Леніним. Мінус", "Ні про що, без сюжету. Мінус", "Банально і нудно. На фоні решти – плюс", "Антиутопічна єресь без розв'язки. Мінус", "Гумореска зі збірника "Веселий ярмарок" 1980-х", "Нецікава маячня", "Драма на рівному місці. Мінус", "18 тисяч знаків замість заявлених умовами 10 тисяч. Не читав", "Літературна обробка кримінальної хроніки. Нудно", "Несмішна гумореска. Читати на сільських вечорницях", "Доки дочитав, забув, чим усе починалося", "Стрьомно і нецікаво, до того ж купа орфографічних помилок. Мінус", "Цікава історія, за пивком послухав би від автора наживо. Але як новела – мінус", "Діалог – це не новела. Мінус", "Якась езопівщина", "Якась фігня".

Що писали в новелах

Мне Советский Союз принес больше удовольствий, чем мой муженек за всю совместную жизнь.

Голуб збентежено кружляв над мо­нументом. Почуття його були змішані. Коли зникне Ленін, у нього не буде можливості виявляти свою політичну позицію.

Справжні вишиванки треба вишивати вручну. Тоді клубком ниток стає саме серце.

Усе, що нас оточує навколо, створили не члени спілки тверезості. Тверезий ніколи не скаже правду, не розкриє душу. Тому скіфи, щоб вирішити якесь питання, голосували двічі: один раз тверезі, а другий – напідпитку.

– Какой все-таки вкусный пломбир был! Помнишь, Коля?

Микола Миколайович спокійно киває, але обличчя в нього сумне і збентежене. Можливо, "советские времена" для нього мають дещо інший смак, який пломбір не в силі перебити. А можливо, через тривалу роботу в органах для нього це – нормальний вираз обличчя.

– Я радий не знаєш даже як, я можу налить, але ж ви, куме, той, в комі, вам же ніззя!

Тут Петро відкашлявся, і одвічає:

– Е-е, куме, шо значить кома? Кома – це ще не крапка. Давай! По піздісят грам.

Щодня і щоночі зміни, незмінне лиш одне – холоднеча. Все інше таке не­тривке! Навіть пам'ятники Леніну. Особ­ливо ці пам'ятники.

Жінка повинна весь час хитрувати. Після медового місяця починається кисла капуста.

Бабуся любить трав'яний чай, а дідусь – омлет із беконом. На цій кухні всі щось люблять, однак не одне одного. Чомусь.

Що писали учасники в листах

"Знайте, мене змушували кудись відіслати свої новели два роки на конкурси. Я не хотів. Цей лист написаний під примусом коханої терористки. Тому якщо ви після прочитання почнете плюватися і казати, що я просто нікчема – знайте, що мені й без ваших слів це відомо. У всьому, як зазвичай, винна жінка", – пише один із фіналістів конкурсу на псевдо Нестор Виговський.

"Мене звати Звір Гуляє. Я народився 13 квітня 1976 року. Про день смерті повідомлю окремо".

"К сожалению, мовой не владею, – пише Женя Махневич. – Может быть, кто-то сможет перевести, чтобы можно было участвовать в конкурсе? В нынешней России подобную прозу опубликовать, сами понимаете, практически невозможно – цензура. Мне и так уже запретили выезд за границу".

×