35 мистецьких подій провели за три дні у Вінниці на Міжнародному фестивалі оповідання Intermezzo. 22–24 травня сюди приїхали понад 50 українських та європейських митців. Допомагали їм близько 40 волонтерів і шість учасників команди – всі молодші 34 років.
У Вінниці працювали 10 майданчиків фестивалю на обох берегах Південного Бугу. А також – на пароплаві, що курсував річкою
П'ятниця, 22 травня, 17.36
– Мені Вінниця нагадує Кутаїсі у Грузії, – каже письменниця Ірина Цілик на порозі книгарні "Є". – Люблю двоповерхові міста, двори, залиті сонцем, поливалки.
– А мне нравятся голубые трамваи, – розповідає друзям художниця Алевтина Кахідзе. – В Киеве красные по-другому смотрятся. Все-таки красный – агрессивный цвет. А это же "голубой вагон" из песенки!
Всередині блакитних вінницьких трамваїв – плакати фестивалю. На них – Кшиштоф Зануссі, Оксана Забужко і Міленко Єрґович – головний балканський гість Intermezzo. Народився у Сараєві, Боснія, зараз мешкає у хорватському Загребі.
Перед виступом 48-річний Міленко Єрґович сідає на підвіконня у галереї "Інтер-Шик". Має смугастий тільник і "піратське" кільце у вусі. У буйних хвилях чорного волосся піниться сивина.
– "Сараєвські "Мальборо" – це 29 оповідань, написані під час війни у Боснії: частково під час облоги в Сараєві, частково – у Загребі. Це історії-спалахи, – перекладає його Катерина Калитко. – Тема сама обрала цей жанр. У моїй війні не було нічого спільного з "Війною і миром". Жодної епіки, нічого великого й світового масштабу. Та війна була маленькою й нестерпно кривавою. Не було великих військ і ще менше – великих полководців. Не було великих операцій. Засіли в горах із мінометами й обстрілювали місто, а для цього не потрібно жодного воєнного таланту. І тут ніяк не виходить промахнутися.
Написав про спроби нормально жити в геть ненормальних обставинах. Ненавидіти людей – це доволі природне відчуття. Але кожного окремо. Ненормально ненавидіти колективно. На тому відчутті війни якраз і основані. Мета пропаганди Путіна – щоб українці почали ненавидіти росіян. Щойно почнуть – мета досягнута. Достеменно те саме чинила воєнна пропаганда Слободана Мілошевича (президент Сербії, обстрілював Сараєво і масово вбивав боснійських мусульман і хорватів. – "Країна"). Найбільшою поразкою народів колишньої Югославії є те, що пропаганда Мілошевича досягла мети. І що Мілошевич продовжує жити. Хоча давно перебуває на два метри під землею.
Під час війни в Хорватії й Боснії побутувала думка, що письменники повинні розказати світові істину про ці події. Всі спроби провалювалися. Сенс літератури не в тому, щоб комусь іншому розповісти якусь правду. У найвищій своїй суті література доносить істину тому, хто її пише, і, можливо, читачеві. Література – це не CNN.
Не прогнозуватиму, як закінчиться український конфлікт. Але переможця не буде. Питання в тому, чия поразка буде меншою. Упевнений, більшою стане поразка того, хто чинитиме більше зло.
Література не може бути зброєю. Інакше проти політики Путіна можна було б боротися лише класичною російською літературою. Після того як велика кількість громадян Росії зрозуміла б, якою мірою Владімір Владіміровіч не достойний Достоєвського й Ільфа та Петрова – усе б закінчилося.
