Діти люблять не за зовнішність

Сьогодні в тролейбус зайшов дідусь з онуком років 8-9. Дідусь на вигляд був старенький, згорблений, але колоритний – з білою бородою, в синій куртці та шапкою вушанкою на голові. "Майже Дід Мороз", - подумала я. Такий собі старенький чоловік, від якого дехто на зупинках відходить, бо думає, що то безпритульний чи якийсь хворий, а дехто чимдуж тікає, коли той просто запитує, де лікарня.

Було декілька вільних місць. Онук потягнув чоловіка: "Сідай". Проте дідусь відмовився і запропонував хлопчику сісти. Той, вмостившись зручніше, почав щось дзвінко розповідати дідусеві. А потім захотів продекламувати вірш.

Поетичний твір був про половців, якогось героїчного змісту. Хлопчик розповідав голосно, з інтонацією, розставляючи акценти на потрібних словах, а, коли закінчив, запитав дідуся, хто такі половці та де знаходиться схід. Старенький розтлумачив хлопчику слова, після чого той підвівся та обійняв чоловіка зі словами "Як добре, що ти в мене є!".

Усе просто й зрозуміло - без зайвих декорацій та непотрібних слів.