1999 року Білл Клінтон очолив інтервенцію проти Югославії, звинувативши її в етнічних чистках і невиконанні вимоги про "виведення сербських військ із сербської автономної області Косово і Метохія".
2008-го Володимир Путін подався вигонити грузинську армію з грузинської території та рятувати абхазців і південних осетин від "геноциду".
2001 року Джордж Буш-молодший зажадав від руху Талібан видачі Усами бін Ладена, а коли ті відмовили, без санкції ООН ініціював проти Афганістану операцію "Безмежне правосуддя".
Торік Путін підняв голос проти усунення від влади Януковича, а коли Україна не захотіла повернути "легітимного" у крісло, загарбав Крим і розпочав війну на Донбасі.
Не можна не помітити подібності ситуацій, дзеркальності дій російського президента. Він наче викрав лекала югославської та афганської операцій і, дочекавшись нагоди, зробив за ними власні викрійки.
Так власне й було. А для лідерів Заходу, які не помітили аналогії, 24 жовтня торік наголосив: Росія ніколи не житиме за принципом "те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику". Ваших биків, мовляв, така роль може й влаштовує, а "ведмідь ні в кого дозволу не питатиме" — повсюдно "захищатиме власні інтереси". І натякнув: під Юпітером має на увазі Захід, що дозволив собі "не рахуватися з Росією, що пройшла трансформацію під час розпаду СРСР". А точніше, Юпітер — це США.
Путін фактично зізнався у свідомому мавпуванні найбільш одіозних діянь Білого дому на світовій арені, а на закиди щодо нехтування міжнародним правом відповідає незмінно: чому американцям можна, а Росії — ні? Тобто вимагає для себе права Юпітера.
Це нагадує дитячі ревнощі на кшталт: чому комусь можна, а мені не можна? І не лише нагадує. Путінські ревнощі, породжені тілесною слабкістю, справді родом із дитинства. Принаймні так стверджують психоаналітики.
Уперше всесильний "Юпітер" постав перед хирлявим недомірком в образі всесильних хлопчаків із двору. Аби бодай наблизитися до їхнього рівня, мати що протиставити грубій силі й дошкульним образам, він почав займатися бойовими мистецтвами. Разом із м'язами накачав сяку-таку впевненість, проте перевірити набуте на відповідність рівню дворового Громовержця не встиг — дитинство скінчилося. Тож Путін увійшов у доросле життя побитим — і невідомщеним, приниженим — і невідплаченим. Тобто з комплексом. З образою на долю, яка не дала йому того, що дала сильнішим.
Аби вгамувати відчуття меншовартості, він вступить до КДБ — найгрізнішої тогочасної структури, аби навчитися нехтувати писаними законами моралі й неписаною людською порядністю: Путін, за різними свідченнями, підставлятиме товаришів по службі — заради нових зірочок на невидимих погонах, зраджуватиме дружину — з бажання вкусити забороненого "заморського плоду", братиме участь у придушенні інакомислія в рідній країні — заради мстивої насолоди вершити чужі долі.
Президентство, зрозуміла річ, відкрило перед властолюбним недомірком нові горизонти. Насолодившись необмеженою владою російського Юпітера, Путін вирішив розсунути горизонти. Не зупинятимемося на тому, як кремлівський "бичок" — ні на бика, ні на ведмедя, погодьтеся, він не тягне — упродовж років дражнив світового Юпітера неоднозначною політикою. Як фактично розколов Молдову, розчленував Грузію, замахнувся на суверенітет України. Зупинимося на маніакальному прагненні копіювати США загалом і американських президентів зокрема, обираючи для наслідування найбільш сумнівні й агресивні дії. Заради демонстрації особистої рівності з Юпітером.
Мавпує Путін не лише у великому, а й у малому. За прикладом Клінтона він, зокрема, має у Кремлі власну "Моніку Левінскі". Як і Джон Кеннеді, Путін не цурається численних коханок. Щоправда, він не приймає помічників, сидячи на унітазі, як чинив Ліндон Джонсон, але тема сортира постійно присутня у публічних виступах господаря Кремля.
Чи не єдиним американським президентом, з яким амбітний бичок ще не зрівнявся у гонитві за славою Юпітера, залишається Гаррі Трумен. При тому, що їхні сходження на владний Олімп доволі подібні.
Трумен — "обмежений провінціал", єдиний президент в історії США, який не мав вищої освіти. Путін — кадебіст середньої руки без досвіду державотворення навіть на районному рівні. Трумен певною мірою випадково став віце-президентом під час четвертої каденції Франкліна Рузвельта, не належачи до його найближчих працівників. А після несподіваної смерті глави Білого дому очолив наймогутнішу країну світу. Путін фактично з нізвідки виринув на посаді глави російського уряду, також не належачи до команди Бориса Єльцина. А після політичного "самоспалення" хмільного гаранта російської конституції став правителем другої за ядерною потужністю країни світу.
Проте Трумен приваблює Путіна іншим. Американець зважився на рішення, що не має аналогів у світовій історії: застосував зброю масового знищення. За командою з Вашингтона 6 серпня 1945 року було скинуто атомну бомбу на Хіросіму, чим убито 75 тис. жителів міста, а ще десятки тисяч — приречено на повільну смерть. І попри це нелюдське діяння Трумен зажив у світовій історії доброї пам'яті, а співвітчизники називають його "найбільш американським президентом Америки".
Путін прагне такої ж слави.
Він мріє зробити те, що дозволив собі цей американський Юпітер. З тією ж рішучістю проломивши фанерну стінку між добром і злом.
Путін дозрів до застосування ядерної бомби. На кого він її скине? Гадаю, не на Україну.
Аби скоїти біблійного масштабу злочин і водночас залишитися героєм бодай для співвітчизників, потрібна не менш масштабна мотивація.
Сполучені Штати і світову громадськість свого часу заспокоїли тим, що ядерне бомбардування Хіросіми й Наґасакі прискорило завершення війни і зменшило кількість жертв. За прогнозами військових аналітиків, при висадці на Японські острови загинули б не менш як 250 тис. американців і близько 500 тис. японців, а війна із союзницею Гітлера тривала б до року.
Військові дії на території України подібної мотивації не дають. Ані масштабами фактичних й імовірних втрат, ані характером війни, яку Кремль подає світові як громадянську. Путін усвідомлює: ядерне втручання третьої сторони у "внутрішній конфлікт" ще вчора "братньої країни" не сприймуть навіть зомбовані росіяни.
Тож він шукатиме іншого приводу. Можливо, вже знайшов, адже наближається ювілей — 70-річчя історичних бомбардувань Трумена, а подібні ювілеї Путін шанує.
Кремлівський недомірок-бичок не зупиниться у маніакальному прагненні уподібнюватися Юпітеру, якого викохала його хвороблива уява. Питання лиш у тім, чи встигне його манія ввергнути світ у ядерну безодню.
4 
35413
Коментарі
1