Субота, 23 травня, 12.07
– Сила української літератури завжди була в новелі й оповіданні, – каже 54-річна Оксана Забужко на теплоході "Микола Пирогов". Вітер від руху судна полегшує полуденну спеку й несе на борт запах річки. – Це дуже перспективний фестиваль. Бо зараз відбувається переорієнтація світової літератури. Позаминулого року вперше Нобелівську премію отримала письменниця, яка не написала жодного роману – Еліс Манро з Канади. Мала форма потрапляє у фокус. Уже не конче авторові пружитися на роман, якщо не лежить душа. Це відбувається одночасно з наростанням інформаційного тиску на людину.
Дедалі частіше згадую рядок Коцюбинського: "Арештант сипав цинічними лайками, од яких гнило повітря". Такого роду деталі – увага до слова, аптечна виваженість, жахлива точність формулювань. Це анатомія людської червоточини. Перечитати все зразу – то треба багато душевного здоров'я. Малими гомеопатичними дозами ці речі приймати – те, що доктор прописав. Досконало, сочить, як мед, кожне слово. А в кінцевому підсумку – це все одно Коцюбинський. Тобто нічого хорошого.
"Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Він був голоден і злий", – Забужко читає оповідання Коцюбинського "Подарунок на іменини". На 10-річчя сина Дорі батько везе його дивитися на страту жінки.
За спиною письменниці з'являються скелі. На них – шрифтом каліфорнійського напису Hollywоod – гасло "Не сміти!" Теплохід причалює.
– Ви все розумієте? – запитує режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук польських гостей.
Літкритик Юстина Чеховська прилягає на траву й затягується цигаркою.
– Коли Забужко говорить – практично все, а от як почала читати – майже нічого.
– О, камінь Коцюбинського, я би теж на такому лежала. В нього був гарний смак – до жінок, до всього, – продовжує Забужко, коли теплохід рушає.
– Карпо Петрович Зайчик – нормальний тип мента. Питання, де опиняється його син Доря 1917-го, через п'ять років? Бачимо, як рухається пробуджена на зло думка дитини. Цей вірус зла "не рассосется, как беременность". Потім ці дорі з'являються у Хвильового чекістами. Платимо сьогодні за непрочитаність Коцюбинського. Розписав нам ноти геть до дня сьогоднішнього куревного. Вічне питання: як у такого письменника міг вирости син, що став катом свого народу? Вчитуючись у темну сторону буття персонажів, починаєш розуміти, звідки взявся Юрко Коцюбинський.
14.23
Художниця Алевтина Кахідзе сидить на підлозі в кутку біля балкона галереї "Інтер-шик". Підносить телефон до мікрофона і вмикає дзвінок. Глядачі її перфомансу "Дзвінки зі Жданівського цвинтаря" – в сусідній залі. Художниці не бачать, тільки чують дзвінки й голос. Алевтина Кахідзе читає уривки діалогів із матір'ю – та живе у Жданівці на Донеччині.
– Связь есть только тут, на кладбище… У меня на телефоне две полосочки… Мы рано ложимся спать и рано встаем – света же нет по Ждановке. Что вы их спрашиваете, дээнэровцев, когда будет свет. Они же не электрики… Не будет у меня, Аля, со свежими ягодами десертов в этом году. Хорошо, что газовая плита есть. Достала с холодильника, переварила на варенье… Когда привезли гуманитарную помощь, Ленка, которая за ДНР, больше всех взяла – 5 килограммов. Спрашиваю: не боишься брать? Это же из Киева".
Після перфомансу Алевтина виходить до глядачів.
– За это время переосмыслила некоторые слова. "Эту женщину танком не прошибешь" – это неправильная фраза. Любую женщину прошибешь танком. И когда говорила маме: "Спокойной ночи", начала ее по-другому понимать. Что ночь может быть неспокойной. И какая это ценность – спокойная ночь.
15.06
– Бачили Коцарева? Посивів так, – каже до друзів Олексій Чупа з Макіївки на Донеччині.
Вийшли з переповненої книгарні "Є", де виступають Лариса Денисенко й Софія Андрухович.
– Молоді українські поети молодими посивіли.
