Інколи можна тільки подивуватися, як фантастично справджуються пророцтва поетів. Колись я й сам жартував із рядка нашого гімну про те, що "згинуть наші воріженьки, як роса на сонці". Мовляв, це тільки ми можемо отак ліниво чекати на погибель ворога, не ворухнувши й пальцем. А однак ці слова себе виправдали зараз.

Ми нічим не поступаємося, тримаємо оборону, в наступ не йдемо, а ворог уже відчуває, як йому на тій пекельній пательні, яку він сам розпік, стає все незручніше. І от він уже сам намагається йти на якісь поступки. Сам опускає ціну на газ. Сам зачищає породжених ним монстрів Донбасу. І сам шукає виходу з патової ситуації. А тим часом ціна нафти тихо, спокійно, але неухильно скочується до рівня, який можна визначити словами "хворий ще дихає, але хоче сповідатися".

Не знаю, як відбулася сповідь Гризлова Кучмі. Однак я б не довірив цю важливу сповідальницьку місію нашим компартійним динозаврам, бо і Кучма, і Кравчук – то все породження не тільки компартійної системи, але й КГБ.

Без цієї всепроникної структури вони б ніколи не зробили своєї кар'єри. А якщо так, то їхні спухлі особисті папки, які лежать у Кремлі, завжди можна задіяти як останній аргумент у будь-якій суперечці.

А чим ще можна виправдати недавню маячню Кравчука щодо майбутнього стану Криму? Мабуть, взяли його за "це самоє", як казав колись Кучма. От, у Кравчука і відкрилося друге дихання. Давно він не ошелешував нас своїми "дивовижними" сентенціями.

Насправді ж квапитися нема куди. Доки не стабілізується у нас демократія, доки не поборемо корупцію і не завершимо повний розгром п'ятої колони Кремля на нашій землі, включно з УПЦ МП, повернення Донбасу і Криму може бути навіть небезпечним. За їхньої присутності заборонити Компартію і почати декомунізацію ми б не змогли ще довго.

З нами воює не просто російська армія, а величезна пропагандистська машина. І якщо з першою ми ще якось даємо собі раду, хоч і несемо щоденні жертви, то другої подолати не в змозі.

Нова хвиля пропаганди, базована на заїжджених тезах "ми братья" і "нам нєчєва дєліть" уже в дії.

Тисячі ботів злітаються в соціальні мережі з пропозиціями "дружить", "випіть і закусіть" з неодмінною згадкою про сало. Бо сало у них уже замінило собою білий прапор. Вони потрясають ним перед нашими очима і чекають на розчулені сльози.

Разом із запевненням у вічній дружбі, яка була скріплена дідами, сипонули репліки й щодо мови. Мовляв, не на часі нам зараз піднімати питання мовного захисту, а тим більше вимагати закону про державну мову. Закону, який діє у кожній цивілізованій країні. Але не діє у нас.

Вигадки ж про заборону хунтою російської мови живі й досі. Як живі й досі вигадки про якусь фантазійну українську мову, яка після її багатостраждального узаконення перетвориться на чудисько.

Ось приклад. Якийсь "Рома Козориз" – так він пишеться у "Фейсбуці" – розродився глибинною думкою про те, що запровадження української мови у всі сфери державного життя не піднімуть нашої економіки, й жити ми точно не станемо краще. При цьому він вжив два слова, які, на його думку, яскраво характеризують ту українську мову, яку нам усім збираються насадити. Цими словами-чудиськами виявилися "філіжанка" і "зворохобило".

Не вперше малоосвічені індивідууми намагаються лякати народ страшними галицькими словами, які, мовляв, витіснять щирі українські. З обох наведених слів перше справді галицьке, але іншомовного походження. За однією версією, з турецької мови (фільджан), а за іншою – від італійського слова "filigrana". Однак навіть я, галичанин, ніколи не п'ю кави з філіжанки, а лише з горнятка. Щодо "зворохобило", то це звичайне літературне слово.

Та тут справа в іншому. Тут річ у нагнітанні страху перед правильною українською мовою. Якої раптом треба буде комусь навчитися. І не лише в офісах, але й в армії, бо не існує у світі армії, де команди лунали б на двох мовах.

Та повернімося до крику душі "Роми Козориза". Працює він в київському офісі Google. Але не це звернуло мою увагу на нього, а його прізвище. І тут ми знову мусимо згадати поетів-пророків. У Тараса Шевченка згадано "славних прадідів великих правнуки погані". Оце ж і є той промовистий приклад виродження славних прадідів.

Був колись такий письменник Михайло Козоріз (1882 – 1937), що походив з Галичини, але повіривши совєтській пропаганді, приїхав в Україну. Спочатку мав змогу публікуватися, а потім його разом з іншими такими самими галичанами відправили на Соловки і в 1937-му розстріляли в урочищі Сандармох.

Невідомо, чи "Рому Козориза" в'яжуть бодай якісь віддалені ниточки з репресованим письменником. Скоріш за все, він про нього ніколи й не чув, хоча прізвище, яке він носить, не надто поширене. У кожному разі рідкісніше, ніж моє. Але яка іронія долі. Один носій прізвища гине за мову, а інший готовий її втоптати в багно.

Зрештою, ми вже це проходили з Миколою Левченком, який, носячи прізвище ледь не десятка українських літераторів, мав нахабство проголошувати: "Украинский язык – язык фольклора. И с приданием статуса государственного русскому, необходимость говорить на украинском просто отпадет. Это не язык науки. Он не умрет, на нём будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным. А русский язык – язык науки, язык цивилизации".

Згодом Левченко щиро чи нещиро розкаявся у тих словах і вибачився. Проте думка, висловлена ним, нікуди не поділася. Носії її живуть серед нас. І працюють в українському офісі Google.

Що ж, шлях до вільного вживання української мови і шлях до вільного вживання російської мови – був один і той самий. Він пролягав через мільйони жертв і ріки крові. Але з одним суттєвим уточненням: то були лише українські жертви і то була лише українська кров.

×