– Я тоже посивів, – каже Олексій. – Але в мене є причина – я вже рік поза Донбасом. Хоч запахи почав відчувати. А то проблеми з цим були.
На подвір'я виходить програмний директор фестивалю 27-річний Олександр Вешелені.
– Коли готували програму, намагалися тримати нотку – відпочиваєш, але й при цьому задумуєшся, – розповідає Олександр. Викладає українську літературу в місцевому педуніверситеті й координує події у книгарні "Є".
– У Вінниці все або імені Коцюбинського, або імені Пирогова, – кажу.
– Пирогов козирніший, бо його мумія тут лежить. Ну, є ще ставка Гітлера, але Гітлером не назвеш нічого. З Вінниці можна ще багато витягувати. Ми зачепили 150-річчя Коцюбинського. В Чернігова не забираємо право вважати його своїм. Але тут він народився, виріс, зібрав своє бажання intermezzo (італійською – "перерва". – "Країна"). Вінниця – хороше місто для такого intermezzo. Можна спуститися у бічну вуличку і релаксанути. Без натовпу й машин.
Минулий рік у нас крутився навколо книжки "Фелікс Австрія" Софії Андрухович і запитань "Чи маємо Великий роман?" Це марення великим романом, коли ще не закладено основи крутого оповідання, європейського. Нам бракує добре виписаних історій. Є "самосебеписання". Оповідання "Як я бухав" цікавіше, ніж роман на цю тему. Після Майдану остаточно закінчився період, коли нема про що писати. Маємо історії, цікаві усьому світові. Потенціал вибухає.
17. 56
Щоб дістатися до філармонії, минаю Центральний парк, де відбувається спортивний фестиваль. Серед дороги стоїть пілон і на ньому крутиться фігуриста брюнетка в чорній спортивній білизні – презентують місцеву школу танців на пілоні. Видовище оточили діти.
– Вам до "книжки", – пояснюють дорогу вінничани. Так називають адмінбудівлю, біля якої стоїть філармонія.
На виступ Оксани Забужко в першому ряду чекає Валентина Лосовська. Викладає в місцевому коледжі Національного університету харчових технологій.
– Читала Забужко і через це була, як кажуть мої студенти, продвинута. Бо серед молоді панувала думка: Єсенін, Маяковський, Лермонтов, Пушкін, а в українській хто? Кажу: ось, Забужко. А зараз Василь Махно приїхав з Америки.
– Із Нью-Йорка, – додає сусід Валентини Петрівни.
– Його сьогодні запитали на зустрічі: "То ви українець чи американець?" Він сказав: "Я – нью-йоркер". Махно зберіг українську.
– І сказав, що мій дім – це мова.
– Сподобалося добре, відкрите обличчя й доглянуті руки, як у піаніста. Каже: якщо в Америці працюєш і хочеш чогось досягнути – досягнеш. За 10 років можеш придбати дім. А я прожила ціле життя, а ні авто не можу купити, ні дім, нічого.
На столі перед Оксаною Забужко – збірка дописів у соцмережах про Майдан "Літопис самовидців".
– Те, чим плодоносить інтернет – теж якоюсь мірою мала літературна форма, – каже Оксана Стефанівна. – Визбирували записи, які мали більше п'ятисот поширень. Ціла наша цивілізація і вся світова література зараз вимушено ступає у пору малих форм. Сказала Забужко, написавши роман на вісімсот сторінок, – жартує про свій "Музей покинутих секретів".
– Знаєте вислів "Очарована, околдована"? – посміхається на виході Валентина Лосовська. – От я така після Забужко.
20.48
"В Киеве все приходят на свидания красивые, успешные, а потом возвращаются в съемные квартиры, – зачитує свій текст "Невдалі декорації" ведучий радіо "Аристократы" Ярослав Лодигін у садку Музею Коцюбинського. – Мы встретились в "Сушие" на проспекте Победы, тогда еще модно было есть японскую еду. Я был красивый и успешный, а возвращаться должен был в однокомнатную квартиру своей тети на Лесном. Моя подруга была красивая, и я знал ее еще по нашему родному городу, как успешную".
Слухачі розташувалися між підсвіченими синім і зеленим вишнями. Прохолодне повітря наповнили запахи квітів.
– У Вінниці Коцюбинський прожив 33 роки з перервами. Написав тут оповідання "Ціпов'яз", "Харитя", "Ялинка", "Маленький грішник", – розповідає 60-річний Федір Панчук. Він керує музеєм 17 років. – Наш музей – зелений оазис у центрі бурхливого міста. У нас 150 дерев. Епіцентром є липа, їй близько трьохсот років. Покриває все подвір'я. Яблуні посаджені Максимом Абазою, дідом Коцюбинського. Агаву ми взяли в Чернігівському музеї років 70 тому. Тут було сім будівель – хата, клуня, хлів, шопа, комора, стайня і сторожка. Залишилося три. Хата-музей, комора і сторожка.
Неділя, 24 травня, 16.23
За півгодини до зустрічі з польським режисером Кшиштофом Зануссі, 75 років, у кінотеатрі "Родина" ще немає струму. Його нещодавно вимкнули на кількох центральних вулицях.
– Шось на лінії случилось, – перемовляються жінки в душному холі.
– А це кінотеатр "Родіна" чи "Родина"? – фестивальна публіка розляглася під крислатими вазонами. Дивляться на блискучу диско-кулю, що звисає зі стелі.
– Місцеві кажуть "Родина", я питала. То в Одесі "Родіна" осталась.
Гості присвічують мобільними й розсідаються в темряві. Місць бракує, два десятки людей – на підлозі. Струм вмикають за 3 хвилини до приходу Зануссі.
– Довольно хорошо понимаю украинскую мову, но не имею смелости еще говорить, – каже Зануссі. – Но точно чувствую себя здесь как дома. Может быть, как дома не у себя, а у жены – дружыны. Ее отец родился в Стрижавке (селище поблизу Вінниці. – "Країна"). Моя книжка издана на украинской мове – я этим горжусь, – показує на "Час помирати". – А новая будет на Львивськой ярмарке осенью. Уже трудно сказать – книжка это или не книжка. Там есть значки QR-кода. И кто попадает на абзац, где вспоминаю сцену с моей картины, – можно взять айфон, отсканировать код и посмотреть.
Часто говорю такую глупость, которая раздражает учителей и радует молодых. Предупреждаю – чтобы книг не читали много. Потому что вредит глазам, – знімає окуляри. – Это как кушать много – и потом толстеть. Ответ: читать мало, но только шедевры. Их хватит на всю жизнь.
Що було найважче? Їздити українськими дорогами
– Від ідеї фестивалю до кінцевого продукту пройшло 14 місяців, – розповідає Ірина Вікирчак, 27 років, директор Intermezzo. – Чому Вінниця? Тут усе зійшлося. Вибрала її як місто з хорошим потенціалом, з підготовленою до культурних подій аудиторією. Тут є Коцюбинський і немає літературної події.
Ніколи так легко не спілкувалася з чиновниками на місцях. Вінницька міська рада разом із Музеєм Коцюбинського дуже радо прийняли цю концепцію. Допомагали міжнародні культурні організації. Кшиштофа Зануссі запросила минулого літа, коли була на стипендії у Варшаві. Погодився бути патроном фестивалю. Його дружина, пані Ельжбета, походить із польського графського роду Грохольських, який у Вінниці базувався. Їхній палац зараз перелаштований на лікарню. Михайло Коцюбинський був домашнім вчителем сім'ї Грохольських. Тому тут усе пов'язано. Навіть прізвище Оксани Забужко – з Південним Бугом.
Що було найважче? Їздити українськими дорогами.
3 
1
Коментарі